Глава 1

7. Марксистська теорія. Марксистська теорія, на відміну від ево- люціонізму, в більшості випадків через основоположні методологічні відмінності не могла спиратися на результати цієї школи. Винятком були праці трьох дослідників — М. Ковалевського, І. Бахофена та Л. Мор-гана, причому вплив цих учених на марксизм був різним [362—367]. К. Маркс та Ф. Енгельс цінували І. Бахофена за його об'єктивні висловлювання з питань історії шлюбу та сім'ї, вони намагалися звільнити ці висловлювання від численних ідеалістичних перекручувань і перенести їх з первісної міфологічної основи на конкретно-історичну. Щодо дослідження М. Ковалевського, то основоположники марксизму особливу увагу приділяли його аналізу патріархальної домашньої общини, його доказу існування селянської общини у європейських народів, теорії виникнення приватної власності та реалістичної оцінки рушійних сил історії. Проте найбільший вплив на марксизм мав Л. Морган. З кінця XIX ст. марксистська культурна й соціальна антропологія та етнографія була єдиною школою, яка зберегла спадок Л. Моргана [362—367]. Марксизм спирався на теорію Л. Моргана тому, що його праці відбивали найвищий для того часу рівень пізнання закономірності історичного розвитку і на численному фактичному матеріалі спростовували основну тезу, поширену в західноклерикальній літературі: «споконвічність» малої сім'ї, приватної власності й держави. Морган зробив важливий крок уперед, переступивши межу, перед якою зупинялися представники західної ідеології.

Діалектико-матеріалістична філософія розглядає культуру як специфічну характеристику суспільства, яка виявляє досягнутий людством рівень історичного розвитку, що включає певне відношення людини до природи та суспільства, розвиток творчих сил та здібностей особистості. Найважливішою детермінуючою характеристикою культури є її якісна сторона. Будь-яке виявлення культури, за марксистською теорією, є проявом якісних ознак, ступеня розвитку продуктивних сил. Реальна, жива культура невід'ємна від людини як суб'єкта культури. Власне сам процес формування людини відбувається як культурно-історичний процес. Його людські якості є результатом засвоєння мови, прилучення до існуючих у суспільстві цінностей, традицій, опанування притаманними даній культурі прийомами та навичками діяльності [368; 369].

8. Фрейдизм [347]. Фрейдизм — психологічний напрям, оснований на понятті лібідо, який включає в себе техніку психоаналізу [370—400].

Вчення 3. Фрейда, не будучи суто філософським, має значний світоглядний потенціал. Він пов'язаний насамперед зі специфічним осмисленням людини і культури. В його основі було переконання Фрейда в антагонізмі природного начала в людині, сексуальних та агресивних імпульсів несвідомого, з одного боку, і з іншого, — культури. Причиною цього антагонізму на внутрішньопсихічному рівні є культура з її ідеалами, нормами, вимогами. Культура, за 3. Фрейдом, основана на відмові від задоволення бажань несвідомого й існує за рахунок сублімованої енергії лібідо [388-404].

32

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

Результатом такого розуміння культури стала її романтична критика. Фрейд доходить висновку, що прогрес культури веде до зменшення людського щастя й посилення почуття провини через обмеження для реалізації природних бажань. При поясненні походження і сутності інстинктів культури 3. Фрейд виходив із переконаності в подібності індивідуальних та колективних психологічних закономірностей, а також в однаковості механізмів формування нормальних і патологічних явищ психіки. Це дозволило йому, побачивши схожість між симптомами неврозу нав'язливості та релігійними обрядами, проголосити релігію «колективним неврозом», а наявність у психіці людини типових форм реагування (Едипів комплекс) та колективних символів вказує, на думку 3. Фрейда, на реальні події в історії людства, пам'яттю про які є дані психічні феномени.

З цих же позицій Фрейд розглядає проблему лідерства. Він вважає, що зв'язок людей у групі має лібідну основу. Цей лібідний зв'язок є ідентифікацією індивідів з лідером, який стає внутрішньопсихічним ідеалом для кожного. Засвоюючи цей ідеал, людина відмовляється від частини власного «Я» (ідеал «Я») і спілкується з іншими через загальний для всіх груповий ідеал — вождя.

Іншим основним припущенням є твердження, що рушійними силами розвитку особистості є сексуальні та агресивні потяги, які мають інстинктивну природу. При забороні на реалізацію цих потягів з боку суспільства відбувається їх витіснення в область несвідомого, їх доступ у свідомість стає можливим лише в символічній формі, зокрема у вигляді обмовок, творів мистецтва, невротичних симптомів. Процедура виліковування невротичних станів полягає у доведенні до свідомості пацієнта істинних причин його хворобливих переживань і станів.

В історії духовної культури, наукової творчості навряд чи можна знайти вчення, яке б викликало такі різкі розходження в оцінках, ніж вчення про психоаналіз [372—389].

9. Неофрейдизм. Одним із поширених та впливових напрямів у сучасній історико-філософській та культурологічній думці є неофрейдизм, який у різних варіантах та модифікаціях відтворює ідеї психоаналітичного вчення австрійського лікаря — невропатолога та психіатра Зигмунда Фрейда [347; 370—383; 387—404]. Неофрейдизм — напрям у психології, виник у 20— 30-тіpp. XXcm., в якому ключові поняття психоаналізу 3. Фрейда були перероблені на основі постулату про соціальну детермінованість психіки людини. При цьому в основі всіх теоретичних побудов напряму — поняття несвідомого та принципової конфліктності відносин особистості та суспільства. Піддавши критиці низку положень класичного психоаналізу в тлумаченні внутрішньопсихічних процесів, але залишивши найважливіші його концепції (ірраціональні мотиви людської діяльності, первісно притаманні кожному індивіду), представники неофрейдизму перенесли центр ваги на дослідження міжособистісних стосунків. Саме суспільство розглядається як джерело загального відчуження та визнається ворожим корінним тенденціям розвитку особистості та транс-

33

формації її життєвих цінностей та ідеалів. Через зцілення індивіда може і має відбутися зцілення всього суспільства [347].

Одним із перших критиків теоретичних постулатів 3. Фрейда був швейцарський психіатр Карл Густав Юнг, який до 1913 р. поділяв основні ідеї свого вчителя [405—419]. Теоретичні розходження з фрейдизмом стосувалися передусім лібідо — К. Юнг був противником виключно сексуального трактування психічної енергії. К. Юнг вважав, що 3. Фрейд неправомірно звів усю людську діяльність до біологічно успадкованого сексуального інстинкту, оскільки інстинкти людини мають не біологічну, а цілковито символічну природу [410]. Він припустив, що символіка є складовою самої психіки і що несвідоме виробляє певні форми або ідеї, які мають схематичний характер і складають основу всіх уявлень людини. Ці форми не мають внутрішнього вмісту, а є формальними елементами, які здатні оформитися в конкретне уявлення лише тоді, коли вони проникають на свідомий рівень психіки. Виділеним формальним елементам психіки К. Юнг дає особливу назву «архетипи», які начебто іманентно притаманні всьому людському роду [407—409; 415; 417].

Такий підхід до досліджень закономірностей суспільного розвитку характерний не лише для «новаторів», як К. Юнг, а й для інших учнів 3. Фрейда [347]: А. Адлера [420-422], О. Ранка [423; 433], а також більш пізніх неофрейдистів: К. Хорні [424-432], Г. Саллшена [371; 375; 427; 434], Е. Фромма [435-452], В. Райха [453-457] таін. [370; 371; 400; 418; 427].