3.3. Проблеми самовизначення людини в культурі

Коли людина замислюється про своє життя, про те, навіщо вона живе, або в чому сенс її життя, то вона, з одного боку, природно вступає як би на шлях самопізнання, а шлях цей дуже непевний і до того ж суперечливий. Виникає принципове питання, тому що ніхто точно не знає, куди, в якому напрямку рухатися, пізнаючи себе. Та й що таке самопізнання? Як правило, рефлексія життєвих подій, випадків і фактів не приводить людину до сутнісних узагальнень, крім того, їх не можна розглядати поза культурним контекстом. З іншого боку, відбувається аналіз життя сучасників та історичних діячів. Тут ще більш сумна картина, велика кількість банальних і досить песимістичних висловлень, наприклад таких як «сенс життя в самому житті» або «нам не дано пізнати Божого задуму». Визначеність цих шляхів пошуку відповідей на найголовніші для людини питання - у тому, що конструктивно вирішити ці проблеми можна, лише вийшовши на нові обрії розуміння й осмислення життєдіяльності. В іншому разі люди просто

130

Формування основних історико-теоретичних параметрів культури

приречені на рух по колу, яке, залежно від рівня розвитку особистості людини, може бути або дуже маленьким, тоді їй просто набридає ко-патися в собі або в інших, або дуже великим, коли вже сам рух заспокоює і створює ілюзію осмисленості. Третій шлях найскладніший, але одночасно і найпродуктивніший. Вихід за межі встановлених культурних цінностей дозволить людині знайти нові орієнтири, а отже, інший контекст осмислення. У межах цього підходу можна виділити дві крайні позиції — раціональну й ірраціональну [221; 714]. Ірраціональним шляхом прямують практично всі релігії світу і прихильники містичних вчень (Г. Гурджиєв, К. Кастанеда, Є. Блаватська, Ш. Ауробіндо та ін.). У даному напрямі ціль і сенс життя задаються самими вченнями, а обґрунтовують усе це через особистісний досвід учителів, пророків і посилання на Священне писання. Прихильники раціонального підходу — це люди науки, вчені, що піднімаються до філософських узагальнень, розробляють різні концепції і теорії, які дають можливість знайти відповіді на граничні питання стосовно людського життя. Між позначеними позиціями немає непрохідної грані, вони взаємопроникають і взаємозбагачують одна одну.

Мета даного підрозділу — раціональний аналіз людського життя і можливих шляхів, якими йде людина, незалежно від того, розуміє вона це чи ні. Для початку окреслимо загальні контури ціннісно-змістовного простору, задані певними полюсами або граничними сторонами життєдіяльності людини. Спробуємо відповісти на запитання, у чому полягає життєва сила людини або звідкіля виникає спрага життя і куди, в якому напрямку йде людина по життю? До яких вершин або безодень тримає вона шлях? Щоб відповісти на ці запитання, необхідно визначитися в розумінні самої людини, її природи і суті. Природа людини в цілому виступає як загальне поняття про об'єкт, що задає принципову лінію, схему розуміння і пояснення того або іншого феномену. Таке загальне поняття про природу людини розробляється в межах філософії і методології конкретної науки [15; 94; 221; 510; 715]. Протягом усієї історії розвитку людства люди так чи інакше ставили і вирішували найважливіші світоглядні проблеми, що підводило їх до базового співвідношення людина <^> суспільство <=> природа <=> космос. Всі інші відносини: до людей, природи, краси, добра і зла не можна зрозуміти без дослідження і поглиблення відносин людина о суспільство <=> природа <=> космос. Вони набагато глибші й фундаментальніші за її соціальні стосунки [716]. У розрізненні людини і світу виникає культура, вона заповнює простір між ними, наповнює їх ціннісним змістом і значенням. Це фундаментальна відмінність, яка визначає як природу людини, так і її життєдіяльність [717]. Людина тільки й існує в цьому Розрізненні як міра відносин людина <=> суспільство <=> природа <=> космос ¹ наявної культури.

