Глава 6

Сюди ж відноситься і питання про суспільно-політичні переваги: чи дотримується у суспільстві як вищий пріоритет цінність індивідуальної свободи та автономії. І коли ті, хто планує розвиток певної країни, претендують, наприклад, на право визначати набір дисциплін, що вивчає студент, це зумовлюється приматом національного розвитку країни, а не правом на індивідуальну свободу (і претензією на кращу поінформованість у частині майбутніх суспільних потреб). Якщо індивідуальна свобода проголошується вищим пріоритетом, таке регулювання однозначно неможливе.

Є безліч функціональних аргументів на користь того, що свобода раціонально проголошується однією з найвищих цінностей, тому що засновані на свободі системи мають більш гнучкий і більш творчий характер. Країни, що трансформуються, все-таки в більшій частині наслідують традиції європейсько-американських конституцій, де свобода є безсумнівною, «природною» цінністю і як така не потребує обгрунтування спеціальними «функціями». Тому критерію свободи (або його зворотному боку — критерію обмеження влади) має належати центральна роль в оцінці конкурентних конструкцій. Будь-яка форма конкуренції у сфері науки та освіти має припускати максимум індивідуальної свободи і мінімум влади. Це винятково важливий критерій — він поширюється на владу університетських викладачів стосовно студентів, а також на відношення міждержавними організаціями та університетськими кафедрами. Вимога «свобода досліджень і навчання» достатня, щоб піддати великим сумнівам існуючу практику державного управління навчальним процесом. Широка свобода університетських викладачів, наприклад в упорядкуванні навчального розкладу і визначенні предметів навчання, не викликала б сумнівів, якби не означала посилення їх влади над студентами. Таким чином, конкуренція за студентів між університетами та університетськими кафедрами має стати вирішальним засобом для усунення загрози зловживання свободою. Конкуренція створює свободу, тому що пропонує вибір альтернатив.

Принцип свободи покликаний допомогти відповісти на запитання про те, хто ж, власне, визначає форму конкурентної конструкції як таку. Класичне уявлення про те, що конкуренція - організоване державою змагання, природно, викликає підозру щодо владних позицій держави. Адже індивідуальна свобода обов'язково припускає право вибору окремим індивідом конкретної форми конкуренції. Обмеження свободи вибору саме по собі є інструментом влади в руках тих, хто ним користується. Тому слід задуматися про те, хто повинен затверджувати форми міжуніверситетської конкуренції. Держава? Самі університети? Університетські викладачі? Або «споживачі», тобто студенти? Орган, що складається з представників зацікавлених сторін? Тут величезна кількість варіантів і настільки ж багато критеріїв. Остаточне рішення в остаточному підсумку залежить від того, які завдання аргіогі ставляться як головні для такої установи, як університет. Одне зрозуміло: немає беззаперечних аргументів на користь того, щоб форму конкуренції

284

Інтеросвітні аспекти глобально-культурологічних проблем цивілізації

визначала держава. У сфері науки та освіти набагато більш прийнятна самоорганізація з урахуванням інтересів сторін і при представництві відповідних об'єднань; причому така самоорганізація підпадала б, очевидно, під державний контроль заради припинення зловживань владою. Якщо вважати основною умовою поділ влади, під поняттям «держава» матимемо на увазі власне судову, а не виконавчу владу, що здійснює відомче регулювання і нагляд.

Як можна оцінити наведене твердження, що саме у сфері освіти і науки необхідне втручання держави? Воно служить лише «рефлекторною реакцією» на ринково орієнтований аналіз і при дослідженні через призму узагальненого розуміння конкуренції стає набагато менш однозначним, тому що в поле зору потрапляють численні проміжні форми, які знаходяться між ринком і державою. Крім цього, слід задатися питанням: як саме держава має виявляти активність? Ми знову і знову зіштовхуємося з проблемою ідентифікації конкретних державних і спеціалізованих регіональних організацій, що мають відповідати за акти інтервенціонізму. Як тільки за основу береться такий погляд на речі, з'ясовується, що принцип конкуренції втрачає значимість перед системою, коли все організовує держава. Однак саме тому, що важко знайти загальноприйнятні критерії для впорядкування системи освіти і науки, здається розумним не тільки дозволити у цій сфері конкуренцію державних систем регулювання, а й організовувати їх.

На глобальному рівні така конкуренція в принципі вже існує. Про це свідчить, зокрема, привабливість для студентів американської університетської системи. Одночасно, враховуючи проблему глобальної конкуренції, окремі країни мають оптимізувати власну конкурентну стратегію, допускаючи для внутрішньої конкуренції альтернативні стратегічні концепції, що в кінцевому підсумку при зростанні відкритості кордонів і скороченні перешкод до мобільності людей означає, що в глобальному масштабі починають конкурувати саме субнаціо-нальні стратегії. Якщо ж подивитися на предмет під іншим кутом зору, освіта і наука не можуть і не повинні перетворюватися в «глобальні» феномени. Відповідь на питання про поєднання досліджень і практики має пропонувати конкретні рішення для конкретних регіональних умов. Саме ця думка становить основу нового погляду на дослідницьку і технологічну політику як політику сприяння інноваціям на рівні регіонів. Тобто державні збої можна елімінувати через послідовне розширення прав і можливостей самоорганізації на рівні регіонів, тому Що саме в такому разі можлива конкуренція. Відносно цього виникають сумніви, оскільки при проведенні технологічної політики очікується безглузда гонитва за субвенціями або висування надмірної кількості заявок та ініціатив. Неприємних наслідків конкуренції регіонів можна уникнути через встановлення федерального конкурентного порядку. В іншому разі має діяти загальноприйнятний принцип, відповідно до якого достаток і різноманіття необхідні, тому що вони - суть прояви процесу змін і зародження нового.

285