Глава 8

$ , через демонстрацію безпорадності. Неповноцінність органів також W0 приводить до двох типів реагування. Перший тип полягає в заміні неповноцінного органу іншим, як у випадку розвитку у сліпого гострого слуху. Другий тип реагування представляє тривалу концентрацію на неповноцінному органі, що приводить до переборення неадекватності. Ілюстрацією може бути заїка, який в подальшому став оратором. Так давньогрецький оратор Демосфен в дитинстві страждав дефектом мови, а багато видатних полководців—люди невисокого росту (Наполеон, Суворов).

Адлер особливо підкреслює можливість скористатися почуттям неповноцінності, коли стверджує, що навіть геніальність можна інтерпретувати як вияв пристрасного бажання компенсувати індивідуальний дефект.

Західна культура виставляє чоловіка як символ влади. Під мужністю розуміється верховенство, під жіночістю — підлеглість. Тому кожний прагне досягти ідеалу мужності (це так званий «чоловічий протест»). Така поведінка часто спостерігається у жінок, але зустрічається і в чоловіків, особливо у невдах. Сексуальна активність завжди має розглядатися в аспекті стилю життя, який ґрунтується на ранніх дитячих прототипах. Людина з суспільним прототипом лояльно відноситься до партнера в любовних ситуаціях, а та, що в дитинстві мала боротися за перевагу, схильна сексуальні стосунки використовувати в цілях маніпулювання. Любов є однією з трьох головних проблем; дві інші — це відношення до роботи та стосунки з людьми. Центральною з них є ставлення до оточуючих.

Здавалося б, це мало б свідчити про кардинально нові установки «індивідуальної психології» Адлера. Але він не здійснює революційного перевороту у психоаналізі, оскільки його розуміння «соціального» не виходить за межі несвідомих потягів людини. Розгляд відносин між індивідами замикається у Адлера на розкритті начебто притаманних кожній людині несвідомих «прагнень до влади». Тому вивчення соціальних потягів особистості зводилося по суті до розшифрування витіснених бажань володарювання, перевершення над іншими [420].

Додержуючись цілісного підходу, Адлер вважав, що людину завжди слід розглядати в контексті її оточення і що знання про людину неможливе без з'ясування «відношення людини до своїх соціально встановлених завдань». Людина живе в суспільстві, і оточуюча культура завжди встановлює певні межі для реалізації її прагнення до переваги. Окрім прагнення до переваги у людини є також «почуття спільності»: «...її тілесність потребує від неї єдності; мова, мораль, естетика, розум прагнуть до загальноприйнятості, передбачають її; любов, робота, людська співпричетність є реальними вимогами спільного людського життя» [422]. Ці реальності, які неможливо розірвати, атакує або намагається хитро обійти «прагнення до особистої влади». Почуття спільності та прагнення до переваги є основними чинниками поведінки

364

людини: перше стає її обмежуючим принципом, друге — направляючим. Прагнення до переваги має численні форми проявлення. Залежно від конкретних сфер його застосування воно може виявлятися в антисоціальній поведінці, а також іноді перетворюватися на джерело високих художніх досягнень, потужний чинник культурного прогресу.

Відкидаючи біологізм Фрейда і Юнга, Адлер одночасно наділяє особистість такими потягами, які, будучи соціальними, носять все ж таки вроджений характер. Подібне трактування соціального є також в інших філософів, відкидаючих окремі теоретичні положення класичного психоаналізу, але поділяючих загальні ідеї Фрейда. В даному разі розуміння соціальних потягів, зокрема «прагнення до влади», які первісно притаманні людській природі, — одне із запозичень із філософських ідей Ніцше [399] і Шопенгауера [863; 864] про «волк, до влади» — відтворює центральну ідею Фрейда про вродженість несвідомих інстинктів людини. На місце біологічних несвідомих інстинктів підставляються соціальні потяги, які також виявляються вродженими. У цьому відношенні поняття «соціальних прагнень» Адлера споріднене уявленням Фрейда про «первісні потяги» та Юнга про «архетипи» [375; 400—402; 838; 846; 851; 855-862].

