- •Глава 1
- •Глава 1
- •Глава 1
- •Глава 1
- •Глава 1
- •1.2. Еволюція історико-філософських поглядів на культуру
- •Глава 1
- •Глава 1
- •Глава 1
- •Глава 1
- •Глава 1
- •Глава 1
- •1.3. Енобально-цивілізаційні засади культури (друга половина XIX — початок XXI ст.)
- •Глава 1
- •Глава 1
- •Глава 1
- •Глава 1
- •Глава 1
- •Глава 1
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •2.2. Цивілізаційно-циклічні концепції історико-культурного розвитку
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •2.3. Теорія цивілізаційно-інноваційних циклів
- •Глава 2
- •Глава 2
- •2.4. Історія та теорія культури в синергетичній парадигмі
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 2
- •Глава 3
- •3.1.1. Еволюція дефініції «культура»
- •3.2. Масова культура як феномен глобально-цивілізаційних процесів
- •3.3. Проблеми самовизначення людини в культурі
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •4.2. Вивчення механізму еволюції культури як іманентного продовження динаміки матеріального світу
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 4
- •Глава 5
- •Глава 5
- •Глава 5
- •5.2. Генеза та еволюція інформаційної цивілізації
- •Глава 5
- •Глава 5
- •Глава 5
- •Глава 5
- •5.3. Роль культурно-освітніх основ у еволюції інформаційної цивілізації
- •Глава 5
- •5.3.2. Перспективи розвитку освіти та високих технологій в інформаційній цивілізації
- •Глава 5
- •Глава 5
- •Глава 5
- •Глава 6
- •6.1. Освіта і цивілізація
- •Глава 6
- •Глава 6
- •Глава 6
- •Глава 6
- •Глава 6
- •6.2. Основні тенденції освітньої політики
- •Глава 6
- •Глава 6
- •Глава 6
- •Глава 6
- •6.3. Соціальні та соціологічні імперативи освіти
- •Глава 6
- •Глава 6
- •6.4. Культура, етнос, освіта
- •Глава 6
- •Глава 6
- •Глава 6
- •Глава 6
- •6.5. Контури системи освіти XXI ст.
- •Глава 6
- •Глава 6
- •Глава 6
- •6.6. Освіта і глобалізація
- •Глава 6
- •Глава 6
- •Глава 6
- •Глава 6
- •Глава 6
- •Глава 6
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •7.2. Історико-культурологічні основи школи дифузіонізму
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •7.3. Структурно-функціональний метод дослідження історії та теорії культури
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 7
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •8.4. Біхевіоризм як психологічний напрям культурології
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •8.4.3. Соціокультурологічні аспекти біхевіоризму та агресії
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 8
- •Глава 9
- •Глава 9
- •Глава 9
- •9.2. Історико-культурологічні події в Україні доби національно-демократичних революцій та громадянської війни
- •Глава 9
- •Глава 9
- •Глава 9
- •9.3. Еволюція української культури 20—80-х pp. XX ст.
- •Глава 9
- •Глава 9
- •Глава 9
- •Глава 9
- •9.4. Культурологічні аспекти незалежної України у загальносвітовому контексті
- •Глава 9
- •Глава 9
- •Глава 9
- •Глава 9
- •Глава 10
- •10.1. Історико-культурологічні аспекти етнічного чинника
- •10.1.1. Людина і етнос
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •10.1.2. Суперетноси
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •10.2. Континуум культур
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •10.3. Проблеми співіснування суперкультур
- •Глава 10
- •Глава 10
- •10.4. Фактори та проблеми подолання глобальної кризи сучасної культури
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •10.5. Перспективи розвитку культурології в контексті реконструкції історії
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 10
- •Глава 1. Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел та літератури ......................13
- •Глава 2. Методологічні засади історико-культурологічного дослідження ...............54
- •Глава 3. Формування основних історико-теоретичних параметрів культури.......................................109
- •Глава 4. Становлення феномену культурогенезу..........143
- •Глава 5. Історико-культуролопчний вимір еволюції цивілізації у добу глобалізму.............................189
- •Глава 6. Інтеросвітні аспекти глобально-культурологічних проблем цивілізації ..................223
- •Глава 7. Формування історико-теоретичних підвалин культурології....................................290
- •Глава 8. Формування історико-культурологічних засад психоаналізу........................................339
- •Глава 9. Формування історико-теоретичних основ української культури у глобально-цивілізаційному вимірі ....................416
- •Глава 10. Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації .......................452
Глава 1
вигнав людину, був Пабло Пікассо. Але, повторюємо, Г. Зедльмайр пи- сав застереження.
Арнольд Тойнбі, англієць, в основній праці «A Study of History» дав вичерпну номенклатуру світових регіонів, які, на відміну від О. Шпен-глера, назвав «цивілізаціями». Він описав і перерахував усі давні й сучасні цивілізації, а також ті, що трагічно не склалися. А. Тойнбі ввів в обіг низку цікавих категорій, як-то: «Відхід і Повернення», «Виклик і Відповідь», що становлять інтерес не тільки для вченого-гуманітарія, а й для діючого політика, чиновника [145—147].
