Глава 4

to ' л

культури, ні оволодіння культурними надбаннями, ні їх застосування для формування особистості), проте даний критерій не є достатнім хоча б через те, що сам феномен культури не є самоцільним. Тому другим критерієм оптимізації системи культури слід, мабуть, визнати її так звану «онтологічну релевантність», тобто міру її «вписуваності» в контекст існуючого природного та соціального буття, а також міру сприяння розвиткові останніх у напрямку їх власної гармонізації та взаємоузгодження.

Інакше кажучи, в плані «онтологічної доцільності» систему культури можна вважати раціонально організованою до тих пір, поки підтримання її внутрішньої циклічної рівноваги (а отже, її стабілізація) стимулює поступальний рух до рівноваги (гармонії) буття людини у світі. У разі здійснення цієї умови генезис тієї чи іншої культури є, так би мовити, «онтологічно виправданим», а тому стає фундаментом подальшого розвитку культурної історії. В іншому разі генезис культурної системи перероджується на «тупикову гілку», що не буде пов'язаною з «осьовою лінією» культурно-історичного процесу, з часом вичерпавши себе.

Проблема визначення (бодай принципового) спрямування осі культурної історії через встановлення функціональних залежностей між дійсним та потенційним станом культури є найглобальнішою з епістемологічних проблем культурології та філософії історії. Справа в тому, що, згідно з універсальним системодинамічним законом, чим більш дисбалансованою, нестабільною є система (безвідносно до її змістовно-специфічних характеристик), тим вона є «чутливішою» до стохастичних (недетермінованих, а отже, непередбачуваних) флуктуацій (випадкових відхилень). Відповідно, в таких критичних станах зазначені функціональні залежності не можуть мати лінійного характеру (тобто така функція, як «майбутній стан системи» втрачає однозначність визначення таким аргументом, як параметри її «теперішнього стану») [733]. Такого роду залежності вступають у силу лише мірою набуття системою циклічно-рівноважного стану, оскільки при цьому на фоні встановленої рівноваги більшість випадкових флуктуацій втрачають силу, стають «неістотними».

Разом з тим, незважаючи на те, що криза системи культурних цінностей, як правило, є наслідком дисбалансу, втрати рівноважності соціальних процесів, все ж існують підстави для раціоналізації прогнозування подальшої культурної динаміки. І хоча при цьому ми часто не в змозі встановити однозначного зв'язку між першопочатковими та потенційними характеристиками культури, однак в діапазоні можливих коливань культурної орієнтації нерідко можна виділити її так звану «домінантну перспективу». Остання визначається найвищими показниками мір імовірності, рівноважної стійкості та онтологічної релевантності. Це, безумовно, не слід розуміти як «обов'язковість», неодмінність здійснення саме найімовірнішого, найстабільнішого та найдоречнішого варіанту з усіх можливих альтернатив культурно-ціннісної реформації, проте в кінцевому рахунку він завжди «пробиває собі шлях» від можливості до дійсності принаймні з двох причин: з одного боку, через

158

Становлення феномену культурогенезу

нестабільність та нижчий індекс релевантності альтернативних форм культурної орієнтації; з іншого — через об'єктивну стимуляцію такої «3CL. парадигмальної спрямованості культури, котра мала б найвищі соціаль-но-гармонізуючі можливості.

