Глава 8

рацію волі і духу [433]. Ідеали формуються не через просте запозичення, а через свідому перевагу сприятливих чинників. Реалізуючи свою волю, творчий тип виходить «за межі природи», оскільки сексуальний інстинкт поставлений на слугування волі. В певному смислі він шукає власну «істину», яку потім втілює у своїх творах. Таким чином, фантазії обов'язково розкриваються оточуючим. Почуття провини перед іншими і собою стимулює подальшу творчу роботу. Саме тому творча людина одночасно стверджує власні ідеали і здатна жити у світі, не вступаючи з ним у конфлікт.

У 30-х pp. по відношенню до біологічної зумовленості людської психіки в групі постфрейдистів виділилося два напрями: «праве крило»; прибічники якого орієнтувалися на поглиблене проникнення в інфантильні переживання пацієнта, і «ліве», орієнтоване на розкриття соціальної та культурної основ людської індивідуальності.

Прибічники другого (К. Хорні [432; 428-431; 861], С. Саллівен [371; 375; 400; 427], Е. Фромм [450; 452; 435-449] та ін.) відкидали постулати про однозначно анатомічну детермінацію відмінностей між статями, стадії психосексуального розвитку та «Едіпів комплекс» і зробили упор на важливість міжособистісних взаємовідносин та соціокультур-ного впливу на особистість.

Психолого-культурологічні постулати Карен Хорні та Гаррі С. Саллі-вена. Після еміграції в США в 1932 р. Карен Хорні (1885—1952) виявила, що причина невротичних конфліктів у пацієнтів у Новому світі суттєво відрізнялася від такої у пацієнтів Німеччини та Австрії. Осмислення цих фактів змусило Хорні відмовитися від фрейдівської теорії інстинктів і визнати соціокультурну обумовленість психопатології. Хорні стала відомою завдяки своїм книгам, а не терапевтичній роботі та прямому впливу на своїх послідовників у ролі викладача. Фактично, за межами США її вплив на аналітиків не позначився.

Хорні починає зі ствердження, що універсальних психічних норм просто не існує: поведінка, яка вважається невротичною в одній культурі, може бути цілком нормальною в іншій, і навпаки. Про те, що є нормою, а що ні, ми можемо судити лише, розглядаючи індивіда в контексті тих конкретних культурних умов, в яких він функціонує. Між тим Хорні виділяє два моменти, якими характеризуються, на її думку, всі невротики: ригідність реакцій і невідповідність між потенціями та досягненнями. Під «ригідністю реакцій» вона розуміє те, що там, де здорова людина проявляє гнучкість та адаптується до вимог об'єктивної ситуації, невротик схильний до певних дій, зумовлених ідеєю, на яку він зафіксований. Нормальна особистість ставиться до ситуації відповідно до обставин. Певна річ, таку ригідність можна вважати невротичною тільки в тому разі, якщо вона відхиляється від культурної норми тієї групи, до якої належить індивід. Наприклад, поширене в сучасному західному суспільстві прагнення багато працювати та накопичувати багатство на Близькому Сході розглядається як ексцентричне.

368

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

Невідповідність між потенціями та досягненнями може пояснюватися об'єктивними причинами, індивід може стати жертвою обставин, однак невротик часто сам є причиною всіх своїх невдач. Він фрустру-ється тими тенденціями, які всередині нього знаходяться у конфлікті між собою. Невроз, за Хорні, — це «психічнийрозлад, викликаний страхами та захистом проти цих страхів, а також спробами знайти компроміс між конфліктуючими тенденціями».

