Глава 4

Становлення феномену культурогенезу

4.1. Феномен культурогенезу та альтернативи його дослідження на сучасному етапі

Невгамовне прагнення людства до осмислення власної історії як цілісного процесу, що, у свою чергу, пов'язане з самоусвідомленням людського буття, щоразу спрямовує пізнавальну увагу до витоків тієї форми організації, яку прийнято називати культурою.

Одночасно результативність таких спроб виходу за межі осмисленої історії є досить проблематичною. На думку К. Ясперса, «...як тільки ми ставимо собі питання, що ми, люди, власне, являємо собою, і намагаємося знайти відповідь в пізнаванні того, звідки ми прийшли, ми одразу ж звертаємося до передісторії, прагнучи проникнути в її глибини. Темрява цих глибин володіє звабливою силою, ми з цілковитою обґрунтованістю поринаємо в них, але на нас завжди очікує розчарування, вготоване неможливістю їх пізнати» [155, с. 68].

З іншого боку, якщо історія та культурологія не відмовляються від статусу галузей науки, вони не повинні обмежуватися суто емпіричною реєстрацією та систематизацією історичного матеріалу. «Там, де аналіз не виходить за межі «тлумачення» самодостатньої цінності, де не займаються його каузальним зведенням і не ставиться питання про те, що «означає» даний об'єкт каузально, у співвідношенні з іншими, більш широкими і більш сучасними об'єктами культури, — там ще немає дійсного історичного дослідження, й історик бачить у цьому лише матеріал для постановки історичних проблем» [87, с. 462].

143

Глава 4

Для визначення самого феномену культурогенезу, тобто механізму становлення та розвитку культурного пласту буття, слід, на наш погляд, ще раз повернутися до питань про сутність культури в широкому розумінні, про те, що можна вважати початком людської історії [1072].

Узагальнюючи багатопланові характеристики культурогенезу, можна констатувати, що «культура — це те створене та накопичене людством багатство (матеріальне та духовне), яке служить подальшому розвиткові (культивуванню), примноженню продуктивних, творчих можливостей, здібностей суспільства та особистості» [722]. Інакше кажучи, «культура є внесенням певного порядку у світ природи через матеріальні зміни технологій або духовно-практичне впорядкування засобами технологій смислоутворення та семантизації» [723].

Отже, в найзагальнішому розумінні, з поняттям «культура» пов'язана міра «олюдненості світу» та міра «людяності» суб'єкта, оскільки «культура — це світ людини, хоча і в специфічному, нормативному вимірі. Вона є «розкритою книгою людських сутнісних сил» [723, с. 89].

Наведені визначення та характеристики свідчать, що культуру слід розуміти як «надбіологічне» утворення, котре має низку принципових відмінностей від суто природного буття. При цьому культурне буття — це не лише спосіб утвердження людини у світі, а й спосіб відкриття світу для людини, форма його духовного освоєння особистістю. А відтак, людина посідає особливе місце в «системі світобудови» саме тому, що через її форму буття найповніше розкривається зміст світового цілого, тобто людське буття одночасно є і формою саморозкриття буття як такого» [724].

Таким чином, культура реалізує себе у двох основних іпостасях — матеріальній і духовній, котрі є нерозривними частинами одного цілого, оскільки суто матеріальні зміни в природному середовищі здатні здійснювати будь-які — як органічні, так і неорганічні — системи; тоді як, власне, культурне буття пов'язане з осмисленою матеріалізацією надбань духовної діяльності. Остання є необхідним компонентом культури через те, що «поза духовністю діяльність втрачає людяність» [ 154, с. 181]. Відповідно, із встановленням духовності як сутнісного виміру людського буття можна асоціювати відлік історії. «Об'єктивно доісторія — потік різноманітних змін, проте в духовному розумінні це ще не історія, оскільки історія виникає лише там, де є усвідомлення історії, традиція, документація, осмислення своїх коренів та подій, що відбуваються. Уявлення, начебто й там, де немає спадкоємності традицій, історія як така все-таки була або навіть повинна була бути, є не більш ніж забобони» [155, с. 56].

Інакше кажучи, вже стало традиційним пов'язувати поняття «історія» саме з генезисом людського буття та духовності, що вирізняються на фоні природної еволюції. При цьому в межах історії виділяють три послідовних фази: 1) доісторія (часовий період становлення людини — від виникнення мови та рас до формування історичних культур); 2) історія (охоплює події приблизно 5000-річної давності, що пов'язані з розвитком

144

Становлення феномену культурогенезу

культурних цивілізацій у Китаї, Індії, на Близькому Сході та в Європі; 3) світова історія (коли розвиток культур вже не може лишатись обмеженим певними національно-автономними рамками, коли кожна національна культура констатується як елемент загальнолюдської світової культури) [155, с. 92].

Фаза історії, в повному розумінні, відрізняється від передуючої їй доісторії тим, що «історія — завжди з'ясоване для людини минуле, сфера засвоєння цього минулого, усвідомлення свого походження. Доісторія — обгрунтоване, правда, фактично, але не пізнане минуле (точніше кажучи, минуле, з яким пов'язане лише формування пізнавально-рефлексивної здатності як такої. — Лет.). Розвиток людини в доісторичну епоху — це становлення основних конститутивних властивостей людського буття; розвиток людини в історичну епоху — це розгортання раніше надбаного змісту духовного та технічного характеру» [155, с. 56].

Зазначена позиція пояснюється насамперед тим, що обсяг поняття «історія» в даному контексті розповсюджується лише на ті явища, які не можуть відноситись до сфери позачасових феноменів (стабілізованих циклічних процесів, універсальних принципів, каузальних зв'язків тощо), а є, навпаки, тимчасовими, бо саме з ними асоціюється рух часу. Отже, біоеволюція, що пов'язана з наслідуванням генетично фіксованих структур та властивостей, викреслюється при цьому вже не тільки з контексту історії у вищезазначеному (умовно прийнятому) розумінні, а й із сфери явищ, залежних від часових параметрів: «Біологічний розвиток створює спадкові властивості, історичний розвиток — лише передачу досвіду. Те, що успадковується, носить постійний характер. Те, що передається, може бути в короткий проміжок часу знищеним і забутим» [155, с. 62].

Таким чином, вести мову про межі між доісторичним та культурно-історичним буттям можна лише в імплікативних, умовних судженнях, Так, якщо за підставу даної демаркації взяти критерій свідомо-рефлексивного характеру буття, то лише за наявності даного характеру можна буде віднести останнє до сфери історії. У разі застосування категоричних суджень у цьому відношенні (таких як «історія — це лише те, що є «похідною» від часу») ми наражаємося на небезпеку потрапити в пастку абсолютизації лише відносного, феноменологічного моменту історії, обмеживши останню тільки неповторністю існування історичних об'єктів, та залишити поза історією саму її принципову сутність, яка, до речі, характеризує буття як таке, а не лише людську історію як один з його модусів.

Отже, феномен культурогенезу слід розглядати як природно-історичний процес, невід'ємний від контексту загальної онтологічної еволюції. З іншого боку, «з'являючись як результат розвитку буття, дух стає елементом подальшої еволюції світу. Вторинність духовного, що стверджував матеріалізм, зовсім не означає його «необов'язковості», «допоміжності», «другорядності» в процесі історичного розвитку людини. Духовний

145