Глава 9

Друге. Виходячи з однозначного пов'язування українізації з політи- кою КП(б)У, хронологічні рамки українізації наводили відповідно до тих чи інших партійних резолюцій.

Т^етє. Звужено, в межах процесу коренізації 20-х pp., трактують зміст українізації. Це бере свій виток з історико-партійної літератури радянських часів. У подібному за змістом річищі, утвореному відповідними партрезолюціями, продовжують розглядати мету українізації і деякі сучасні дослідники [24; 25; 615; 922; 923]. Набагато ширший спектр завдань українізації подавав ще в 1965 р. І. Дзюба [див. 921]. У той же час залишається невирішеною проблема узагальненого історико-куль-турного та філософського осмислення українізації.

І, нарешті, четверте. Дослідники розглядають українізацію 20-х pp. як завершений, локальний процес (в історичному, звичайно, а не у змістовному плані).

Можна стверджувати, що розуміння нагальності українізації виникло ще до появи самого терміну. Так, М. Драгоманов у 1881 р. ставив завдання «стремиться просто к усвоению общечеловеческой цивили-зации на своем язьіке» [920]. У XIX ст., на його думку, для українського народу «должен бьіл настать час не возрождения, не сохранения, а развития, — и для зтой потребности должна бьіла, среди него, родиться та партия, которую назьівают украинофилами» [920]. Як відзначає академік О. Пріцак, «Драгоманов проповідував, що українство має сенс тільки тоді, коли витворить свою власну культуру європейського типу» [926].

Ідеями українізації просякнуті наукові та публіцистичні твори І. Франка. Піддаючи критиці спроби польської пануючої аристократії в Галичині «полонізувати русинів», він вимагає підтримати «...регенераційний процес нації, що з важкого духовного і політичного пригноблення звільна, але постійно двигається до нормального життя» [927]. Відомо, як І. Франко підтримував розвиток української преси, науки, освіти. Продовжуючи цю справу, М. Грушевський добивався, «...щобусякі наукові потреби українського громадянства задовольнялися українською наукою — щоб українство жило своїм власним і повним життям» [928]. У 1917 p., на початку нового етапу національного відродження, М. Грушевський накреслив головні напрями українізаційного процесу, вміщуючи їх у вимоги «повноти політичного, культурного і національного українського життя» [928].

Описуючи головні принципи українізації, В. Винниченко відзначав: «Ми, українці, хотіли жити і виявляти себе як українці, затверджувати своє «я», поширювати його, закріпляти певними нормами» [919]. У радянські часи М. Скрипник рішуче виступав за підтримку «процесу відновлення, відродження, просування далі розвитку нашої національної культури» [929]. Але зміст українізації звужується, спроби вийти за накреслені партрезолюціями межі українізації кваліфікувалися як контрреволюція. Скрипник також не уникнув цих звинувачень [29; 930]. Слід зупинитись на питанні про історичні передумови українізації.

420

Формування історико-теоретичних основ української культури...

В Україні наприкінці XIX - початку XX ст. були наявні всі суперечності цієї епохи. У цей час різко посилилася залежність України від великих зарубіжних капіталістичних об'єднань та фінансової олігархії. Особливо злиденним було життя західноукраїнських селян. Безземелля і безробіття, голод, здирництво австрійської бюрократії вже в кінці XIX ст. викликали масову еміграцію населення в Канаду, США, країни Латинської Америки. Розвиток капіталізму в сільському господарстві зумовив швидке розорення значної кількості господарств, перетворював маси селянства у пролетарів та напівпролетарів. В. Стефаник називав це «трагедією усіх хлопів на світі» [931].

Національна орієнтація інтелігенції яскраво виявилася в інтерпретації нею проблем культурного прогресу, шляхів розвитку національної культури. Суб'єктивний підхід до пояснення природи культури приводив ідеологів української національної ідеї до захисту концепції елітарного характеру культури, еліти як носія та єдино можливого творця національної культури, на противагу «нетворчому плебсу» [932]. Деякі представники національної ідеї обстоювали релятивізм явищ культури, їхню неповторність, заперечували будь-яку спробу позитивно пояснити їх функціонування в межах спілкування культур народів.

Проти ізоляціоністських концепцій культури рішуче виступив І. Франко. Відповідаючи авторам галицького журналу «Правда», які зображували історію української культури у відриві від інших культур, І. Франко писав: «...той народ московський утворив велику державу, до котрої так чи інакше звертаються очі всієї Слов'янщини, що та держава обіймає з двох боків і Галицьку Русь, що той народ московський витворив життя духовне, літературне і наукове, котре також тисячними потоками ненастанно впливає і на Україну, й на нас» [933]. Цей вплив, зазначав І. Франко, був відмінний від впливу на українську культуру західноєвропейської класики [933]. А коли галицькі москвофіли спробували звинуватити українську інтелігенцію в «ненависті до всього російського», І. Франко обурено заперечив: «Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову і читаємо на тій мові певно не менше, а може й більше від вас» [934]. Проти національних обмежень у ставленні до художньої скарбниці інших народів виступила і Леся Українка.

В 1908 р. у Петербурзі проходив з'їзд діячів народних університетів та інших культурно-просвітницьких установ. 26 організацій представляли на ньому Україну [935]. Проведення цього з'їзду, як і його резолюції, засвідчують, що діячі культурно-просвітніх установ відстоювали право кожної нації на самовизначення, необхідність введення рідної мови до освітньої системи [935]. Таким чином, в Україні наприкінці XIX — початку XX ст., попри всі негаразди, створювалися історичні передумови процесу українізації духовного життя нації.

Вибух Першої світової війни перервав еволюційний плин розвитку, поглибив уже існуючі суперечності та розколи в українській культурі й спричинив нові не менш трагічні.

421