Значимість культури. При аналізі різних аспектів поняття «культура» ^та її феноменів можна дійти висновку, що зміст культури розкриває і

131

Глава З

характеризує ключове поняття «значимість». Саме її багатогранність, диференційованість, інтегрованість є тією мірою, за допомогою якої можна визначити особливості розвитку і напруженої спрямованості культури (матеріальні й духовні цінності і т. ін.). Значимість — це є той першообраз культури, який так наполегливо шукав О. Шпенглер [143]. Значимість виражає взаємозалежність суті і життєдіяльності людини, людини і світу. Світ керує життєдіяльністю людини через культуру. Визначальна функція культури полягає у формуванні значимого для конкретної людини та для інших людей. Звідси ядром людини може виступати лише значимість, у значенні для неї навколишнього світу, людей, предметів і власної життєдіяльності виявляється її справжня суть [717; 718].

Однак не все, що оточує людину, в однаковій мірі важливе для неї. Відбувається розшарування значимих відносин за різними основами: значиме зараз буде важливе у найближчому або далекому майбутньому. Процес диференціації значимих відносин можна продовжувати довго, але буде правильніше, якщо ми введемо деякі принципи, що допоможуть нам їх упорядкувати. Вибір основ для структурування не може бути випадковим. Природно, на перше місце виходить ступінь значимості для людини того або іншого предмета або явища, життєвої події або усталених відносин. Диференціація значимого — це насамперед ефективна регуляція реальних відносин людини з навколишнім середовищем.

Багатоаспектності цих відношень відповідають і різні функції значимого — селективна, когнітивна, смислоутворююча, регулятивна і спонукальна [221]. У керуванні поведінкою значимість виконує функцію критерію, що направляє, відбирає, спонукає, тобто організує активність людини. Але особливість людини полягає в тому, що вона завжди намагається усвідомити, зрозуміти й прорефлексувати власну життєдіяльність. І робить те, що має для неї якийсь смисл. Смисл завжди вказує на особливе ставлення людини до предметів або людей. За смислом, за цією особливою реальністю культури, ховається індивідуальний досвід всередині колективного досвіду. Смислові утворення граничного узагальнення перетворюються на цінності. У цінностях конденсуються досвід і результати пізнання минулих поколінь людей, що втілюють спрямованість культури в майбутнє. Цінності характеризуються як найважливіші структурні елементи культури, які надають їй єдності та цілісності. При розробці своєї класифікації виходитимемо з розуміння цінностей як найбільш загальних регуляторів життєдіяльності людини, а стосовно критеріїв будемо опиратися на міру узагальненості і перспективи. Цінності пронизують життя людини в цілому, у всіх її проявах. Що ж стосується часу, то цінності не швидкоплинні, вони зорієнтовані на майбутнє і навіть більше того, на віддалене майбутнє. Спираючись на розуміння людини як носія культури і на ціннісний підхід до психологічної структури людини, можна запропонувати таку класифікацію цінностей [221]. Цінності граничного узагальнення (стратегічні) — це

132

Формування основних історико-теоретичних параметрів культури

екзистенціальні цінності. До них відносяться: раціональне — ірраціональне, утворююча активність — руйнуюча активність, емоційно позитивне — емоційно негативне.

За екзистенціальними цінностями (стратегічними) йдуть тактичні, або термінальні, цінності, тобто соціокультурні, які культивуються в міжособистісних відносинах. За допомогою тактичних цінностей людина самовизначається в соціумі (християнські заповіді, матеріальні блага, престиж професії, творчість, любов тощо). Для реалізації тактичних цінностей необхідні операційні (інструментальні) цінності. До останніх відносять ознаки особистості людини — чуйність, доброта, чесність, рішучість. Значимість розрізняють не лише за ступенем узагальненості, а й залежно від кута розгляду. Можна, слідом за Гегелем, говорити про значимість у собі, для інших і для себе. У конкретної людини ці три аспекти значимості існують єдино, але один з аспектів може домінувати. Коли домінує значиме в собі, то людина не здатна розрізнити себе і культуру, в якій живе. На Сході, наприклад, для розрізнення себе і культури, відсторонення, існує спеціальна практика очищення свідомості (буддизм, чань і дзен-буддизм). Значимість у собі — це царина несвідомого — колективного, соціального, особистого або природного (3. Фрейд, К. Юнг, А. Адлер, Е. Фромм та ін. [347]). Зрозуміло, даний аспект значимого в людині відкритий як для інтриг, так і для геніальних прозрінь [719].

