Глава 1

XVII ст. Автор висвітлював матеріальну культуру, побут і звичаї, усну народну творчість та шкільну освіту, письменство і книгодрукування, розвиток мистецтва. Але цей підручник не дає уявлення про культурний розвиток України XVII—XX ст., до того ж він концептуально застарів. Об'єктивна історія української культури не могла бути створена в умовах панування єдино визнаної державної ідеології, коли будь-яка спроба вийти за її межі трактувалася як «буржуазний націоналізм». Показово, що навіть пропагандистську книжку тодішнього керівника КП України П. Шелеста «Україно наша Радянська» розгромили за українські патріотичні висловлювання [596].

Узагальнюючі роботи з історії культури України виходили на Заході. Великою заслугою українських науковців було видання тематичної «Енциклопедіїукраїнознавства» (Мюнхен—Нью-Йорк, 1949, у трьох частинах), де подано загальну характеристику та проаналізовано головні складники української культури. До участі у виданні були залучені відомі дослідники, зокрема О. Пріцак та Д. Чижевський. Протягом 1955—1984 pp. Науковим товариством ім. Т. Шевченка випущено багатотомну «Енциклопедію українознавства» за редакцією В. Кубійовича, яка також містить великий фактичний культурологічний матеріал. У 1953— 1954 pp. побачили світ «Нариси з історії нашої культури» відомого українського поета, літературознавця, мислителя Є. Маланюка. Автор висвітлює генезис національної культури, її джерела та витоки, роль етнокультурних взаємовпливів, аналізує культуротворчу роль козацтва та козацької держави, вказує на ті втрати, які понесла українська культура протягом тривалої «ночі бездержавності». В 1964 р. у Канаді вийшло друге видання «Історіїукраїнської культури» за редакцією І. Крип'яке-вича, яке було доповнено новим розділом «Міфологія української землі» Б. Кравціва.

Одна з виданих за кордоном узагальнюючих робіт — «Тисяча років української культури» М. Семчишина (1985). Написана у науково-популярному стилі, вона подає процес розвитку української культури в різні періоди нашої історії, періодизацію цього процесу, його особливості. М. Семчишин, за його словами, зосереджує головну увагу на «національності культури», прагнучи показати культуру «означеної спільноти, духовної спадщини суспільства і його традицій». Українські вчені в еміграції популяризують історію нашої культури і в іншомовних виданнях. У цьому плані слід відзначити роботи І. Мірчука у німе-цькомовній енциклопедії українознавства «Handbuch der Ukraine» (1941), англомовну збірку статей за його ж редакцією «Ukraine and its People» (1949).

За останні роки вийшла друком велика кількість праць [12; 13; 15-22; 24; 25; 27-30; 267-270; 481; 597-599], у яких прямо або опосередковано висвітлюються питання розвитку української культури. Особливий інтерес являє навчальний посібник М.В. Поповича, в якому зроблено досить вдалу спробу подати фундаментальні культурні

46

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

цінності різних епох як цілісні системи, а духовна культура українського суспільства розглядається у взаємозв'язку з політичною і господарською в контексті світового культурного процесу. До духовної культури включені не тільки різні види і жанри мистецтва, а й спосіб життя, система цінностей, традицій і вірувань [127].

Сьогодні повернулася до нас замовчувана раніше спадщина діячів української культури, книги і статті яких лежали у спецфондах. Тож є надія отримати правдиву й повноцінну історію рідної культури. Але, незважаючи на значні успіхи, неупереджений та всебічний історичний аналіз наших культурних надбань залишається справою майбутнього — сподіваємося, недалекого.

Значним явищем стала підготовлена до друку колективом учених Національної академії наук України п'ятитомна «Історія української культури». Головним завданням цього видання є висвітлення історії української культури у загальносвітовому культурологічному вимірі.

Як свідчить згадана література, українська культура знаходиться сьогодні на роздоріжжі. Внаслідок брутальних суспільно-політичних колізій XX ст. вона зазнала глибоких, непоправних втрат. Гинули у зовнішніх та внутрішніх війнах творці матеріальних та духовних цінностей, винищувалася та усувалася з ниви культурної творчості значна частина національної інтелігенції, під гаслами «інтернаціоналізації» та «злиття націй» відбувалися процеси русифікації, звужувалась сфера вживання української мови, штучно знижувався престиж національної культури. Але сьогодні стало зрозумілим, що природні й плідні процеси зближення і взаємозбагачення націй у глобальному цивілізаційному просторі не мають нічого спільного з їхнім «злиттям», культурною асиміляцією та нівеляцією. Нині стоїмо перед нагальною потребою радикальних державних та громадських заходів, спрямованих на обстоювання національної справедливості, відродження духовних цінностей народу, забезпечення широкого функціонування та всебічного розвитку української мови — визначального чинника існування народу та його культури. Сучасна українська культура — це культура з неповною структурою, деякі її ланки послаблені, а деякі взагалі відсутні. Відновлення їх — важливе завдання фахівців-культурологів, митців, усіх працівників культурної сфери. Вивчення історії української культури у загальносвітовому контексті має сприяти виконанню цього завдання.

Багатий матеріал для дослідників історії і теорії культури міститься У роботах, присвячених формуванню української нації, її менталітету. Ця література знайомить читача з основними тенденціями та результатами розвитку української нації, її культури від першоджерел до сьогодення. В ній зроблено спробу виявлення історичних коренів національної культури, розгляд становлення й еволюції професійних форм культурної творчості у зв'язку з розвитком традиційної народної культури, через аналіз головних етапів розвитку української культури та напрямів національно-культурного відродження. Українська культура Розглядається як самобутнє явище, але водночас береться до уваги її

47