Глава 8

але потім переконався, що це не так. З'ясувалося, що теорія агресії як фрустрації гірше пояснює існуючі факти, ніж його теорія повчання на основі спостереження за винагородою наслідків агресії [871; 897]. Він виявив, що агресивна поведінка розвивається у дітей, які знаходяться в умовах повчання на прикладах агресивної поведінки дорослих. Зокрема, він виявив, що батьки надто агресивних підлітків є для них прикладом такої поведінки, заохочуючи їх поза домом до проявлення агресії [897]. При проведенні досліджень з маленькими дітьми, яким показував фільми із заохоченням вербальної агресії, було виявлено, що в даному випадку діти схильні повторювати побачене.

Піддослідним (три групи чотирирічних дітей) показували фільм, герой якого бив ляльку. Початок фільму був однаковим для всіх груп, кінець був різним: в одному героя хвалили, в другому — осуджували, в третьому — реагували нейтрально. Після цього дітей заводили до кімнати, де серед інших була така сама лялька, як у фільмі, та спостерігали за їх поведінкою. У тій групі, де демонструвався варіант з осудженням, проявів агресії по відношенню до ляльки було значно менше, ніж у представників інших груп, хоча вони пам'ятали, як поводився «герой». Подібним чином спостереження може не тільки формувати нові форми поведінки, а й активізувати такі, що засвоєні, але до того не проявлялися. На основі цих досліджень А. Бандура дійшов висновку, що гнів як прояв загального збудження, що сприяє агресії, виявлятиметься лише в тому разі, коли в даних ситуаційних умовах соціально приймаються зразки гнівних реакцій.

У зв'язку з цим А. Бандура своєрідно трактує проблему покарань та заборон у вихованні. Караючи дитину, дорослий по суті демонструє їй агресивну форму поведінки, що знаходить позитивне підкріплення —і у вигляді успіху в примушуванні, самоствердженні. Це означає, що дити-| на, навіть послухавшись, засвоює можливу форму агресії. Негативна А. Бандура ставиться і до засобів масової інформації, які пропагують' насильство, зокрема до фільмів, вважаючи, що у розвитку дитини вони відіграють роль «навчання агресії».

перед собою ставить. Ситуації і стан фрустрації часто виникають при взаємодії людей, зокрема у процесі виховання. Типовий приклад фрустрованого впливу батьківське покарання у формі позбавлення дитини чогось особливо бажаного або привабливого. Часта і тривала фрустрація може призвести до негативних змін у характері дитини, виникнення неврозів, закріплення агресивних форм поведінки. Усталеність до фрустрації пов'язана з індивідуальними особливостями вищої нервової діяльності. Вона вище у тих людей, кому притаманний високий ступінь усвідомлення та саморегуляції поведінки, внутрішня психічна гармонія, творче відношення до життя. При цьому вирішальним фактором у підвищенні стійкості дитини до фрустрації є формування у неї системи розумних потреб та мотивів, адекватної самооцінки, виховування волі. Застосування у вихованні фруструючих методів має бути продуманим. Корисніше було б додавати або замінювати ці впливи такими, котрі ставлять дитину перед необхідністю власного вирішення і самостійним вибором.

404

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

А. Бандура вважає, що психічне функціонування краще розуміти у термінах безперервної взаємодії між факторами поведінковими, когнітивними та середовищними. Це означає, що поведінка, осо-бистісні аспекти та соціальні впливи — це взаємозалежні детермінанти, тобто на поведінку впливає оточення, але люди також відіграють активну роль у створенні соціального оточуючого середовища та інших обставин, що виникають у повсякденних трансакціях. Ця точка зору відрізняється від підходу Скіннера, який обмежує пояснення поведінки людини до двофакторної односторонньої моделі, в котрій зовнішні події є єдиною причиною поведінки. На відміну від Скіннера, який майже завжди розглядав повчання через безпосередній досвід, А. Бандура акцентує на ролі повчання через спостереження у набутті навичок поведінки. Дійсно, найвідмітнішою особливістю соціально-когнітивної теорії А. Бандури є переконання в тому, що в основному поведінка людини формується через спостереження або на основі прикладів.

Як зазначалося вище, представники теорії середовища стверджують, що поведінка формується виключно під впливом соціального оточення, тобто визначається не «природженими», а соціальними та культурними факторами [874]. Це стосується і агресивності, яка є однією із найголовніших перепон на шляху людського прогресу. Досягнення у сфері теорії повчання змістили фокус причинного аналізу з гіпотетичних внутрішніх сил на вплив оточення (наприклад, оперант-не повчання Скіннера). З цієї точки зору "поведінка людини пояснюється у термінах соціальних стимулів, які її викликають, та підкріплюючих наслідків, які її зберігають. Але, на думку А. Бандури, пояснювати поведінку таким чином означає «виплеснути разом з водою і дитину». Внутрішньою «дитиною», про яку слід пам'ятати, для А. Бандури були самостійні пізнавальні процеси. Інакше кажучи, радикальний біхевіоризм заперечував детермінанти поведінки людини, що виникають із внутрішніх когнітивних процесів. Для А. Бандури індивіди не є ні автономними системами, ні простими механічними передавачами, які підживлюють вплив оточення, — вони мають вищі здібності, що дозволяє їм передбачати події та створювати засоби для здійснення контролю над тим, що впливає на їх повсякденне життя. Враховуючи, що традиційні теорії поведінки могли бути неправильними, це давало скоріше неповне, ніж неточне пояснення поведінці людини. З точки зору А. Бандури, люди не управляються інтрапсихічними силами і не реагують на оточення. Причини функціонування людини слід розуміти у термінах безперервної взаємодії поведінки, пізнавальної сфери та оточення. Даний підхід до аналізу причин поведінки, котрий А. Бандура означив як взаємний детермінізм, передбачає, що фактори схильності та ситуаційні фактори є взаємозалежними причинами поведінки. Простіше кажучи, внутрішні детермінанти поведінки (віра, очікування) та зовнішні (заохочення, покарання) є частиною системи

405