Глава 10

но-егоїстичним) характером її цільового підпорядкування, а отже, і її контрольованості — з іншого.

При цьому, на наш погляд, такий критичний стан культурної цивілізації не слід тлумачити як феномен, що відзначається суто флуктуатив-ною природою, тобто як наслідок абсолютно випадкового порушення рівноваги в системі «природа — людина — суспільство». Дослідження культурогенезу в логіко-історичному аспекті дозволяє висловити досить обґрунтоване припущення про цілком закономірну онтологічну зумовленість даної фази еволюції культури, оскільки вона досить органічно вписується в контекст як загальних тенденцій системної динаміки, так і в логіку розгортання культурно-історичного процесу зокрема. Говорячи більш конкретно, дана спадна фаза динаміки показників гармонізаційної ефективності культури (її дієвості як засобу врівноваження буття людини у світі) пов'язана з вичерпанням прогресивного (онтологічно-врівноважувального) потенціалу такої культурної парадигми, що ґрунтується на індустріально-технологічній домінанті. Отже, кризовий стан загальнокультурної орієнтації доцільніше розглядати як об'єктивно-логічне сприяння зміни цієї орієнтації.

Завершуючи аналіз факторів виникнення та проблем, що стоять на шляху подолання глобальної культурної кризи сьогодення, нагадаємо про найсуттєвіші, на нашу думку, її прояви, з нівелюванням яких раціонально буде насамперед пов'язати вирішення проблем вступу людства до нової ери культурної історії.

По-перше, неспівмірно випереджаючий характер розвитку технологізації суспільного буття по відношенню до його гуманізації призводить до порушення цілісності культури аж до поляризації в ній матеріальних і духовних цінностей з пріоритетним статусом перших, у той час, як саме другі є безпосереднім виявленням сутності культури (елементи матеріальної культури є речовими опредмеченнями духовного відношення людини до світу і набувають цінності в суспільстві аж ніяк не завжди пропорційно до міри втілення в них людськоїдуховності).

По-друге, відносна «девальвація» гуманістичних вимірів економічного прогресу цивілізації спричиняє кризу її «матеріального росту» (через небезмежність природних ресурсів та експоненційний характер збільшення показників техногенного порушення екологічного балансу).

По-третє, і це, на нашу думку, є найголовнішим: оскільки вирішення цієї проблеми є необхідною умовою вирішення інших, зазначена дегуманізація суспільного буття поглиблює прірву відчуження індивіда від власної соціокультурної сутності, а отже, має своїм наслідком подальшу лавиноподібну культурну деградацію особистості, наростання ступеня несприйнятності індивідом загальнолюдських цінностей, що, у свою чергу, веде до критичної дестабілізації буття людини у світі.

Пошук шляхів вирішення цих проблем має бути невіддільним від контексту об'єктивної логіки саморозвитку буття, органічною частиною якого є культурно-історичний процес. Такий підхід, як зазначалося, є не тільки гарантом реалізованості теоретичних умовиводів (адже саме

492

Співіснування культур і паліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

в бутті вони мають втілюватися і набувати таким чином реальної цінності), а й дозволяє визначити онтологічні критерії оптимізації розвитку культури.