Значиме для інших описане і досліджене найбільш докладно в літературі з етики, бо стосується сфери міжособистісних стосунків, норм моралі й моральних принципів. С. Рубінштейн вважав, що любов до іншої людини виступає як найперша і найгостріша потреба людини [720], як твердження буття людини. Найважчою є проблема значимого для себе. Тут виникає питання про саморозрізнення і рефлексію не стільки власного буття, скільки особистого розвитку і руху до меж внутрішньої і зовнішньої культури і навіть за межі цих культур. Дуже цікаві думки з цієї проблеми висловлювали С. Рубінштейн і К. Юнг [411; 720], як-то: людина — це істота, яка прагне до своєї самості і справжнього «Я». У людині існування передує суті, у неї немає готової суті, вона сама її створює, сама із себе щось робить. Але навіщо, що її спонукає? Людина у значимому для себе перетворює значиме в собі і значиме для інших. Якщо перше — сфера теоретичних концепцій і життєвих узагальнень, то друге — сфера ідеології, поширених установок і Думок. І далеко не завжди значиме в собі і для інших збігаються або, точніше сказати, знімаються в значимому для себе. Тут сфера драми і трагедії людського життя.

Наш підхід до визначення базової екзистенціальноїтенленцп людини зумовлений розумінням її природи і суті [221; 347]. Відповідно до попереднього аналізу, основна, життєва напруга людини — це прагнення, потреба в ескалації значимості власної особистості. Воно діє в просторі, заданому фундаментальними й універсальними загально-

133

Глава З

культурними значимостями. Це дозволяє узагальнити можливі шляхи самовизначення людини в культурі та її вибір життєвого шляху. По-перше, за допомогою того, що людина відчуває, переживає в процесі взаємодії зі світом. По-друге, за допомогою позиції, що вона займає стосовно інших людей, і, по-третє, за допомогою того, що вона дає життя іншим людям і світу в цілому [440]. Що ж допомагає людині знаходити сенс і ціль свого життя? Будемо вважати, що ескалація власної значимості. Вона може здійснюватися тільки в загальнокультурному просторі значимості за допомогою спрямованої регуляції життєдіяльності. Регуляція виступає об'єднуючим початком і стрижнем людської особистості, формою реалізації і формування значимого в людині. Людина — це саморегульована і самокерована система, здатна сама себе удосконалювати. Проблема закономірностей і механізмів регуляції — одна з ключових і глобальних у культурологічній науці. У ній, як у фокусі, сконцентровані всі проблеми життєдіяльності людини.

Проблеми самовизначення. Самовизначення — це визначення людиною свого місця, позиції, положення в проблемних ситуаціях. Самовизначення припускає, що людина володіє інформацією про ситуації або про існуючі міжособистісні стосунки. І не просто володіє, а якимось способом упорядковує її, структурує і вибуДовує до відповідного свого бачення. Це по-перше, а по-друге, паралельно до зазначеного процесу йде робота з кристалізації і систематизації внутрішнього світу. Людина прислухо-вується до себе, до свого внутрішнього голосу, порівнює і розрізняє, перебуває у стані творення свого внутрішнього світу, робить його більш системним та ієрархізованим. Таким чином, процес самовизначення — це діалог зовнішнього і внутрішнього світів. Упорядкування зовнішнього світу як життєвої реальності веде до розвитку внутрішнього світу.

У процесі розвитку і життєдіяльності людина перебуває під впливом двох сил. Перша — це залучення людини до культури, соціуму, спільності людей, тобто відбувається соціалізація людини. Друга сила, навпаки, виштовхує людину зі спільності, змушує її бути самостійною, набувати відносної автономії, тобто відбувається процес відокремлення від наявної спільності й індивідуалізація людини. Без відокремлення немає розвитку особистості і немає індивідуалізації людини (К. Юнг). Зіткнення діалектично взаємозалежних сил утворює ту основну або «базову напругу», що ми називаємо «екзігер людського життя» і який спрямований на ескалацію людиною власної значимості. Сутність, що самоподвоюється, не тільки стає фактом, а й визначає спрямованість усього життєвого процесу. Розрізнення значимості як суті людини у філософській і психологічній літературі називають: «внутрішньою напругою», «спрямованою напруженістю», «ціннісними переживаннями». Тут необхідно підкреслити: по-перше, розрізнення значимості в її конкретних формах (цінності, смисли, мотиви) несе в собі енергетичний заряд, тобто те, що є джерелом сили людини, її жагою життя; по-друге, ця напруга спрямована на досягнення й реалізацію конкретних цінностей і смислів. Як же відбувається внутрішнє самовизначення людини?