Окрім надмірної біологічної орієнтації, до важливіших методологічних помилок Фрейда Хорні віднесла схильність до дуалістичного і механіко-еволюціоністського мислення. На творчість Хорні також серйозно вплинула ситуація соціальних потрясінь у період Другої світової війни, пов'язаних зі встановленням фашистського панування в Німеччині та фашистською окупацією Європи. Як і інші послідовники Фрейда, вона надавала важливого значення несвідомим процесам у психічному житті особистості. Своєрідність Хорні виявилася в тому, що основним спонукальним мотивом вона вважала прагнення до безпеки, яке постійно народжувалося із стану боязні та страху індивіда. Почуття тривоги та неспокою, які Хорні вважала базовими для поведінки індивідів, на її думку, супроводжують людину протягом усього життя. Воно може бути викликаним недостатністю поваги, ворожою атмосферою та насильницьким придушуванням бажань через владу або авторитет. У книзі «Наші внутрішні конфлікти» (1945) Хорні формує три типи направленості поведінки особистості відносно оточуючих її людей: 1) до людей; 2) від людей; 3) проти людей. При стійкому домінуванні в поведінці індивіда одного з цих векторів складаються три типи невротичної особистості: 1) послужлива, яка шукає любові та схвалення за будь-яку ціну; 2) така, що намагається відректися від суспільства; 3) агресивна, яка прагне престижу та влади. Оскільки всі ці форми реакцій є неадекватними, створюється порочне коло: тривожність не зникає, а посилюється, породжуючи нові конфлікти.

Називаючи людину «пасинком сучасної культури», Хорні підкреслювала недосконалість соціальної системи та суспільної ідеології, але відкидала уявлення про первісний антагонізм людини і культури. Вона не визнавала наявності руйнівної за своєю природою сили глибинних інстинктів людини. Хорні наполягала на оптимістичному характері створеної нею теорії, яка висловлювала віру в позитивне самоздійс-нення людини, великий творчий потенціал якої надає можливість під час особистісного розвитку перебороти і життєві випробування, і складні внутрішні конфлікти.

На теоретичних поглядах Хорні відбилися такі впливи: 1) опір анти-фемінізму Фрейда; 2) марксизм і соціалісти; 3) індивідуальна психологія Альфреда Адлера; 4) той факт, що формування Хорні як особистості і психолога відбувалося в американській культурі. Відмінність з Європою (її меншою свободою та більшою схильністю до догматичних вірувань) Упевнили Хорні в тому, що багато невротичних конфліктів, у кінцевому підсумку, визначаються культурними умовами [423].

369

Гаррі С. Саллівен (1892—1949), колега Хорні та Фромма, корінний американець, здобув широку відомість як психотерапевт, лікуючи шизофренію у молодих людей [427]. Теорія Саллівена найповніше об'єднує погляди тієї течії у психіатрії, яка поділяє точку зору соціальних психологів, що самість (self) індивіда є відбиттям оцінок оточуючих і ролей, які він приймає на себе під впливом суспільства. Хоча самість і є «місцем зустрічі всіх взаємовідношень», це не означає, що вона містить лише первісні установки, які з часом розвиваються в систему міжособистісних зв'язків. Самість — це і є актуальна система цих зв'язків. Людина — не самодостатній індивідуаліст, який сидить у замку за товстими стінами й іноді робить екскурси у зовнішній світ для задоволення своєї будь-якої фізичної, емоційної, інтелектуальної потреби або бажання. Люди помиляються, вважаючи, що вони не залежать від оточуючого світу і не змінюються, взаємодіючи з ним. На думку Саллівена, ми не просто маємо переживання, ми є ці переживання.

Всі «проявлення людини», зазначає Саллівен, можуть бути поділені на дві категорії: одержання задоволення та забезпечення безпеки. Мається на увазі задоволення потреб у їжі, сні та сексі, тобто фізіологічні. Діяльність, яка направлена на забезпечення безпеки, має культурні коріння. Це — всі дії, мова, думки та мотиви, які відносяться більше до індивідуальності особистості та її культури, ніж до організму людини. З перших днів свого життя, спочатку шляхом емпатії, а потім через навчання дитина входить у контакт з культурним середовищем. Вона вчиться поводитися так, як у даній культурі вважається правильним, та уникати неправильних, «поганих» вчинків, боячись покарання або втрати поваги з боку оточуючих. Це призводить до того, що досягнення задоволення відповідно до соціально схвалених норм поведінки (соціально прийнятними способами) асоціюється з почуттям «я — хороший» та почуттям безпеки. Коли ж задоволення потягу неможливе шляхом, який прийнятний у даній культурі, виникає відчуття небезпеки і дискомфорту, почуття «я — поганий», що і є тривожністю.