Власне саме визнання наявності соціальних потягів ще не пояснює, чому особистість у певній соціальній ситуації діє таким або іншим чином. Якщо Фрейд у пошуках мотиваційної поведінки особистості зосередив увагу на виявленні причини дії людини, то для Адлера причинність відіграє незначну роль, оскільки, як він вважає, не може дати задовільного пояснення діяльності людини. Для пояснення дій індивіда необхідно знати кінцеву ціль його прагнень; тільки вона може пояснити поведінку людини, «несвідомий життєвий план, за допомогою якого вона намагається перебороти напруження життя і свою незадоволеність» [422].

Намагаючись відповісти на питання, в чому ж полягає кінцева мета, яка обумовлює діяльність людини, Адлер довго не міг прийти до однозначного рішення. Спочатку кінцевою метою людської діяльності він проголосив «прагнення до влади», потім — «прагнення до переваги», яке вже не пов'язувалося з престижем, першістю та іншими соціальними атрибутами могутності людини, а відносилося до сфери завершеності, цілісності та тотальності особистості. Зрозуміти людину, тобто розкрити смисл її життя, значення її психічних актів, на думку Адлера, можливо лише в тому разі, якщо індивід розглядатиметься як такий, що прагне до «особистого ідеалу», «досконалості». Таким чином, кінцевою метою розвитку людини, за Адлером, є «прагнення до досконалості», «саморозгортання» своєї суті, досягнення «самості». У цьому смислі Адлер постулює активний принцип людського життя, акцентуючи увагу не тільки на діяльності, а і на самодіяльності людини.

Розгляд особистості як продукту її власної творчості відкривало шлях до розуміння діяльної сторони суб'єкта, який не пасивно сприймає світ, а створює його. Однак, залишаючи без уваги взаємовідносини

365

між особистістю і суспільством, Адлер лише констатує, що людина від природи є соціальною істотою. Певна річ, одного цього замало для розуміння істинних зв'язків і відносин у суспільному житті. Оскільки розкриття соціальних детермінант людської поведінки проводиться Адлером на несвідомому мотиваційному рівні розвитку психіки, то і результати такого розгляду мають психологічну обмеженість. Проте саме від Адлера, який звернув увагу на соціальні детермінанти поведінки людини, починається оформлення і розвиток «соціологізованого психоаналізу» [39; 45; 47; 58; 122; 123; 131; 133-135; 150; 154; 260; 276; 372; 400; 545; 823-825; 830].

Соціально-психологічний ухил психологічних концепцій Адлера вплинув на теоретичні концепції неофрейдистів (Саллівен, Хорні, Фромм та ін. [423; 427]), однак сама «індивідуальна психологія» як діюча наукова школа після 20-х pp., на які прийшовся пік її відомості та популярності, практично втратила свій вплив.

Отто Раж і неофрейдизм. Інший учень Фрейда, який виступив проти поглядів свого вчителя та був одним із основоположників становлення неофрейдизму, — Отто Ранк (1884—1939) [423]. У теорії характеру Ранка центральне місце має концепція «волі». Воля розглядається як «основне позитивне начало, яке здійснює організацію та інтеграцію «Я» (самості), що дозволяє творчо використовувати, гальмувати і контролювати інстинктивні потяги». Первісно вольовий процес формується як «внутрішня опозиційна сила, направлена проти примусу» [423]. Примус може бути зумовлений зовнішніми чинниками (вимоги батьків) або внутрішнім тиском сексуальних потягів. Неминучі перешкоди та обмеження викликають у дитини опір і тренують «контрволю». Другий ступінь у розвитку волі пов'язаний з прагненням одержання речей, які є в інших. Йдеться не про заздрість, а про сумірність власної волі з волею групи. Третій ступінь долається, коли людина перестає мірити себе загальними мірками і стає по-справжньому відповідальною за свої вольові прояви. Заборони в дитинстві призводять до недовіри власній волі як лиху. Тому дорослі мають волю, зміст якої почасти благонамірений або схвалений батьками і суспільством, почасти — неблагонамірений або несхвалений. Опір авторитетам є своєрідним проявом контрволі.