Якщо є змога теоретичного передбачення такого стану культури, то тим самим можна практично стимулювати його якнайшвидшу та «найекономічнішу» реалізацію. Щодо логічних механізмів такого передбачення, то тут слід врахувати ту обставину, що будь-який процес (у тому числі й культурно-історичний) не може бути нескінченно поступальним. Якщо цей процес здійснюється у відносно замкненій системі, то мірою вичерпання свого поступального імпульсу він індукує відповідний «антипроцес» у контексті даної системи, ініційований порушенням рівноваги в системі самим вихідним процесом, що поступово відхиляє і врешті-решт зациклює вектор спрямування розглядуваних змін. Таким чином, мірою стійкості вихідного поступального імпульсу певної тенденції утворюється настільки ж стійка циклічно-рівноважна основа для виникнення організації більш високого порядку. Саме тому, що будь-який процес об'єктивно-логічно прямує до стану динамічної або статичної рівноваги, «повинна існувати загальна онтологіка врівноваження, завдяки якій можна говорити про Універсум буття, а не лише про окремі специфічні форми його організації. Основою зазначеної онтологіки мають бути механізми циклоутворення, оскільки ймовірність самоорганізації (підвищення ступеня впорядкованості систем) пропорційна мірі стійкості матеріальних процесів (інакше сама основа виникнення організації більш високих порядків буде постійно руйнуватися); стабільність цих процесів зумовлена мірою їх циклічної замкненості, гармонічної рівноважності. Отже, самоорганізацію можна подати у вигляді ієрархії циклічних рівнів онтодинаміки» [725, с. 6-7]. Логіка утворення таких циклів задається трифазовою моделлю, оскільки результуючий вектор спрямування системодинамічних процесів може мати три основні стани: вихідний, зворотний та синтетично-рівноважний. Останній стає потенціальною основою для вищепорядкової поступальності, що також зрештою формує нову циклічність та ін.

Наприклад, сам процес культурогенезу є своєрідним «запереченням», «антипроцесом», переродженням природно-еволюційного розвитку у свою протилежність. Як уже згадувалося, антропогенез починається з переходу від пристосування до середовища до пристосування самого середовища згідно з власними потребами. Культурогенез також пов'язаний з оберненням «домінантного вектора»: природне буття людини стає підпорядкованим його антиподові - суспільно-духовним цінностям та нормам. Принциповою орієнтацією перспективного розвитку Цих процесів має бути, згідно з описаними системодинамічними принципами, спрямування на гармонійне збалансування їх вихідних та реверсивних складових тенденцій.

Так само можна істотно обмежити діапазон пошуку принципової орієнтації будь-якої окремої гілки культурної еволюції чи окремого

159

культурного феномену, визначивши джерело нерівноважності, з нівелюванням якої пов'язаний процес їх динаміки. Причому з кожним кроком теоретичного побудування такого прогнозу міра даної «принциповості» збільшуватиметься в ступеневій функції (через те, що кожна «індивідуальна траєкторія» динаміки будь-якого явища в критичних точках фазових переходів («точках біфуркації») передбачає свій діапазон потенційних розгалужень; про кожне з останніх можна сказати те ж саме і т. ін.)- Тому для кожного прогностичного побудування існує свій «часовий горизонт... по той бік якого поняття індивідуальної траєкторії втрачає свій зміст... Звичайно, ми можемо спробувати «бачити далі», продовжити час, протягом якого ми зможемо передбачити траєкторію, збільшивши точність її визначення... Але ціна, яку доведеться за це сплатити, швидко стане незліченною: так, щоб у десять разів збільшити час, протягом якого, виходячи з початкових умов, можна було передбачити розвиток, нам доведеться збільшити точність визначення цих умов на фактор є¹⁰» [733, с. 15].

Проте незважаючи на зазначені перешкоди в прогнозуванні динаміки системних утворень (труднощі такого прогнозування зумовлені в основному великою кількістю інтерактивних комбінацій елементів системи), все ж вбачається правомірність постановки питання про принципову орієнтацію даної динаміки, оскільки її результуючий вектор у кінцевому підсумку завжди спрямований у бік встановлення рівноважного, динамічно-стійкого стану, аналогічно тому, як це було досягнуто елементами цієї системи. Тим самим, у логічному плані, фаза диференціації окремих циклічних процесів переходить до зворотньо-реверсивної фази — фази їх інтеграції в нову, вищепідпорядковану цілісність. Принципові параметри останньої визначаються найвищим ступенем резонансу потенційного стану системи з базовими чинниками даної інтеграції (саме тому система тяжіє до цього стану, оскільки він узгоджується з наявними умовами за принципом «найменшої дії».