134

Формування основних історико-теоретичних параметрів культури

У чому тут проблема і які особливості утруднюють внутрішнє самовизначення людини? Ми спробуємо описати цей процес, спираючись на рівні регуляції життєдіяльності. Звичайно виділяють три рівні регуляції людиною власної життєдіяльності (індивідний, особистісний і власне людський), кожний із яких перебуває під впливом певного поля значимостей, що і визначають смислоутворюючі начала в усвідомленні цілі й сенсу життя конкретної людини [718].

Людина, регулюючи свою взаємодію із зовнішнім світом, адаптується до навколишнього середовища. На індивідному рівні реалізуються основні життєві функції організму, задовольняються вітальні потреби. Серед екзистенціальних цінностей домінують орієнтації на емоційно позитивні й емоційно негативні переживання. Звичайно, насамперед, людина орієнтована на емоційно позитивне і намагається уникати емоційно негативних переживань. Тактичні й операційні цінності змістовно визначаються силами інтеграції та відокремлення. На полюсі інтеграції людина прагне до того, щоб надати допомогу іншим, дати їм щось, бути корисною і потрібною. Сутнісним виявом інтеграції на даному рівні життєдіяльності людини є альтруїзм (героїзм і жертовність). Відокремлення, як необхідна і важлива для людини сила, спонукає її задовольняти передусім власні потреби, піклуватися про те, щоб було вдосталь матеріальних благ, розваг і комфорту. Інакше кажучи, людина зайнята влаштуванням свого побуту і житла, тобто умов існування. Детермінуюча тенденція на цьому полюсі — одержувати радість і насолоду як від своєї енергійності й діловитості, так і від задоволення вітальних потреб. За нормою насолода ніколи не є метою людських прагнень, вона є побічним ефектом досягнення цілей. Дану тенденцію назвемо гедонізмом, але в дещо більш розширеному тлумаченні, ніж звичайно. Таким чином, поле значимостей, або «базова напруга» на першому рівні регуляції визначається орієнтацією людини на альтруїзм і гедонізм. Альтруїзм і гедонізм діалектично взаємозалежні. З одного боку, вони взаємно заперечують одне одного і тим самим підкреслюють особливості кожного, а з іншого, альтруїзм і гедонізм — це те ж саме, тому що спрямовані вони на благо, радість і насолоду. Значимість емоційних переживань, почуттів у регуляції життєдіяльності є першорядною і лежить в основі енергетики людини, її активності. Взаємодія зовнішнього і внутрішнього світів впливає на визрівання і становлення внутрішнього світу людини.

Другий рівень регуляції виявляється в системі міжособистісних відносин, у соціумі (людина о суспільство). На цьому рівні людина виявляє себе як особистість. Знаходячись між полярними силами — інтеграції і відокремлення, людина відчуває почуття самотності й безпорадності, окремості й роз'єднаності з іншими. Переживання відчуженості викликає тривогу, нездатність володіти обставинами, стан екзистенціального страху як джерела зростання особистісної і базової напруги. Перед людиною виникає проблема і потреба знаходити нові шляхи подолання відчуженості. Тому на перше місце виходить наступна пара екзистен-

