Глава 4

ної сутності) генерується своєрідний «противажний» — «позитивний» — процес становлення матеріального фундаменту потенціального збалансування природного та суспільного буття. В даному контексті йдеться лише про потенціальну гармонізацію останніх, оскільки дійсним та усвідомленим, раціональним буття людей в природі може стати лише за умови (і тут навряд чи можна заперечити Ф. Енгельсові), коли «закони їх власних суспільний дій... будуть підпорядковані їх плануванню» [635, с. 294]. В іншому разі засоби підкорення природи синхронно виступатимуть у такій своїй альтернативній іпостасі, як стимулятори та «підсилювачі» антигуманної спрямованості суспільно-культурного розвитку і, відповідно, поглиблення прірви відчуження між індивідом та суспільством.

До того ж процес поляризації гуманістичної та технологічної орієнтацій в культурі не може бути безмежним ще й тому, що у її власних створіннях перманентно збільшується загроза самознищення, котре може стати результатом саме протитуманного використання техногенного потенціалу культури.

Підсумовуючи наведені міркування з логіко-історичної точки зору, можна спробувати накреслити принципову картину найбільш «онтологічно доцільної» перспективи розвитку культурної історії новітньої епохи, що є продовженням загальної логіки всієї попередньої історії. При цьому нагадаємо, що міра даної доцільності визначається мірою сприяння культури відновленню рівноваги в системі «людина — суспільство — природа», оскільки саме з порушенням зазначеної рівноваги пов'язані мотиви культурно-історичного процесу.

Практично для будь-якої цивілізації (принаймні всі відомі нам історичні культури починали свою генезу саме з цієї фази) є характерною першопочаткова орієнтація на концентрування родоплемінної общини навколо спільних «архетипів» поклоніння силам природи. Навіть коли ці сили перестають набувати міфологічних уособлень та містифікацій і здобувають форму логосу, дана фаза триває доти, поки буття людини в культурі не вичерпує характеру «слухняного учня природи». Інакше кажучи, «новий час» в історії будь-якої культури бере свій початок, з цієї точки зору, тоді, коли описана тенденція досягає своєї екстремальної точки і переростає на свою реверсивну врівноважуючу протилежність. Мається на увазі наступна інверсія ролей: вже не стільки людина навчається у природи, котра в самій своїй сутності не може бути недосконалою, скільки природний світ виявляє свою «незавершеність» та неспівмірність, взаємодіючи з олюдненим світом культури. Відповідно, культура кардинально змінює свій цільовий статус, перероджуючись із засобу «прагнення природності» в людському бутті на засіб «окультурення» природи людиною.

Отже, простежується універсальний системодинамічний закон, згідно з яким будь-яка тенденція, ініційована порушенням рівноваги в системі (за умови непорушності при цьому цілісності її організації),

184

Становлення феномену культурогенезу

генерує свій врівноважуючий динамічний антипод — певну «антитен-денцію», котра, мірою вичерпання первинного дисбалансуючого імпульсу, стає домінантною в системі і тим самим започатковує нову фазу її динаміки.

Стосовно історичної логіки культурогенезу, ця «антитенденція» виявляє себе в раніше згаданих взаємопов'язаних моментах: з одного боку, вона передбачає масовий «контрнаступ» суспільства на природу з метою перетворення останньої на техногенний артефакт, а з іншого — виявляється в порушенні «первозданної» єдності людини та суспільства, що породжує феномен дегуманізації та відчуження в культурі. Коли і ця «антитенденція» сягає критичної межі, тим самим вичерпуючи свій домінантний культурнопарадигмальний статус, то можна констатувати початок ери новітньої історії. Остання означає завершення великого логіко-історичного циклу становлення та відносно автономного функціонування більшості існуючих у світі культур і, отже, перехід культурної динаміки до наступної — «синтетичної» — фази, протягом якої формується організація більш високого порядку — світова культура.

Онтологічний зміст останньої (тобто ті об'єктивно-буттєві чинники, що зумовлюють доцільність її утворення в контексті універсальної самоорганізаційної ієрархії) полягає в тому, що дана форма організації культури (принаймні теоретично) дозволяє реалізувати «зняття» імпульсів двох попередніх взаємопротилежних циклів, що вичерпали себе (первісного та антагоністичного), через повернення людині її родової сутності на базі досягнень культурно-технічного прогресу. Саме така орієнтація подальшої історії повинна стати базовим вектором новітньої епохи генезису «олюдненого світу», оскільки лише на цьому напрямі вбачається можливість встановлення нової рівноваги в межах критично дисбалансованої системи «природа — людина — суспільство». Можливо, через зазначену причину «явище «людина» у всій його історичній різноманітності являє собою рух до єдиного; не виключено, це — наслідок спільного походження, в будь-якому випадку, воно не є таким існуванням, котре б виражало всю глибину своєї сутності в розсіяності певної множини» [155, с. 254].

Докладніший аналіз глобальних кризових тенденцій сучасної культури та потенційних шляхів «онтологічно-доцільного» їх подолання буде предметом подальшого розгляду в даній роботі. Зараз поки що можна стверджувати, що вищездійснена логіко-філософська рефлексія культурно-історичного процесу свідчить про наявність цілком об'єктивних підстав для оцінки стану та суспільної функціональності культури в тих чи інших конкретноісторичних умовах. Крім того, підпорядкованість цього процесу загальним закономірностям та механізмам динаміки системних утворень дозволяє принципово окреслити оптимальні напрями «епохальних» змін в історії розвитку культури. Даний аналітичний аспект, безумовно, належить до тих галузей дослідження, завдяки яким історія по праву здобуває статус теоретичної науки.

185

•V