Єдина серйозна спроба переглянути циклічне уявлення про історію була розпочата німецьким філософом Карлом Ясперсом. Йому належить одне надзвичайно цікаве спостереження. Він знайшов осьовий час — епоху, коли у віддалених і ніяк не пов'язаних між собою регіонах одночасно виникають релігійно-філософські системи, що виявляють інтерес саме до людини, до особистості, а не до держави або суспільства і не до маси. Осьовий час історично короткий (лише два століття): VII—VI ст. до н. є. К. Ясперс зазначив, що це час зародження грецької філософії, час великих пророків Старого Ізраїлю, час життя Сіддхартхи Гаутами, тобто першого Будди, час формування найбільших релігійно-філософських систем Китаю — конфуціанства і даосизму. Можна додати, що це ще і час життя Заратустри — великого релігійного вчителя і реформатора Ірану. Зі свого спостереження К. Ясперс зробив основний методологічний висновок: старий просвітницький еволюційний процес у вигляді однієї лінії він замінив деревом з пишною кроною, яке зберігає проте єдиний напрям до прогресу [155; 219].
За межами академічної науки уявлення про цикли й регіони набули в XX ст. несподіваного розвитку в творчості декількох видатних літераторів, які обрали міфологічну форму оповідання. Це насамперед російський містичний поет Д. Андреєв, який назвав регіони «метакульту-рами» і включив у них, окрім реального простору, вищі «просвітлені шари» та нижчі «шари демонічні». Д. Андреєв нарахував 19 метакультур (у А. Тойнбі їх 21), додав ще 15, які трагічно не набули розвитку [219].
Після всіх цих робіт можна провести одну межу — між культурою регіональною (скористаємося терміном «велика культура») та національною як однією з її складових. Термін, аналогічний «культурі» О. Шпенглера, «цивілізації» А. Тойнбі, «культурно-історичному типу» М. Данилевського та «супер-етносу» Л. Гумільова. Цю межу виявилося можливим провести лише тоді, коли з'явилася етнологічна теорія Л. Гумільова, детальніше про яку йтиметься нижче. З іншого боку, узагальнюючи думки інших авторів (наведених на початку підрозділу), можна зробити висновок, що механізм циклічних змін історичного процесу має характер періодичного повтору хронометрично визначених періодів, кожний із яких разом з відтворенням деяких ознак минулого несе в собі інновації, які багато в чому обумовлюють майбутній розвиток суспільства.
22
Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел
Подібні уявлення в Росії розвивав М. Данилевський, пізніше — Пи-тирим Сорокін. У деяких концепціях критика культури, яку розпочав Руссо, доводилася до повного її заперечування; висувалася ідея «природної антикультурності» людини, а будь-яка культура трактувалася як засіб її придушення та поневолення (Ніцше [220]). Поняття «культура» у співвідношенні з дефініцією «цивілізація» все більше розглядалося залежно від появи нової історичної, культурологічної, філософської або іншої думки [221].
Оглядаючи еволюцію історико-філософських поглядів на культуру, можемо виокремити кілька основних історико-культурологічних шкіл антропологічних теорій культур.
/. Культурно-історичний напрям (історична школа). Виник на основі того, що його засновники вважали поняття «історія» і «культура» в істотній мірі тотожними. Історія — це опис динаміки того, що в статиці описується як культура. Отже, смисл історії полягає в тому, щоб бути динамікою культури, а смисл культури — у тому, щоб бути актуальною історією [47; 132].
Ідеї історичної школи виникли в кінці XIX ст. на противагу пануючому впливу еволюціонізму. Представники історичної школи заперечували наявність історичної закономірності і з цієї причини обмежували в цілому завдання історичної науки описанням конкретних подій. Через те, що дійові особи та хід подій у галузі культурології зазвичай залишалися невідомими, цій науці доводилося шукати інші сфери дослідження. Ці спроби зводилися переважно до пошуків центрів походження народів або культур, областей їх поширення та шляхів переміщення [222—225]. Внаслідок цього виникли різні напрями дифузіонізму, які стали характерними для культурологічних досліджень, зокрема в деяких європейських країнах у першій половині XX ст. [226].
Формування історичної школи в цих країнах відбувалося по-різному. В той час як дифузіонізм переважав у Скандинавії, Німеччині та Австрії (теорія культурних кіл), мав декількох видатних представників в Англії (Г. Елліот-Сміт, У. Перрі, У. Ріверс) [47; 122; 126], у Франції він не відігравав помітної ролі. Тут найбільший вплив мав соціологічно орієнтований напрям досліджень, а пізніше — структуралізм [227—231].
У Німеччині історична школа існувала ще в одному варіанті, а саме як історико-архівний напрям. Ця спеціалізована течія історичної школи вбачала своє завдання у вивченні історичного розвитку культури народу на основі використання письмових джерел, причому завжди обмежуючись територіально невеликими областями поширення культури. Виник напрям у період між двома світовими війнами. На той час прибічники цього напряму почали збір та обробку численного матеріалу (А. Крамер, І. Дюннінгер, Г. Фішер) [232]. Однак, як і всі інші течії історичної школи, він залишав без відповіді питання про рушійні сили історичного розвитку і, отже, його закономірності.
У СІЛА існувало два напрями історичної школи: дифузіоністський (концепція культурних ареалів) і власне історична школа, яку очолю-
23