Глава 7

підхід породив теорію цивілізацій, у межах якої були написані видатні 'ФііО^! праці М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, Ейзенштадта та ін. Пізніше, вже в 1970—1980-х pp., цей підхід привів до створення плідної теорії самобутності, що протистояла концепції західного універсалізму.

7.2. Історико-культурологічні основи школи дифузіонізму

Історія і теорія культури як самостійна галузь, яка представлена культурологією як наукою, складалась протягом тривалого часу представниками різних наук. У нашій країні дослідження проводили, зазвичай, історики культури, менше - філософи, соціологи та ін. Однак саме культурологію закордонні вчені вивчають давно і досить плідно. Систематизацію, аналіз їх вкладу в процес становлення та розвитку історії і теорії культури вітчизняні дослідники ще тільки розпочали, тим паче, що в останні роки активно перекладаються та видаються першоджерела.

Дифузіонізм (від лат. diffusio - поширення) — школа в історії і теорії культури, яка ґрунтується на уявленні розвитку культури або її окремих елементів як процесі поширення з одного або декількох певних центрів. Дифузіонізм виник наприкінці XIX ст. як протиставлення еволюціонізму. Його мета полягала в точному виявленні просторового поширення культур або їх окремих елементів, областей походження, реконструкції шляхів переміщення та визначення часових меж. Незважаючи на деякі цінні результати, які були одержані під час дослідження культурних комплексів та історичних зв'язків між різними народами, висновки послідовників дифузіонізму часто виявлялися сумнівними внаслідок однобічної орієнтації на примат дифузії і заперечування можливості незалежного історичного розвитку. Існувало декілька течій у межах даної школи. Наведемо стислу характеристику найважливіших із них [39; 42; 43; 45; 48; 50; 120; 122; 123; 126; 131; 135; 154; 276; 372; 473; 537; 545; 830].

Історико-географічний напрям (Е. Норденшельд) був поширений , . головним чином у Скандинавських країнах. Мав на меті показати на j | основі вивчення поширення культур часову послідовність культурного розвитку. Пізніше до цього методу звернувся Р. Хайне-Гельдерн та К. Біркет-Сміт [232].

Теорія міграції (від лат. migratio - переселення) - концепція, в основі якої — ідея запозичення досягнень культури та заперечування можливостей їх самостійної появи. Вона виникла на межі ХІХ-ХХ ст. як спроба перебороти абстрактно-історичний спосіб розглядання історії культури, якого додержувалися прибічники еволюціонізму. Теорію міграції взяли за основу всі численні напрями дифузіонізму.

У радянській етнографічній науці 1930- 1940-х pp., завдяки працям послідовників Н. Марра, існувала тенденція у принципі заперечувати історичне значення міграцій. Крайності цього підходу почали переборювати лише в останнє десятиліття.

312

Формування історика-теоретичних підвалин культурології

Учення про культурні кола (Ф. Гребнер, В. Шмідт, В. Копперс) [123] — спроба глобальної реконструкції історії первісного суспільства. Спираючись на роботи Ф. Ратцеля (антропогеографічна школа) і на розроблений Л. Фробеніусом географостатистичний метод, представники цієї школи зводили весь розвиток первісного суспільства до декількох початкових культурних кіл, кожне з яких характеризувалося певною кількістю специфічних культурних елементів. Згідно з цією теорією, культурна різноманітність виявлялася через переміщення цілих культурних комплексів або зміщення окремих елементів культур одного культурного кола з елементами іншого. Оскільки виявилася непереконливість теорії культурних кіл, В. Копперс відмовився від неї.

Теорія культурних ареалів (К. Уіслер [337], Е. Сепір [123[, К, Кребер [61], частково М. Херсковіц [77]). Напрям виник у США. Його основною теоретичною передумовою є теза про те, що існує нерозривний взаємозв'язок між географічним середовищем і розвитком культури. Отже, поширення культури можливе тільки в тому або аналогічному середовищі.

Геліолітична школа (Г. Елліот-Сміт, У. Перрі, У. Ріверс) [123]. Прибічники цієї школи намагалися довести, що весь культурний розвиток виходить із Стародавнього Єгипту.

Культурно-історичний напрям (історична школа). Виникла на основі того, що вважала поняття «історія» і «культура» в істотній мірі тотожними. Історія — це опис динаміки того, що в статиці описується як культура. Отже, смисл історії полягає в тому, щоб бути динамікою культури, а смисл культури — у тому, щоб бути актуальною історією. Коли історія і культура розходяться в цій тотожності, виникає такий феномен, як пам 'ятка або спадок. Це - культура, яка випала з актуальної історії, або продукт історії, але вже соціально неактуальний. Культура — предмет історії, сукупність того, що може бути систематично описане як певне цілісне минуле, але культура — це також і смисл історії, це такий соціальний досвід колективної життєдіяльності людей, значущість якого заслуговує на те, щоб бути систематично описаним як історія.

Історична школа — напрям культурологічних досліджень, що вивчають історичні взаємозв'язки між народами та культурами.

Ідеї історичної школи виникли в кінці XIX ст. на противагу пануючому впливу еволюціонізму. Представники історичної школи заперечували наявність історичної закономірності і з цієї причини обмежували в цілому завдання історичної науки описанням конкретних подій.

Формування історичної школи в європейських країнах відбувалося по-різному. В той час як дифузіонізм переважав у Скандинавії, Німеччині та Австрії (теорія культурних кіл), мав декількох потужних представників у Англії (Г. Елліот-Сміт, У. Перрі, У. Ріверс) [123; 232], у Франції він не відігравав помітної ролі. Тут найбільший вплив мав соціологічно орієнтований напрям досліджень, а пізніше - структуралізм. Разом з

313