Глава 10

людини до людини стало важким для нас. Постійна метушня, харак- терна для нашого способу життя, інтенсифікація взаємного спілкування, спільної праці та спільного буття багатьох на обмеженому просторі призводить до того, що ми, безперервно і при найрізноманітніших умовах зустрічаючись одне з одним, тримаємося відчужено по відношенню до собі подібних. Обставини нашого буття не дозволяють нам ставитись одне до одного як людина до людини. Нав'язане нам обмеження в діяльності, притаманне людській природі, носить настільки універсальний та систематичний характер, що ми звикаємо до нього і вже більше не сприймаємо нашу безлику, знеособлену поведінку як щось неприродне...» [1092, с. 45].

Як наслідок, дедалі виразніше спостерігається атрофація почуття небайдужості до своїх ближніх, котре поступово витісняється різноманітними формами соціальної індиферентності. Індивід сучасної цивілізації вже не тільки перестає страждати від неможливості чи нездатності до виявлення в певних ситуаціях дійсно людських якостей та відношень, де вони можливі та доречні, а навпаки: «Високомірність та байдужість по відношенню до незнайомих людей, що всіляко підкреслюються, вже не сприймаються як прояви внутрішньої необтесаності та брутальності, а кваліфікуються як шляхетна поведінка. Та й саме наше суспільство перестало визнавати за всіма людьми, як такими, людську цінність та людську гідність. Певна частина людства стала для нас людським матеріалом, речами» [1092, с. 46].

Така дегуманізація суспільного буття призводить до того, що саме економічний статус та матеріальний успіх стають домінантними критеріями самоцінності людського існування в культурі; а отже, не духовне, а матеріальне багатство відіграє вирішальну роль у формуванні ціннісних установок людини; не її індивідуально-особистісний світ визначає її соціальне лице, а її «речові» надбання. Доходить до того, що, як вважає А. Печчеї, «...людина поступово перетворюється у гротескного, одномірного Homo economicus» [784, с. 47].

Зазначена парадоксально-кризова ситуація в культурі викликає цілком передбачувану реакцію її дослідників, що полягає в інверсії критеріальних вимірів розвитку цивілізації. Якщо до розглядуваного «поворотного пункту» культурної історії цей розвиток характеризувався переважно мірою росту матеріального добробуту суспільства, то тепер, як перефразовує відоме положення Е. Фромма французький аналітик Ф. Сен-Марк, «будь-яке істинне сходження людини неодмінно передбачає перехід від цивілізації, майже виключно основаної на тому, щоб «мати», до цивілізації, котра все більше й більше прагне до того, щоб «бути», що означає прогресивну «дематеріалізацію» Заходу» [1093, с. 28]. Тобто одним із факторів, що сприятимуть подоланню даної кризи, є така трансформація базових культурних парадигм, наслідком якої стала б кардинальна зміна соціального самоствердження індивіда: останнє повинне передбачати не стільки необхідність більше мати, скільки потребу людини бути чимось більшим.

486

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

Оскільки дійсно культурне буття передбачає гармонізацію відношення людини з природою та суспільством, перелічені дисгармонії та конфлікти цінностей дозволяють констатувати факт «недійсності» існування індивіда в сучасній культурі: в той час, як з діяльністю сучасної людини дедалі більше стає пов'язаною відповідальність не тільки за своє власне життя, а й за долю людства в цілому, вона, пригнічена потоком проблем, приходить у стан розгубленості, духовної спустошеності та соціально-культурної апатії. Інакше кажучи, криза культурної цивілізації як такої супроводжується закономірною «внутрішньою кризою самої людини» [784, с. 181]. Духовне життя останньої набуває катастрофічно затухаючого характеру, -що за теперішніх масштабів її матеріальних можливостей здатне призвести не тільки до «поховання людського Я» [1094, с. 305], а й до фізичного самознищення.

Отже, індивід уже зараз об'єктивно поставлений перед дилемою: «або він повинен змінитися — як окрема особистість і як частка людської спільноти, або йому доведеться зникнути з лиця Землі» [784, с. 215]. І це, на жаль, не просто розповсюджене «шоково-терапевтичне» застереження ідеологів постіндустріальної доктрини. Там, де руйнується стійка рівновага між внутрішнім життям людини та її зовнішньою життєдіяльністю, де встановлюється гранична несумісність її сутності та її існування, останнє з логічною необхідністю набуває самодеструк-тивного характеру. Культура як суспільна сутність людини стає при цьому фактором уже не розгортання, а навпаки, через зазначену несумісність, — згортання людського існування. За спостереженнями Е. Фромма, основною культурною проблемою минулого століття стала «смерть бога» (бог втратив статус домінантної цінності в матеріальному житті суспільства, переважно обмежуючись «притулком» у сфері духовності), тоді як нинішнє століття стикається з гострішою проблемою, оскільки помирає сама людина як соціум. Принаймні якщо не вдасться змінити спрямування розвитку цивілізації, то в майбутньому «людина перестане бути людиною і перетвориться на немислячу та безчуттєву машину» [438, с. 29].

Аналізуючи можливі напрями переорієнтації культурної історії, більшість дослідників схиляються до думки, що оптимальним серед них буде зміщення акценту з розвитку технічних можливостей та навичок індивіда до підвищення його власне «людської якості». У своїй культивуючій діяльності «...нам вдалося вдосконалити окремі якості в атлетів, космонавтів та астронавтів, удосконалити машини, прилади та матеріали, покращити породи курей, свиней та сорти кукурудзи; ми досягли значних успіхів і в підвищенні продуктивності праці людини, збільшили її можливість швидко читати та навчили спілкуватися з комп'ютерами. Але ми ніколи серйозно навіть не намагалися зробити більш гострим сприйняття нею самою її нового становища у світі, підвищити усвідомлення тієї сили, яку вона тепер має, розвинути почуття глобальної відповідальності та здатність оцінювати результати своїх дій» [784, с. 55—56].

487