135

Глава З

діяльних цінностей — раціональне й ірраціональне. Раціональне спону- кає людину зважувати й оцінювати події, шукати оптимальні варіанти, вибирати. Тоді як ірраціональне виявляється в тому, що людина не прагне активно освоювати навколишній світ, діє залежно від обставин і переважно спирається на власну інтуїцію і віру. Тактичною цінністю є любов. Любов — це активна зацікавленість у житті й розвитку того, до кого ми відчуваємо це почуття. Не той багатий,,хто має багато, а той, хто багато віддає. Потреба об'єднання з іншими — як порятунок від самотності — тісно пов'язана з бажанням пізнати «таємницю людини». Чим глибше ми проникаємо в себе або в іншого, тим більше ціль пізнання віддаляється від нас. Однак ми не можемо позбутися бажання розкрити таємницю людської душі, побачити найпотаємніше ядро, що і є її суттю. Є ще один шлях пізнання себе та інших: це шлях повного панування над собою або іншою людиною, панування, що зробить її такою, якою ми бажаємо, змусить почувати те, що нам до вподоби; перетворить її на річ, нашу повну власність (Е. Фромм). Особистість людини — це регулятор власної соціальної поведінки. У процесі регуляції міжособистісних відносин особистість може займати різні позиції стосовно соціуму й інших людей. На характері позиції відбивається орієнтація людини в полі значимостей, яка виникає між прагненням любити інших людей, учити їх правильному життю, витрачати на них час. Жага влади, сили і могутності — це можливість управляти людьми й обставинами. Вона часто заворожує людину і штовхає її як на праві, так і неправі справи. Влада - це прагнення до могутності. Людина в любові прагне як би перерости саму себе у певному ціннісному напрямі в напруженому емоційному захваті. Людина, яка має владу, звичайно, може використати її по-різному, але більшість вважає, що вони її використовують для процвітання народу. У цьому між любов'ю і владою ми бачимо спорідненість, а різниця полягає в способах досягнення благ. Процес самовизначення здійснюється за допомогою пізнавальної сфери особистості людини. Спираючись на розум, людина шукає раціональні основи для побудови життєвого шляху, прагне знайти точку відліку для початку розвитку власної особистості. Різниця у власних переживаннях і в переживаннях іншої людини долається на шляху пізнання, або, точніше, пізнання ігнорує цю різницю [721]. У даній ситуації людина повинна стати у ціннісному відношенні поза своїм життям і сприйняти себе як іншу серед інших. Це передбачає авторитетну ціннісну позицію, обґрунтовану основу поза життям людини. Аналіз окремих явищ і узагальнення життєвого досвіду як стосовно власного життя, так і відносно життя інших людей часто викликає досить песимістичні думки. А якщо ця позиція відсутня, то людина звертається до самосвідомості і виникає проблема двійника (тінь, альтер-его, чорна людина). Осмисленню, розумінню людиною власного життя сприяють філософські і релігійно-містичні теорії, системи, які задають певний, специфічний кут бачення життя і життєвих проблем і, звичайно, так

136

Формування основних історико-теоретичних параметрів культури

чи інакше визначають місце людини у світобудові. Філософські теорії — це, як правило, раціонально побудовані системи, що базуються на на-укових фактах, явищах і закономірностях, тоді як релігійно-містичні наголошують на вірі, почуттях та інтуїтивному розумінні себе і світу. На даному рівні також існують два способи самовизначення: через розум (раціональний) і через віру і прийняття чогось (ролі, вчення, релігії тощо), а далі вже в межах прийнятого відбувається самовизначення.

Третій рівень регуляції виявляється в системі відносин людина о природа. На цьому рівні домінує остання пара екзистенціальних цінностей: творча активність і руйнуюча активність. Людина знаходиться немов би між двох вогнів: з одного боку, її надихає і зігріває творчість і творення, а з іншого, визначальною є тенденція до руйнування, перероблення, змінювання. Це діалектично пов'язані цінності, кожна з яких несе в собі іншу, але в знятому виді. Людина у своєму розвитку може піднятися до рівня людини як носія культури, творця нових світів. У неї є потреба творити, створювати нове, знаходити невідоме у світі, собі самій та в інших людях. Самотрансценденція — це феномен людини. Показати світу найцінніше, що є в ній, реалізувати свій потенціал — це одне з фундаментальних бажань людини на полюсі інтеграції зі світом культури. У своїх роботах К. Ясперс проводив думку, що людина стає такою, якою вона є, завдяки справі, яку вона перетворює на свою [90; 91]. Творення — необхідний і обов'язковий компонент людської життєдіяльності. Людина — творець. Однак вона може творити не тільки зовнішні світи, а й власний внутрішній світ і навіть саму себе. Людина, що створила саму себе, досягла значних результатів, завжди викликає повагу і навіть поклоніння. Люди, які досягли просвітління, якихось видатних духовних результатів, ставали вчителями людства, їм добровільно віддавалася духовна влада, і вони наділялися божественними властивостями. Тим самим, вони відсторонялися від більшості людей, піднімалися над ними, щоб керувати або вести за собою. Твердження нових цінностей змінює життя людей, задає їм інші орієнтири в житті й відповідні правила співіснування. Вчителі, пророки і гуру мають не лише духовну владу над парафіянами, а й наділяються винятковими властивостями і божественною природою. Бажання бути особливим і божественним — найбільш важливе бажання цього рівня регуляції життєдіяльності на полюсі відокремлення.

