Глава 4

феномену, абстрагуючись, навпаки, від того, «що складає в історії лише фізичну основу, що повертається, зберігаючи свою ідентичність, що є регулярно повторюваною каузальністю, — всього того, що є неісторич-ним в історії» [155, с. 242].

До першого напрямку можна віднести дослідження, що отримали назву «глобального моделювання». Методологічною основою цих досліджень є пошук факторів «світової рівноваги», виходячи з яких здійснюються спроби встановлення меж діапазону існування цивілізації і передбачається, що «людина, якщо вона достатньо добре їх розуміє та діє розумно, може вибрати траєкторію розвитку, яка повинна приводити до стабілізації світової системи. Завдання полягає в тому, щоб вибрати найкращий з можливих варіантів переходу від динамічного росту до стану світової рівноваги» [512, с. 14].

Даний підхід прагне, таким чином, позбутися ціннісно-світоглядного релятивізму та інших «суб'єктивістських вад» соціальної філософії. Разом з тим, слід визнати, що будь-яка «абстрактна модель», або «чистий об'єкт», є результатом саме суб'єктивної абстрагуючої діяльності, а, отже, сама диференціація характеристик прототипів цих моделей на істотні та неістотні, від яких можна абстрагуватися, не може здійснюватися поза ціннісними та світоглядними орієнтирами суб'єкта. Саме тому не можна не визнати, що врешті-решт будь-яке наукове дослідження «є ціннісно забарвленим, а не ціннісно вільним» [726]. Отже, не можна дати гарантії, що результати комп'ютерних програм з глобального моделювання, незважаючи навіть на їх «безпристрасність», забезпечуватимуть адекватну картину динаміки реального об'єкта (до того ж такого складного, як світ в цілому), якщо самі вхідні параметри цих моделей добираються та співвідносяться суб'єктивно. Дана обставина змушує навіть авторів однієї з таких програм — групу Д. Медоуза — визнати, що сконструйована ними «модель світу є недосконалою, надто спрощеною та незавершеною» [727, с. 21]. Перегляд таких моделей у напрямі компенсації зазначеної «незавершеності» передбачає принаймні, як справедливо вважає В. Лейбін, те, що «глобальне моделювання з необхідністю повинне включати в себе людину як передумову дійсно наукового пізнання природного та соціального світу, дослідження системи «природа - людина — суспільство — людство» та виявлення можливих альтернатив розвитку людської цивілізації. І не лише як передумову, а і як результат верифікації теоретичного пізнання, співставлення глобальної моделі з об'єктивними закономірностями історичного розвитку» [550, с. 166]. Зрозуміло, що при модельному вивченні зазначеної системи необхідно базуватися не просто на абстрактних «людських вимірах», а на розумінні людини як соціально-діяльноі істоти, вплетеної в конкретно-історичні умови суспільного буття. В іншому разі виникає реальна небезпека подальшого поширення того явища, що, за словами Л. Берталанфі, «вчені цікавитимуться вже не стільки людьми, скільки системами як такими» [728].

148

Становлення феномену культурогенезу

Проте заради справедливості слід зазначити, що описаний модель- , -_г ний підхід, незважаючи на його надмірний формалізм та абстрактність, має на меті не стільки адекватну світоглядну рефлексію соціальної динаміки взагалі та культурогенезу зокрема, скільки прагне до методологічного універсалізму запропонованих моделей. Адже, згідно із загаль-носемантичним законом, чим більш абстрактний характер має знання (безвідносно до його змістовного чи формально-модельного способу репрезентації), тим ширшою є сфера його інтерпретації, а отже, тим просторовішою є галузь його практичного застосування. Тобто, згадана абстрактність є неодмінною ціною, яку ми мусимо сплачувати за екстенсифікацію меж застосування наших знань, що, зрештою, є однією з умов підвищення міри їх практичної ефективності. Хоча, певна річ, абсолютизація будь-яких моделей (ігнорування предметних та методологічних меж їх застосовності) завжди призводить до відомих гносеологічних наслідків. Тому, відповідно, додержання даних меж та координація різнопредметних методів і підходів — це єдиний шлях, на якому слід шукати раціональних вирішень поставлених проблем. За таких умов «глобальне моделювання відкриває широкі можливості не лише для теоретичного пізнання природної та соціальної реальності, розкриття альтернатив розвитку людства, а й для практичного перетворення світу, спрямованого на успішне вирішення глобальних проблем, забезпечення соціального прогресу, «задоволення матеріальних та духовних потреб...» [550, с. 135].

Саме з таким «синтетичним» підходом слід, мабуть, пов'язувати методологію аналізу проблем культурогенезу та механізмів розгортання культурно-історичного процесу. Адже схильність до іншої сторони раніше згаданої епістемологічної дилеми (нагадаємо, що ця альтернатива полягає в концентрації уваги на специфічних характеристиках культури при абстрагуванні від усього «неісторичного в історії»), по-перше, також не позбавлена абстрактної однобічності (хоча й зовсім іншого плану); по-друге, цей підхід, навпаки, має ваду описового феноменологізму, оскільки «логіка історії» відноситься тут до сфери «неісторичного буття» і виключається із сфери «неповторної історії людського існування».

Разом з тим, коли ми ставимо питання про цілковиту випадковість культурогенезу чи підготовленість цього феномену попередньою еволюцією буття або ж про хаотичність чи впорядкованість, лінійність чи нелінійність динаміки розвитку культури, її прогнозованість чи абсолютну непередбачуваність тощо, то якою б барвистою, змістовною та привабливою не була запропонована в межах даного підходу картина історії, відповіді на ці питання завжди знаходитимуться поза її форматом, а саме в контексті логічної рефлексії культурної історії.

Як уже зазначалося, культурогенез доцільно розглядати як органічну частину (фазу) еволюції Буття як цілісної системи, якщо ми маємо на меті виявити логіку становлення цього феномену. Всі альтернативні підходи, які заперечують таку можливість, ґрунтуються на по-

149