Глава 8

безпорадністю людини, яка потребує захисту від сил природи, то подібні міркування є і в Хоркхаймера. Згідно з його поглядами дитина наділяє батька надприродною силою, переносить цей образ у зовнішній світ, намагається перебороти свою безпорадність через приборкання та руйнування природи та, ненавидячи свого батька, переводить це почуття в «обурення проти самої цивілізації» [399].

Фрейд вважав, що кожна людина є противником культури. Розвиваючи це положення, деякі його послідовники спробували звести агресивність індивіда по відношенню до природи і культури загалом до ірраціональних схильностей людини, які виникають у глибинах психіки та переносяться на зовнішній світ. Хоркхаймер не поділяє подібну точку зору, вважаючи, що «ненависть цивілізації» не є ірраціональною проекцією психологічних труднощів особистості у зовнішній світ. Він співвідносить фрейдівські міркування про «сублімацію сексуальних потягів» та «принцип реальності» з індустріалізмом, який підкоряє сексуальні відносини соціальному пануванню, і з «духом комерційної культури», який проникає в усі взаємостосунки між людьми.

В розумінні Фрейда, по мірі розвитку цивілізації відбувається поширення психічних захворювань, яке супроводжується виникненням «невротичних культур», коли пацієнтом стає весь рід людський. Аналогічні ідеї розвиваються М. Хоркхаймером та Т. Адорно (1903-1969) у їх спільній праці «Діалектика освіти. Філософські фрагменти» (1947), де детально обговорюється проблема раціональності та «сцієнтизації розуму» в західноєвропейській культурі.

Як вважають Хоркхаймер та Адорно, в період міфологічного пізнання світу відбулося відокремлення розуму від природи. У подальшому це відокремлення вилилося у прагнення до цілковитої автономії розуму від будь-яких природних зв'язків та до панування його над природою. «Освіта» обернулася підкоренням природи, а разом з ним і хворобливим розладом розуму, оскільки, з одного боку, він перебуває в ілюзії відносно своєї могутності над природою, а з іншого — постійно зазнає страху перед можливістю проявлення свого власного природного начала, яке пов'язує людину з оточуючим світом, що спонукає її на виявлення ворожого відношення до природи. Безумство, божевілля, хвороба розуму набули таких «параноїдальних форм», які в завуальованому виді виступають у вигляді «тоталітарної ідеології», культу сильної особистості та манії величі, які призвели, зокрема, до розвитку фашизму [436; 453].

У середині 50-х pp. Герберт Маркузе (1898-1979) спробував по-своєму розглядати ті самі проблеми, яких торкалися Адорно та Хоркхаймер [847].

Специфіка підходу Маркузе до осмислення взаємовідношень людини і культури полягає в тому, що, на відміну від Хоркхаймера та Адорно, які використовували психоаналітичні ідеї для пояснення явищ, у Маркузе психоаналітичне вчення виступає як філософська призма, через яку він намагається осмислити історичну направленість розвитку

380

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

людства. Маркузе відштовхується від ідей Фрейда про «принцип реальності», «інстинкт життя», «інстинкт смерті». Він вважає, що саме у фрейдівських метапсихологічних концепціях містяться цінні ідеї, які стосуються тлумачення історії розвитку людської цивілізації.

Маркузе розглядає метапсихологію Фрейда через виявлення дво-значностей, притаманних психоаналітичній філософії культури. З метою переборення цих двозначностей він вводить такі поняття, як «додаткова репресія» та «принцип продуктивності». За допомогою цих понять він намагається підкреслити історичний характер суспільної репресії та «принципу реальності», які Фрейд вважав незмінними. «Додаткова репресія» характеризує обмеження, які покладають на людину соціальні інститути буржуазного суспільства. «Принцип продуктивності» — превальована історична форма «принципу реальності» Фрейда, зумовлена пануванням товарних відношень між людьми та примусом до праці, що в сучасному суспільстві є відчуженням. Маркузе дійшов висновку, що в умовах «тотального відчуження» конфліктна ситуація відбувається не між працею («принцип реальності») та Еросом («принцип задоволення»), а між відчуженою працею («принцип продуктивності») та Еросом [400].

«Додаткова репресія» та «принцип продуктивності» як продукти розвиненого індустріального суспільства можуть бути усунутими, бо досягнення «репресивної цивілізації» з її раціоналізацією та високим рівнем виробництва створюють передумови для виключення репресивності, пов'язаної з примусом до праці, оскільки виникає можливість не тільки для скасування відчуженої праці, але і суміщення двох видів людської діяльності — трудової та ігрової, коли виробництво і споживання, праця і насолода стають невід'ємними.

На відміну від Маркса, який вимагав здійснення пролетарської революції, яка б сприяла скасуванню відчуженої праці, Маркузе вважав, що будь-яка революція проти існуючої суспільної репресії та панування однієї соціальної групи над іншою завершується виникненням елементів «самозахисту», який перетворюється в нове панування.

Нерепресивна цивілізація співвідноситься у Маркузе з новим «принципом реальності», згідно з яким потяги людини звільнюються від тиранії «репресивногорозуму». Йдеться про встановлення нових відношень між інстинктами і розумом, коли завдяки «самосублімації сексуальності» та трансформації лібідо від генітального задоволення до «еротизації всієї особистості» стане можливою «нерепресивна організація самих інстинктів людини». Подібна ідея в прихованому вигляді містилася у психоаналітичному вченні, оскільки, з точки зору Маркузе, психоаналітичні концепції мали не тільки психологічний, а і соціальний смисл.

Подібні ідеї викликали негативну реакцію серед тих неофрейдистів, які не поділяли поглядів Маркузе на його тлумачення психоаналітичного вчення Фрейда.

Так, критичне відношення до інтерпретації психоаналізу та стратегії розвитку «нерепресивної цивілізації» Маркузе висловлює Фромм.

381