З одного боку (інтеграції) — це творення та утворення нових світів, У котрих людина живе і хоче жити, а з іншого (відсторонення) — це творення себе для інших, для того щоб знаходити і показувати звичайним людям, що може бути й інша природа людини. Самовизначення людини на даному рівні регуляції життєдіяльності характеризується своєю діяльнісною спрямованістю. Воно здійснюється за допомогою результатів, продуктів праці, підсумків життєдіяльності, тобто завершенням чогось ціннісно-значимого і цілісного для людини. Які тут виникають проблеми і розігруються трагедії, добре зображено в художній

137

Глава З

літературі (В. Шекспір, Л. Толстой та ін.). На одному полюсі людина ЩШР створює себе, проектує своє життя і творить ідеальні й реальні світи, тим самим самовизначаючись у світі. На іншому полюсі самовизначення здійснюється через руйнуючу активність як стосовно себе (суїцид, наркоманія тощо), так і стосовно зовнішнього світу. Прикладом є не тільки Герострат і йому подібні, але, певною мірою, практично кожна людина. Відбувається руйнація сформованих відносин, життя, власного здоров'я, приниження іншого або інших. Війни, конфлікти — це ті феномени, які характеризують проблеми становлення, самовизначення людини, народу або держави, а відбувається це за допомогою руйнації. Сам суб'єкт, який предметно переживає своє спрямоване життя, безпосередньо виражається у вчинку, може висловити зсередини себе самого в самозвіті-сповіді (самовизначенні), нарешті, свою пізнавальну спрямованість, свій світогляд — у категоріях пізнавальної сфери як теоретично значиме. Вчинок, діяння, сповідь-самозвіт, сповідь-пока-яння — ті форми, у яких безпосередньо може виявити себе ціннісна спрямованість людини у світі.

Підсумовуючи викладене, відзначимо, що простір цінностей, цілей і смислу життєдіяльності людини, тобто значимостей, перебуває під впливом інтеграції та відокремлення, що на кожному з трьох рівнів регуляції життєдіяльності формують особливу базову напруженість у людині. Ця напруженість оформлюється, визріває і формується між полюсами: гедонізм — альтруїзм, любов — влада, творення — самообожнення. Позначені полюси не лише задають простір цілей і смислу життєдіяльності людей даної культури, а й виступають головними орієнтирами для самовизначення і самопізнання людини. Між полюсами і рівнями можливі діалектичні взаємопереходи і перетворення. Наприклад, альтруїзм породжує любов і може спонукати людину до творчості й творення, тоді як гедонізм веде людину до влади, крайнім виявом якої є божественність римських імператорів. Взаємозв'язки і взаємопереходи між цими фундаментальними значимостями різноманітні, але в конкретній людині формується й оформлюється власний простір значимостей і особис-тісного змісту, що може мати такі особливості: переважна орієнтація на інтеграцію або відокремлення, домінуючий рівень регуляції життєдіяльності або пріоритетність конкретної значимості. Звичайно, процес індивідуалізації і самовизначення індивідуальний для конкретної людини і за змістом дуже різноманітний. На це, крім того, накладає свій неповторний візерунок національна культура. Однак, на нашу думку, справжнє самовизначення людини у світі культури можливе лише тоді, коли людина досягає вищого рівня регуляції своєї життєдіяльності.

Таким чином, аналіз матеріалу даної глави свідчить, що і донині неможливо чітко визначити дефініцію «культура». У відомих визначеннях

138

Формування основних історико-теоретичних параметрів культури

не охоплені всі її складові: культурологія, етнографія, психологія, соціологія, лінгвістика, історія, економіка тощо. Заповнюючи цю прогалину в теорії культури, пропонуємо структуру культури, що складається з «трикутника взаємодій»: технології та економіка (економічний спосіб виробництва) -о духовна культура людини та суспільна свідомість (духовна сфера) <=> культурні норми і соціально-політичні відносини.

Під технологіями розуміємо засоби і знаряддя праці: техніка, машини тощо; природні ресурси, організація виробництва, використання енергії, засобів транспорту й зв'язку, будівлі, зброя, предмети повсякденного вжитку, одяг та ін. Еволюція соціальних систем розглядається в циклічній зміні світових технологічних культур: неолітичної, ранньо-класової, античної, середньовічної, передіндустріальної, індустріальної та постіндустріальної (інформаційної). У свою чергу, технології нерозривно пов'язані зі сферою економіки — структури відтворення, відносин власності, обміну, економічного розподілу.

