Глава 4

„і -,s слід згадати, що традиційна діалектиктична концепція розвитку пов'я-Ш0 зує універсальні причини самозміни як матеріальних, так і ідеальних систем з їх внутрішніми суперечностями. Однак в сучасній науці вже вважається обгрунтованим, що сама суперечність, пов'язана з «рухом буття та свідомості», є наслідком такої причини, як нерівноважність [357; 662]. Справді, навіть логічні суперечності в теорії, які змушують змінювати, приводити до руху останню (до речі, екстраполяція саме цієї ідеї із сфери теоретичного мислення на сферу тотальності буття привела Г. Гегеля до абсолютного ідеалізму), є проявом дисбалансу між мисленням та буттям, між динамікою теорії та динамікою практичного досвіду.

З іншого боку, будь-яка система є рухомою, динамічною лише в тій мірі та в тому відношенні, в якому і наскільки вона є «онтологічно прагнучою» до нового стану чи нової форми врівноваження.

Таким чином, завдяки тому, що будь-яку динаміку можна подати у вигляді руху від нерівноважності до рівноваги, від втрати чи порушення впорядкованості до впорядкованості іншого типу (або навіть іншого рівня), можна вести мову про загальну динаміку врівноваження, а отже, і про універсальну логіку самоорганізації. Прогностичні функції такої логіки полягатимуть у тому, що, застосовуючи її евристичні принципи до знання про фактори дисбалансування досліджуваної системи, можна буде окреслити принаймні принципову картину подальшої динаміки останньої. Частіше за все при цьому може йтися саме про встановлення принципового діапазону потенційних траєкторій розвитку, а не про точно визначену «індивідуальну траєкторію».

Повертаючись до системи «природа — людина — суспільство», оскільки з дисбалансуванням та перманентним прагненням до регармонізації саме цієї системи пов'язаний досліджуваний феномен культурогенезу, зауважимо, що культура у її контексті розглядатиметься одночасно як наслідок порушення рівноважності цієї системи і як фактор відновлення втраченої рівноваги. Вже йшлося про те, що культура формується як усвідомлення людиною суспільного характеру свого буття в природному та «олюдненому» світі, коли суто біологічні, «натуральні» форми збалансування буття індивіда в природі вже не можуть бути достатніми. Тим самим орієнтація трансформативної еволюції об'єктивно поступово спрямовується від пристосовного існування до своєї протилежності — практично-перетворювального буття: вже не стільки індивід адаптується до природного середовища, скільки, навпаки, саме середовище стає доцільно перетворюваним згідно з потребами індивіда.

Разом з тим, єдиним у тих умовах засобом протистояння індивіда потужній природній стихії було формування такої «противаги» останній, як упорядкований світ суспільної організації. Це була своєрідна рятівна «екологічна ніша» для виду, що був поставлений перед дилемою: або зникнути назавжди, або, вичерпавши свої біологічно-адаптивні

156

Становлення феномену культурогенезу

можливості, перейти до «надбіологічного» існування. Цим «надбіологіч-ним» і стало буття культурне, кероване свідомими суспільно значимими нормами.

Зрештою, самі культурні норми суспільства можуть бути дієвими лише мірою соціалізації кожної окремої людини, тобто мірою освоєння, в повному розумінні цього слова, кожним окремим індивідом суспільно-культурного надбання. Адже суспільство конституюється та реалізує себе через діяльність окремих його членів, а отже, про культуру потрібно вести мову не лише у філогенетичному аспекті (в масштабі цілісної людської історії), а й на онтогенетичному рівні — в плані становлення культурного «обличчя» та рівня окремої людини.

Якщо систему «природа — людина — суспільство» схематично подати у вигляді трикутника, вершини якого символізуватимуть, відповідно, три основні елементи цієї системи, то сторони, що поєднують дані вершини, можна асоціювати з основними сферами реалізації культури як гармонізуючого посередника між цими елементами: культура суспільного життя людини, культура буття людини як природної істоти (тобто культура реалізації її природного єства) та культура відношення суспільства до природи (культура природокористування, екологічна культура тощо).

Таким чином, досліджуючи динаміку становлення та розвитку культури, доцільно простежити тенденції в еволюції форм рівноваги в таких трьох опозиціях: «людина — суспільство», «людина — природа» та «природа — суспільство». Тобто прагнення до рівноваги в кожній із зазначених площин повинно, у свою чергу, бути корельованим з підтримкою чи відновленням балансу в інших двох площинах. Інакше досягнута рів-новажність буде нестійкою, оскільки вона дестабілізуватиметься (або навіть руйнуватиметься) нерівноважністю, що спричиняється дисбалансом в інших площинах системи, що вивчається.

У тих випадках, коли кількісне збалансування вказаних відношень стає неможливим на базі діючих «культурних парадигм», то постає проблема виходу зі стану «культурної кризи» - проблема методології зміни самого «культурогенетичного вектора».

Йдеться про методологію пошуку оптимальних шляхів культурно-парадигмальної реформації. При цьому параметрами зазначеної оп-тимальності мають бути, на нашу думку, такі два взаємопов'язаних критерії: першим з них є міра «самопідтримуваності» системи культурних цінностей, потенціал її внутрішньої рівноваги (тобто сумісності, а не взаємовитіснення неспівмірних елементів культури та тенденцій в культурному житті суспільства); також до критерію оптимальної стабілізації культури слід віднести міру культивування в її межах пріоритету духовних цінностей як атрибутів її «людяності» [154, с. 181].

Разом з тим, хоча спрямованість культури на самостабілізацію є необхідним моментом її функціональності в суспільстві (адже без цього Моменту були б неможливими ні сприйняття, ні збереження цінностей

157