Окрім волі, особистість характеризується потягами та емоціями. Потягам необхідне миттєве задоволення через моторну розрядку. У разі блокування виникають емоції. Воля на відміну від емоцій «представляє потяг, який знаходиться в активному слугуванні у Его, і не блокується». Его в певному розумінні є автономним представником волі. Сексуальна функція існує не лише для виведення потомства і насолоди, а забезпечує емоційну розрядку і є інструментом волі. Секс — єдиний «природний» спосіб зменшення конфліктів волі. Однак одночасно сексуальні бажання несуть загрозу підкорення чужій волі. Різниця між чоловіками і жінками полягає в їх відношенні до сексу. Чоловіки не здатні примиритися з неминучістю смертності, тому секс, який означає для них

366

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

смертність, провокує страх. Натомість, вони прагнуть управляти і творити, оскільки егоїстичні потреби Его спонукають їх до цього. З іншого боку, жінки сприймають секс у значенні безсмертя через народження потомства і відчувають страх перед більш сильною волею чоловіків.

Ранк підкреслює в розвитку людини важливість «відокремлення». Первісна травма фізичного відокремлення від матері при народженні супроводжується різними формами психологічної залежності та втратою почуття «цілісності». З метою досягнення незалежності, щоб зробити своє Его «реальним», індивід має ініціювати відокремлення як виявлення його власної волі всупереч пасивному і травматичному досвіду, який відповідає волі інших. У становленні звільнення є три стадії: на першій людина сама бажає того, до чого раніше була примушена зовнішніми або внутрішніми вимогами; на другій проявляється внутрішній конфлікт між волею і контрволею, у процесі якого у людини формуються ідеали і стандарти, які відрізняються від соціально санкціонованих; третя характеризується цілісним гармонійним рішенням, яке втілюється у вищу творчість. Трьом стадіям відповідають три типи, представлені нижче.

Середня людина. Середня, або нормальна, людина — це така, яка зневажає своєю волею і керується волею групи. Культурні норми дійсності стають власною «істиною» людини. Вона здатна стримувати фантазії, зміст яких розглядається оточуючими як лихо і, відповідно, почуває провину перед іншими. Уявлення про себе — ілюзорне, оскільки в дійсності людина лише уявляє, що є сама собою, вона взагалі не відіграє соціальної ролі, а сама зводиться до сукупності соціальних ролей. Згода з волею групи не обов'язково представляє пасивне підкорення, це може бути здорове, активне пристосування. З іншого боку, середня людина не повинна завжди відрізнятися хорошим психічним здоров'ям. Конформізм буває зумовлений страхом несхвалення. Загалом, нормальна людина не дуже піддається конфліктам і не має суттєвих творчих можливостей.

Невротик. Невротик не здатний підкоритися волі групи, але недостатньо вільний, щоб ствердити власну волю. Він не може досягти позитивної ідентифікації з групою і не може залишитися без сторонньої допомоги, оскільки обтяжений почуттям неповноцінності та вини. Невротик має боротися з внутрішнім і зовнішнім тиском, він перебуває у стані війни з самим собою. Фантазії витісняються, приховуються від себе та інших не стільки із-за їх змісту, скільки тому, що виявлення фантазій розцінюється як власна лиха воля. Тому почуття провини направлено проти самого себе.

Творча людина. Подібно художнику, досягає успіхів у ствердженні власної особистості. Вона перебуває в гармонії зі своїми силами та ідеалами. Ранк стверджував, що у данному разі має місце не компроміс, не проста сумація, а зароджується нове творче ціле, сильна особистість з автономною волею, яка представляє вище створіння через інтег-

367~