Глава 9

політичної активності, посилювало боротьбу з інакодумством, «націо- налізмом», під яким фактично розумілося прагнення до національної справедливості та реальної рівності або й просто всякий інтерес до національних проблем, власної історії, мови.

На зламі 1960-1970-х pp. в умовах застою, який починає визначати характер суспільного життя, утверджувалось зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що виявилось, зокрема, у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідуванні діячів культури. Ця гірка чаша не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук. В доробку художниці-кераміста Г. Севрук, наприклад, були твори, що належали до «Козацького циклу», але в період застою ця тема виявилася забороненою і талановитого митця виключили зі Спілки художників України, її творчість цілком ігнорувалась [1035].

Роки «застою» характеризувалися наростанням негативних тенденцій та явищ у суспільно-культурному розвитку республіки, офіційно впроваджуваний курс на «злиття націй» фактично перетворився на русифікацію освіти, преси, книговидавничої справи, театру. Монополізація матеріальних та організаційних умов художньо-творчої діяльності керівництвом творчих спілок не давала можливості знайти місце в художньому житті яскравим представникам творчої молоді [1036, 1037].

Як результат занедбання національної культури, неувага до її потреб розвивалася «масова культура» комерційного забарвлення або офіціозна псевдокультура. Тому Чорнобильська катастрофа 1986 р. була не просто трагічною за наслідками виробничою аварією, а й символом духовної катастрофи, яка зависла над українським народом та його культурою, свідоцтвом нагальності, невідкладності докорінних суспільно-економічних і культурних змін в УРСР [1038; 1039].

Але культура України другої половини 50-х - початку 80-х pp. XX ст. була сферою вияву її творчих сил. Розвиток науки, освіти, мистецтва в той час свідчив про потенційні можливості народу, про його потяг до реалізації себе в культурній творчості. Значними були досягнення науки. Вчені України зробили великий внесок у розвиток фізики, технічних та сільськогосподарських наук. Так, у 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР побудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів. Школа академіка М. Глушкова була однією з най-впливовіших у кібернетиці. Україна стала світовим центром досліджень із техніки зварювання металу.

1950—1970-ті pp. були часом виходу узагальнюючих наукових праць у галузі суспільних наук, літературознавства і мовознавства. Було видано першу в історії українського народу україномовну універсальну енциклопедію, двотомний «Словник української мови», 8-томну (в 10 книгах)

440

Формування історико-теоретичних основ української культури-.

академічну «Історію Української PCP», 8-томну «Історію української літератури». Велика синтетична праця «Історія українського мистецтва» удостоєна в 1971 р. Державної премії УРСР. У кінці 1950-х — на початку 1960-х pp. побачили світ «Матеріали до вивчення історії української літератури» — цінне джерело, яке й нині залишається важливим посібником для кожного, хто вивчає історію української культури. Тоді ж було підготовлене фундаментальне академічне двотомне етнографічне дослідження «Українці», яке, на жаль, через мізерний тираж практично невідоме читачеві. Побачив світ перший радянський посібник з історії української культури (М. Марченко).

У 1960—1980-х pp. виникло багато яскравих художніх творів, які стали суттєвим внеском в європейську культурологічну скарбницю. Користувалися великою увагою читачів твори П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана. У цей час виявився яскравий талант Григора Тютюнника, якого літературознавці порівнюють з В. Шукшиним. Державну премію УРСР 1978 р. було присуджено (посмертно) автору яскравої національної дилогії «Лебедина зграя» і «Зелені млини». Світ давній і нинішній відкривали читачі в романах П. Загребельного, С. Скляренка. Вагомим був внесок у розвиток образотворчого мистецтва художників В. Касіяна, М. Глущенка, М. Дерегуса, В. Бородая, Т. Яблонської та ін. Широку популярність серед знавців і любителів музики здобули твори Г. Май-бороди і П. Майбороди, А. Кос-Анатольського, А. Штогаренка, Ф. Шамо, О. Білашата ін. Творча інтелігенція демонструвала свої надбання за межами СРСР [1040; 1041].

Особлива роль у часи «застою» належала театральному мистецтву. Одним із провідних театрів республіки був Київський державний академічний театр опери та балету Української РСР ім. Т. Шевченка. Його репертуар збагатився оперою «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, балетами «Легенда про любов» А. Меліковата «Світанкова поема» В. Косенка. Важливе значення мали Київський український драматичний театр ім. І. Франка, Київський російський драматичний театр ім. Лесі Українки, Харківський український драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка і Харківський російський драматичний ім. О.С. Пушкіна, Львівський український драматичний театр ім. М. Заньковецької. Лабораторією творчого пошуку наприкінці епохи «застою» став Київський молодіжний театр, коли його очолював яскравий режисер Лесь Танюк.

Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, українська культура продовжує розвиватися. В 1980-х pp. повернулися до творчості реабілітовані письменники. В процесі відродження української літератури й культури гідну роль відіграли «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах осудив байдуже ставлення до народу, України, рідної мови; Л. Костенко вела діалог минулого із сучасним, заглиблювалася в проблему обов'язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»); І. Драч розкривав непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації (поема «Чорнобильська мадонна»), В. Голобородько філософськи осмис-

441

лив сенс людського життя; Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкрив правду про минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю») [1042].

Із середини 1980-х pp. починають заповнюватися «білі плями» в царині українського мистецтва, повертаються імена і твори митців, несправедливо репресованих, забутих. Так, більше півтора десятка років замовчувалась творчість талановитого живописця І. Кулика, лише в 1990 р. він дістав змогу організувати в Черкасах ретроспективну виставку, представивши на ній широкі полотна й етюди, пейзажі, жанрові картини, портретний живопис, натюрморти. Серед них: «Лісоруби», «Святковий день у селі Космачі», «ТЕ Шевченко в Корсуні», портрети К. Стеценка, І. Нечуя-Левицького, В. Стуса. Відомий нині своїми самобутніми творами художник С. Чуприна з Рівненщини, який за останні двадцять років створив найцікавіші картини «Перехід козаків через Степань», «Хрещення в Степані», «Берестецька битва 1651 р.» [1043].

Таким чином, розвиток української культури протягом останніх тридцяти років характеризувався спробою національно-культурного піднесення в часи «відлиги», а пізніше, коли цей процес, який сьогодні називають «задушеним відродженням», перервався, відбувалося поступове накопичення й узагальнення наукових і мистецьких надбань, які сприяли усвідомленню необхідності глибоких соціокультурних перетворень заради збереження українського народу та його культури, його входження у світову спільноту.