Глава 10

природного буття індивіда, оскільки даний засіб помітно втрачає свою ЩИУ дієвість. Причому в цьому відношенні має місце двосторонній взаємо-генерований процес: ослаблення «онтологічної ефективності» культури сприяє звуженню сфери соціалізації індивіда (зменшенню обсягу асимільованої ним загальнолюдської культури); в той же час таке звуження веде до відповідного зниження рівня сприйняття культурних цінностей взагалі, що стимулює подальше скорочення культурного діапазону суб'єкта.

Йдеться про те, що, наприклад, характер та міра сприйняття людиною того чи іншого твору мистецтва є похідними від її здатності реагувати на нього не лише як на готовий результат творчої діяльності, а і як на втілення того процесу творення, причетність до якого породжує відчуття гармонії між цим процесом та власним духовним відношенням до буття. Саме тому, чим ширшими є творчі можливості суб'єкта сприйняття мистецтва, тим значнішою є міра зазначеної «причетності», а отже, тим чутливішим він буде до «внутрішнього поклику» митця.

Так, людина, яка намагалася (нехай навіть не на професійному рівні) писати музику, займатися живописом, літературною творчістю тощо, сприйматиме відповідні твори мистецтва зовсім інакше, ніж та, що має принаймні «споживацьке» відношення до останніх (не говорячи вже про випадки байдужого ставлення до цих проявів людської духовності). Адже, якщо людина здатна (через виховання в собі певних творчих потенцій та навичок) до екстраполяції себе на місце автора, вона, звичайно, значно глибше і багатогранніше відчуває той контекстуальний (а не лише результативний) зміст духовної творчості, а тому значно гостріше реагуватиме на її результати. Звідси цілком зрозумілою є та емоційність, з якою, наприклад, професійний музикант сприймає певну композицію: його реакція буде значно негативнішою на примітивний «триакордний шлягер», ніж у людини, що ніколи не присвячувала себе заняттям музикою, оскільки для першого такий твір є проявом декадансу небайдужого йому виду мистецтва; і навпаки, композиція, створення якої непідвладне «пересічному індивідові», викликає у професіонала піднесені почуття, оскільки він при цьому відчуває «причетність» утвердженню сили людського духу, його здатності сприймати і творити гармонію, тоді як у другому випадку людина або залишається байдужою, навіть не відчуваючи власної духовної збіднілості, або, ще гірше — демонструє сплеск емоційного відторгнення.

Таким чином, домінуюча в сьогоденному світі організація матеріального життя суспільства ініціює та підтримує «ланцюгову реакцію» кризи духовної культури. Остання дедалі менше констатується як фактор соціального самоствердження індивіда, що знижує рівень його зацікавленості в духовному самовдосконаленні (оскільки орієнтація на те, щоб «більше мати» при такому впорядкуванні суспільного життя гарантує значно більшу стабільність, ніж спрямування до того, щоб «бути чимось більшим»). Відповідно, як було зазначено вище, прогре-

490

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

сує феномен «культурної шизофренії» (тобто втрата особистістю своєї цілісності, поступова деградація її творчих можливостей та згортання меж сприйняття нею загальнолюдських цінностей, на основі яких взагалі можливе підтримання рівноваги людського існування в суспільному та природному бутті). А це, у свою чергу, генерує новий виток зниження стабілізуючої функціональності культури в суспільстві із закономірним подальшим поглибленням культурної кризи як у житті окремої людини, так і в глобальному масштабі цивілізації як такої.

Зазначена «ланцюгова реакція» кризових тенденцій у системі культури не може бути зупиненою самими лише освітньо-виховними засобами (хоча б через те, що реальна основа індукування цих тенденцій знаходиться значно глибше, а саме: в характері організації базисних суспільних відношень, котрі, не стимулюючи духовне самостворення особистості, в кращому разі приречені на самовичерпання).

Дійсно, незалежно від широти гуманістичного змісту культури, яку намагаються прищепити молодому поколінню нехай навіть найпере-довішими педагогічно-просвітницькими методами, вона сприйматиметься лише в мірі і крізь ту «адаптивну призму», які дозволяють вписати цей зміст у контекст сьогоденних реалій. І, до речі, не просто знайти йому «сучасну інтерпретацію», а довести його до форми дієвих імперативів, знань, цінностей тощо. У разі поглиблення розриву між культурою та проблемами базисного плану, культурні цінності значно послаблюють свою «регулятивну функцію щодо молоді. Покладаючись на «подвійну бухгалтерію мислення», учні чи студенти репродукують нав'язану їм систему знань лише у формальних умовах (екзамени тощо). Водночас молодь створює власну систему норм і зразків власної субкультури» [564, с. 26]. Наявність останньої в межах так би мовити «ортодоксальної культури» є також індикатором кризового стану останньої. Адже, згідно з одним із універсальних системодинамічних принципів, якщо в надрах певної системи формується її «альтер-его», тобто має місце її переродження на власний антипод, то це свідчить про вичерпність можливостей нормального функціонування даної системи в існуючій формі її організації.

Стосовно системи культурного буття суспільства дана теза означатиме необхідність докорінного перегляду як самого буття культури у світі, так і буття людини в культурі.

Щодо першого можна, як свідчить проведений аналіз, констатувати, що на даному онтологічному рівні культурна криза була спричинена насамперед порушенням рівноважного співвідношення між динамікою ефективності культурогенних утворень та динамікою міри керованості (раціональної підконтрольності) їх функціонування у природному та суспільному середовищі. Відзначений дисбаланс призвів до значної (можна навіть сказати - критичної) невідповідності між глобальним характером як потенційних, так і актуальних результатів «культивуючої» діяльності людини, з одного боку, та локальним (а часто й індивідуаль-

491