Глава 1

вченим, документи партійних органів з питань культури, мистецтва, освіти і науки. Цікаві документи про науково-мистецьку діяльність містяться у фонді рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вер-надського.

По-п'яте, це періодична преса, яка містить великий і різноманітний матеріал про культурно-мистецький розвиток України, її творчі зв'язки з іншими країнами. Опрацювання цих матеріалів дає досліднику можливість краще зрозуміти розвиток української культури у загальносвітовому контексті, «відчути» особливість духовного життя українського етносу.

Однак слід зауважити, що, аналізуючи вказані масиви джерел, ми насамперед цікавилися тими, які б свідчили про зв'язки української культури кінця XIX — початку XXI ст. з іншими культурами світу, про інтеграцію української культури в загальносвітовий цивілізаційний простір в умовах глобалізації. На жаль, таких сформованих масивів історичних документів виявити не вдалося, а тому матеріал збирався буквально «по крихтах». До того ж виявлені джерела через суб'єктивізм і заідеологізованість потребували нових концептуальних підходів.

Таким чином, враховуючи практичну відсутність прямих попередників досліджуваної історико-культурологічної проблематики, а також ту обставину, що основними першоджерельними документами як носіями інформації є роботи науковців кінця XIX—XX ст., вважаємо раціональним запропонувати обрану структуру першої глави на відміну від традиційно звичних, майже канонічних.

1.2. Еволюція історико-філософських поглядів на культуру

Наприкінці XIX — на початку XX ст. певний універсалізм сформованих еволюційних уявлень про культуру був підданий критиці з позицій неокантіанства [85; 191-196] (Г. Ріккерт [86; 197-201], М. Вебер [87; 202; 203]). Культуру розуміли, насамперед, як специфічну систему цінностей та ідей, що розрізняються за їх роллю в житті й організації суспільства того або іншого типу. Дещо в іншому аспекті подібний погляд оформився в «теорію культурних кіл» (Л. Фробеніус, Ф. Гребнер, В. Шмідт та ін.), поширену на початку 20-х pp. XX ст. [88; 89; 204]. Теорія єдиної лінійної еволюції культури була також піддана критиці з позицій філософії життя. їй була протиставлена концепція «локальних цивілізацій» — замкнутих, самодостатніх і неповторних культурних організмів, що проходять подібні етапи розвитку, дозрівання й загибелі (О. Шпенглер) [143-145]. Головна робота О. Шпенглера «Der Untergang des Abendlandes» («Занепад Європи») була опублікована в 1918 р. Шпенглер говорив про межі культур і розглядав західну культуру точно в кордонах Західної Європи починаючи із Середньовіччя. Суть його фі-

20

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

лософії історії в такому: культура живе й удосконалюється доти, доки не породжує цивілізацію, а потім сама перетворюється на цивілізацію, втрачаючи творчий потенціал, і це - переддень її кінця. Таким чином, О. Шпенглер виніс Заходу вирок. Для цієї концепції характерне протиставлення культури і цивілізації, яка розглядається як останній етап розвитку даного суспільства. Це, за його словами, означає, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може.

Існування культурних регіонів і, особливо, циклів в історії після Шпенглера стало загальним надбанням. Цю лінію розробляли вчені XX ст. - Г. Зедльмайр [205-207], А. Тойнбі [145-147], К. Ясперс [155; 208], Л. Гумільов [159-166], Ю. Яковець [36], М. Данилевський [156], М. Кондратьєв [209; 210], П. Сорокін [38], Ф. Бродель [40], І. Дьяко-нов [92], В. Кузьменко [211], М. Туган-Барановський [212], Й. Шумпе-тер [213], Г. Менш [214], С. Глазьєв [215], О. Чижевський [216], пізніше -Ю. Павленко [39; 217; 218] та ін. [182-184; 188-190].

Ганс Зедльмайр - мистецтвознавець віденської школи. У своїх роботах він пише, що погоджується із спостереженнями О. Шпенглера, але не згодний з його висновками. Г. Зедльмайр довіряє християнському генію і не судить Європу, а застерігає її, сподіваючись, що вона може змінити шляхи власної культури. Згідно з Зедпьмайром західна культура пройшла чотири історичні фази, відображені у різних стилях мистецтва:

— перша — мистецтво передроманське і романське (приблизно VIII—XII ст.). У романську добу мистецтво цілісне, монолітне, бо звернене тільки до Бога і розмовляє сакральною, священною, літургійною мовою, тобто існує єдність форми й змісту;

— друга — мистецтво готичне (XIII—XV ст.). У готичну епоху відбувається роздвоєння, внутрішній розрив культури. Це проявляється в мистецтві — в розірваних (з двома вежами) фасадах готичних соборів, у всіх цих арочках-аркбутанах, у гостроверхих пінаклях готичної архітектури. Форма й зміст більше не відповідають одне одному;

— третя — мистецтво Ренесансу і бароко (XV — середина XVIII ст.). Два ці протиборчі стилі для Зедльмайра уособлювали одну епоху західної культури. Культура Ренесансу і бароко відновила єдність форми й змісту, але відновлена вона була ціною грандіозної театралізації. Все мистецтво перетворилося на театр, на театральні підмостки, а отже, і життя (зокрема, політика) — це теж театр, грандіозні загальноєвропейські театральні підмостки, де цілком вільно пересуваються, бігають, перевертаються як персонажі Старого Заповіту, так і сучасники автора. Єдність, дещо штучна, була заснована на зниженні форми;

— початок четвертої фази Г. Зедльмайр датує 1760-м роком, бо ця епоха ще не минула, і сам автор до неї належав. У четвертій фазі західна людина поступово виганяє з мистецтва, тобто з культури, Бога, після чого не здатна зберегти саму себе, людину. Г. Зедльмайр вважав, що першим художником, який створив цілком «нелюдський» твір, був О. Скрябін, а першим художником, який із самого себе успішно

21