Під «духовною культурою (сферою) людини та суспільною свідомістю» розуміємо потреби, здібності, мову, звичаї, навички (уміння), інтереси (бажання), волю, мистецтво, пізнання, виховання та освіту, філософію, етику, естетику, науку, міфологію, ідеологію, релігію, просвітництво, норми моралі, літературу тощо; людські сили й здатності, що реалізуються в діяльності (знання, уміння, навички, рівень інтелекту, моральний та естетичний розвиток, світогляд, засоби й форми спілкування людей), а також заклади та організації, що забезпечують її функціонування (школи, вузи, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства тощо). Будучи залежною від технологічної культури та економічної сфери, духовна культура та суспільна свідомість не змінюються автоматично слідом за своєю технологічно-економічною основою, а характеризуються також відносною самостійністю (спадкоємність у розвитку, взаємовплив культур різних народів та ін.).

Певний рівень технологічної, економічної, духовної та суспільної культури породжує «культурні норми та соціально-політичні відносини» (державні форми управління, відповідні соціально-політичні інститути, закони, право, результати діяльності етносу, суспільства, класу, групи, індивіда, які характеризують ступінь соціального розвитку особистості як суб'єкта перетворення суспільних відносин: соціальних, етнічних і національних, політичних, державно-правових, а також міжетнічних, міжнаціональних та міждержавних).

«Духовна культура (сфера) людини та суспільна свідомість» і «технологічна та економічна культури (матеріальна)» підтримують зразки людської діяльності, здійснюють процес соціалізації людини, а «культурні норми та соціально-політичні відносини» спрямовані на зміцнення зв'язків між різновидами культури, інститутами, спільнотами насамперед там, де вплив духовної і матеріальної культур є недостатнім, Де норми моралі підкріплені у вигляді права, закону, примусу. Це завдання виконує одна з підсистем механізмів соціально-політичних відносин — інститути політичної влади.

139

Культура етносу, як зазначається у главі, проходить циклічні фази етногенезу від пасіонарного поштовху до гомеостазу. Цей процес містить фази від появи чинників, що локалізують групи людей на певних територіях та стимулюють підвищення рівня їхньої колективної взаємодії, до накопичення історичного досвіду їхньої спільної життєдіяльності та акумуляції цього досвіду в ціннісних орієнтаціях. Одночасно відбувається реалізація домінуючих цінностей у соціальній самоорганізації, особливостях способу життя і картинах світу. І, нарешті, спостерігається рефлексія ознак, накопичених на попередніх фазах етногенезу, та перетворення їх у системи образів ідентичності цих спільнот.

Етногенез нерозривно пов'язаний із культурогенезом, що є одним із видів соціальної та історичної динаміки культури. Це, зокрема, проявляється в породженні нових культурних форм, їх інтеграції в існуючі культурні системи та у формуванні нових культурних систем і конфігурацій. Сутність культурогенезу також виявляється в процесі постійного самовідновлення культури не тільки методом трансформаційної мінливості вже існуючих форм і систем, а й через виникнення нових феноменів, що не існували в культурі раніше. Культурогенез не є одноразовою подією походження культури в епоху первісності людства, а являє собою процес постійного породження нових культурних форм і систем. Основною причиною культурогенезу — з позицій теорії циклів — є необхідність в адаптації людських спільнот до мінливих умов їх існування через вироблення нових форм (технологій і продуктів) діяльності та соціальної взаємодії (речей, знань, уявлень, символів, соціальних структур, механізмів соціалізації та комунікації тощо). Істотну роль у процесах культурогенезу відіграє також індивідуальний творчий пошук в інтелектуальній, технічній, художній та інших сферах.

Дослідження детермінації руху культури всередині етносу свідчить, що при вкрай низьких темпах розвитку матеріальної культури в епоху феодалізму настільки ж низькою була й динаміка розвитку інших компонентів культури. Проте не можна не відзначити, що в окремі періоди спостерігалися активні сплески в духовному компоненті культури при відсутності аналогічних зрушень в економічній сфері. Надалі, з розвитком етносів, коли розумова праця дедалі більше відокремлювалася від фізичної, місто — від села, коли суспільство розділилося на класи, фахові угруповання різних рівнів, на етнічні утворення, територіально-регіональні спільноти, а також демографічні страти, — картина культури в цілому, як і картина її історичного руху, ускладнюється. Передусім із виникненням складної соціальної структури суспільства внаслідок розподілу праці, управління, розумова діяльність, духовне виробництво та інші компоненти культури стали переважно сферою занять певного класу або соціальної групи. Цей вплив чималою мірою визначає різницю в змісті та формах культурних шарів та рівнів у загальній структурі культури етносу. Системи культурних специфічних

140

Формування основних історико-теоретичних параметрів культури

особливостей, характерних для деяких соціальних груп, породжують субкультури. Сьогодні можна виділити: молодіжну субкультуру, суб-культури окремих фахових груп, міста і села, масову й елітарну та ін. Ці субкультури визначають формаційні, регіональні та національні типи культур. Самобутність окремих субкультур збагачує культурне життя всього суспільства в цілому і людини зокрема.