Як це не парадоксально, але чим складнішою є система в плані чисельності її елементів, тим простішим виявляється прогнозування її принципової динаміки: «Часто з великою точністю та високим ступенем достовірності ми можемо передбачити результат процесу з великою кількістю елементів, окрема участь яких у цьому процесі може бути цілковито непередбачуваною або повністю неконтрольованою. Аналогічно, іноді можна ясно розуміти необхідність будь-якої «масштабної події» в історії, такої як революція чи війна, і одночасно припускати — вже ретроспективно, що в деталях вона могла бути зовсім іншою» [734].

Така передбачуваність пояснюється дією так званого «закону великих чисел», або закону «урівнювання випадковостей», згідно з яким індетермінізм індивідуальної поведінки (на будь-якому онтологічному рівні — від мікросвіту до суспільного буття), взаємонейтралізуючись, узгоджується з детермінізмом колективного.

Отже, підводячи підсумки аналізованих методологічних проблем сучасних досліджень культурно-історичного процесу, відзначимо, що

160

Становлення феномену культурогенезу

навіть у тих з них, де оптимістично розглядаються питання логічної рефлексії культурної історії, саме поняття даної рефлексії переважно зводиться до «телеологічного» (або «постдетермінаційного») змісту. Йдеться про те, що в цьому відношенні «осмислення історії є детермінізмом ex post facto», тобто «після події» [734]. При цьому встановлення такої логічної кореляції культурно-історичних подій передбачає лише можливість ретроспективного епістемологічного руху в процесі з'ясування причинно-наслідкових зв'язків даних подій. Щодо «перспективної» гілки зазначеної рефлексії, то вона, як правило, вважається теоретично неможливою (через те, що траєкторія розвитку історії будь-якого явища має саме висхідне, а не низхідне розгалуження на альтернативно-потенційні напрямки). Як зауважив Ж.-П. Сартр, «...те, чим я буду, не має ніякої підстави в тому, що я є, ...і ніщо актуально існуюче, точно кажучи, не детермінує мене, яким я буду» [735, с. 69].

Однак окрім «суворої детермінації» існує ще й принципова, яка, в силу вищенаведених аргументів, уже не може ігноруватися, коли йдеться про можливість прогностичної логіко-методологічної рефлексії історії людської культури. Аналіз останньої в контексті універсального онтологічного прагнення системних утворень до рівноваги дозволяє не лише ретроспективно встановити місце культурогенезу в еволюційній ієрархії форм буття (в цьому відношенні становлення культури, як було з'ясовано, є одночасно і наслідком нерівноважності в системі «природа — людина — суспільство», і фактором відновлення рівноваги в ній), а і накреслити контури онтологічно-оптимального перспективного розвитку культурної історії. Отже, історія вже, навпаки, стає не стільки «мистецтвом», скільки теоретичною наукою.

Таким чином, проблему логіко-філософської рефлексії історії культури взагалі та сучасного її етапу зокрема в силу її традиційного для філософії історії, а отже, неминучого характеру не можна віднести до нових. Існуючий спектр її дослідження, на нашу думку, в класичній та сучасній літературі не слід вважати достатнім. У дослідженнях останніх двох десятиліть, як було нами з'ясовано, багато уваги приділялося проблемам змістовно-структурного аналізу культури.

Філософсько-світоглядний аспект культурогенезу, в контексті якого розглядаються основні фактори та принципові механізми формування «олюдненого світу», також знайшов своє багатобічне відображення у наукових працях сучасних дослідників.

Загальносвітоглядна масштабність зазначеного підходу доповнюється аналізом ціннісно-нормативних та особистісних вимірів культурно-історичного процесу.

З метою об'єктивізації визначення тенденцій та напрямів культурогенезу, останній дедалі частіше розглядається як органічна частина універсальної еволюції буття. Спроби застосування загальносистемного підходу до аналізу проблем глобальної культуродинаміки здійснюються переважно в зарубіжних дослідженнях.

6 5-560 161