Тривожність, вважає Саллівен, завжди переживається у зв'язку з певною ситуацією у процесі міжособистісних взаємовідносин. А те, що він називає «мотивом влади» (power motive), грунтується на індивідуальній здатності звільнятися від тривожності і досягати та підтримувати в собі почуття власної значимості, відчування спроможності вирішувати необхідні завдання, досягати певних цілей. Здатність досягати задоволення та безпеки рівнозначна обладанню владою в міжособистісних відносинах і веде до поваги себе та інших. Самоповага первісно складається зі ставлення до нас тих, хто піклується про нас у ранні роки нашого життя, визначаючи в подальшому наше ставлення до оточуючих. Важливість емпатії полягає в тому, що вона продукує у дитини різні полярні стани — тривогу й ейфорію, напруження і релаксацію, комфорт і дискомфорт — через емоційне «зараження» від батьків, якому, наприклад, хронічно ворожа або депресивна мати запобігти просто не

370

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

спроможна, як би вона не намагалася, — її дитині гарантована тривожність.

Самість характеризується тим, що, розвинувшись, вона намагається зберегти свою форму і направленість як система, базовою функцією якої є переборювання тривожності. Незважаючи на те, що найбільш ранній досвід схвалення або несхвалення своєї поведінки дорослими дитина набуває задовго до появи у неї здатності до міркування та аналізу, установки, які формуються у неї в цей період життя, виявляються жорсткими та довговічними. На наступних стадіях розвитку індивід набуває здатності задавати питання та порівнювати свої відчуття, однак він так ніколи і не звільняється від тягаря впливів, яких він зазнавав, коли ще не вмів мислити та аналізувати.

Будь-яке переживання, яке входить у конфлікт із самістю, викликає тривожність та зумовлює таку поведінку, яка направлена на нівелювання її істинного смислу. Переживання може бути проігнороване, дисоційо-ване або «не зрозумілим». За термінологією Фрейда, в дію вступають Его-захисти. Саме це має на увазі Саллівен, коли зазначає, що самість прагне зберегти відносно фіксовану форму, навіть якщо вона здається жалюгідною та убогою: «Вона затримуватиме та перекручуватиме будь-яке смутне відчуття дружності відносно оточуючих так само, як і будь-яке зустрічне проявлення дружньої прихильності... Переживши в ранньому дитинстві негативний досвід, люди стають «жалюгідними карикатурами на тих, ким вони могли би бути» [427].

Наріжним каменем в системі Саллівена є прагнення індивіда звільнитися від тривожності, забезпечити власну безпеку і зняти напругу будь-якими засобами; він пояснює даний феномен, оперуючи цими категоріями. Самість, яка ненавидить, не менше люблячої замотивована потребою уникнути відчуття тривоги, однак у цьому разі тривога виникає, коли прагнення дитини до ніжності зустрічає опір батьків. Виникає асоціативний зв'язок «ніжність — тривога». І в подальшому, почуваючи ніжність, вона відчуває погіршення стану. Виникає загроза розвитку параноїдальних страхів переслідування.

Істинна самість (true self) у Саллівена — це ядро потенціалів людини. Вона їх має від народження, але не завжди розвиває. Це залежить від культурних чинників, оскільки людину формує культура. Спроби діяти врозріз з останньою призводять до посилення тривожності. Однак деякі модифікації можуть бути внесені і конкретними людьми (до кращого або поганого), зокрема батьками, друзями та наставниками — У цьому розумінні самість є «сумою відбитих оцінок». Незважаючи на це, міжособистісні взаємовідношення не зводяться лише до того, що відбувається між двома або декількома реальними людьми. Можуть мати місце «фантастичні персоніфікації» або ідеальні фігури, з якими індивід «взаємодіє», а також приписування оточуючим особливостей, характерних для значущих фігур із минулого (реакції переносу, за Фрейдом). Лікування у зв'язку з цим полягає в усуненні таких перекручувань у

371