При цьому у главі досліджено місце людини в культурі через її включення у світ культури, змістом якої є сама людина в усьому багатстві її здібностей, потреб і форм існування. Саме завдяки цьому людина реалізується як особистість. Найважливіший момент у цьому процесі — формування розвинутої самосвідомості, освіченості, культурності, духовності та інтелігентності. Було висвітлено роль масової культури у духовному становленні особистості.

З цією метою проаналізовано соціальні функції масової культури. З'ясовано, що вона посідає проміжне місце між повсякденною культурою, яку засвоює людина в процесі загальної соціалізації в середовищі проживання (насамперед у процесах виховання та загальної освіти), та спеціалізованою культурою, засвоєння якої потребує спеціальної (професійної) освіти. До масової культури віднесені: народна (у соціально-демографічному плані), або етнографічна (у плані найбільшої концентрації відповідних специфічних ознак); культура міських виробників, що на зорі становлення матеріальних і духовних культур формувалася як ремісничо-торговельна, а пізніше стала називатися буржуазною (бюргерською), промисловою, пролетарською, постбуржуазною (соціалістичною) тощо, хоча функціонально залишалася такою самою; елітарна, функція якої — створення соціального порядку (у вигляді права, влади, структур соціальної організації суспільства та легітимного насильства в інтересах підтримки цієї організації), а також ідеології, що обґрунтовує цей порядок (у формах релігії, соціальної філософії та політичної думки). Приділено увагу такій соціальній субкультурі, як кримінальна. Це культура цілеспрямованого порушення пануючих соціальних порядків та ідеології. Серед основних проявів і напрямів масової культури нашого часу виділені основні: індустрія «субкультури дитинства»; масова загальноосвітня школа, яка тісно пов'язана з установками «субкультури дитинства»; засоби масової інформації (друковані й електронні); система національної (державної) ідеології і пропаганди, «патріотичного виховання» та ін.; масові політичні рухи (партійні та молодіжні організації, маніфестації, демонстрації, пропагандистські й виборні кампанії тощо); масова соціальна міфологія (націонал-шовінізм та істеричний «патріотизм», соціальна демагогія, популізм, квазірелігійні та паранаукові вчення і рухи, екстрасенсорика, «кумироманія», «шпигуноманія», «полювання на відьом», провокативні «витоки інформації», чутки, плітки тощо); індустрія розважального Дозвілля; індустрія оздоровчого дозвілля, фізичної реабілітації людини і виправлення її тілесного іміджу; індустрія інтелектуального та есте-

141

Глава З

тичного дозвілля; система організації, стимуляції та управління спо- живчим попитом на речі, послуги, ідеї як індивідуального, так і колективного користування (реклама, мода, іміджмейкерство і т. ін.); різні ігрові комплекси від механічних ігрових автоматів, електронних приставок, комп'ютерних ігор тощо до систем віртуальної реальності; різноманітні словники, довідники, енциклопедії, каталоги, електронні та інші банки інформації спеціальних знань, публічні бібліотеки, Інтернет і т. ін.

У даній главі автори приділили увагу дослідженню раціонального підходу у процесі самовизначення людини у світі культури. Ставлення людини до інших людей, до природи, краси, добра і зла вивчалося в системі людина <=> суспільство <=> природа <=> космос. Аналіз показує, що простір цінностей, цілей і змістів життєдіяльності людини перебуває під впливом інтеграції та відсторонення, які на кожному рівні регуляції життєдіяльності формують особливу базову напруженість у людини. Ця напруженість визріває і формується між полюсами: гедонізм — альтруїзм, любов — влада, творення — самообожнювання тощо. Ці полюси не тільки задають простір цілей і змістів життєдіяльності носіїв даної культури, а й виступають одним із основних орієнтирів для самовизначення та самопізнання людини.

142