Глава 16. Загальні положення про правочини у цивільному праві

1.Поняття та ознаки правочинів.

2.Класифікація (види) правочинів.

3.Способи вираження волі в правочинах.

4.Форма правочинів.

5.Умови дійсності правочинів .

6.Тлумачення змісту правочину.

Нормативні акти: Конституція України, Глава 16 ЦК, ЦК УРСР, ГК, СК, закони України: Про цінні папери та фондовий ринок, Про товарну біржу, Про електронні документи та електронний документообіг, Про електронний цифровий підпис, Тимчасовий порядок державної реєстрації правочинів: Постанова КМУ №671 від 26 травня 2004 р., Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, Інструкція проведення державної реєстрації правочинів, Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними: ППВС України №9 від 6.11.2009. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними: Роз’яснення ВАСУ.

Література: Аномалії в цивільному праві України: Навч.-практ. посібник // відп. ред. Р.А. Майданик.-К.: Юстиніан, 2007. – 912 с., Бородовський С.О. Правочиноздатність фізичної особи як елемент її правосуб’єктності //Вісник господарського суду України -4/2011. – С. 128 – 132., Братусь С.Н. Шахматов В.П. Составы противоправных сделок и обусловленные ими последствия. Томск, 1967; Безклубий І.А. Банківські правочини: цивільно-правові проблеми : Монографія. –К.: Видавн.-поліграф. центр „Київський університет”, 2005. 378с., Мічурін Є.О. Правочини з житлом. Науково-практичне видання. СТРАЙД. Х., 2003., Онгензихт В.Л. Воля и волеизъявление. Душанбе, 1983, Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Учебн. пособие. – К., 1990. Хатнюк Н.С. Умови дійсності правочинів //держава і право. –Вип. 11. К.: 2001. – С.283 – 289.

Ключові слова: воля, волевиявлення, дієздатність, дія, конклюдентна дія, мовчання, правочин, усність, юридичний факт,

1. Поняття та види правочинів

Підставою виникнення цивільних прав та обов’язків за п. 2. ч. 1 ст. 11 ЦК є правочини – різновид юридичних фактів – життєвих обставин із якими закон пов’язує виникнення, зміну та припинення прав та обов’язків. Більш детально правочини як правовий інститут врегульовані Главою 16 ЦК України яка складається із двох параграфів: §1 – „Загальні положення про правочини” що має 13 статей та § 2 - „Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону” – 22 статті. ЦК зберіг основні підходи ЦК УРСР 1963р. до врегулювання правочинів але вніс ряд новел та відійшов від імперативності, позбувся норм, що мали публічно-правову спрямованість, розширив диспозитивні засади, надав можливість через введення інституту презумпції правомірності правочину укладати будь-які правочини, якщо у це вигідно сторонам с є найоптимальнішим шляхом досягнення правової мети та задоволення охоронюваного законом інтересу його сторони (сторін).

Законодавець одночасно вказав, що договори та правочини співвідносяться як спеціальне і загальне та їх розмежував. У цивільному законодавстві України різновидами правочинів визнано домовленості, договори, угоди, заповіти, відмова від заповіту, односторонній вихід із господарського товариства тощо.

Термін «правочин» введено у ЦК замість терміну «угода», який семантично співпадає із терміном «договір» і не відображав особливість співвідношення угоди та договору як загального та спеціального. Термін „правочин” сприймається як дія особи, що передбачена законом чи ним не передбачена але не суперечить йому і спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. При тому є аксіомою, що всякий договір є правочином, але не всякий правочин – договір. Тож правочин – загальна правова категорія, яка має різновиди. Правочини – це будь які волевиявлення учасників цивільних правовідносин, які спрямовані на настання цивільних прав та юридичних обов’язків, які не суперечать праву. Введенням терміну «правочин» українська філологія вирішила тривалу дискусію на користь правомірності правочину¹ - тільки правомірна дія. Тож неправомірного правочину існувати не може, а формулювання «нікчемний правочин» - полишене практичного сенсу. Але такі правочини можливі через презумпцію правомірності правочину. За ст. 204 ЦК можливе існування й неправомірних правочинів: правочин вважається правомірним до тих пір поки його неправомірність не визначена законом та не визнана судом. Такий підхід наслідок введення такого способу захисту цивільних прав як визнання правочину недійсним (п.2 ч.2 ст. 16 ЦК).

У сучасному правознавстві та цивільному законодавстві виникла проблема щодо місця норм про правочини у цивільному праві що спричинене тим, що договірне право ЄС імплементувало у себе норми про правочини. У Принципах Європейського контрактного права є норми про правочини. Норми про правочини розміщені і в інших підгалузях цивільного права і, особливо спадковому та сімейному. Тож виникло питання про місце правочинів у цивільному праві: у його загальних положеннях чи загальних положеннях про договори .

Правочинам притаманні певніознаки:

правомірність, що відрізняє її від таких юридичних фактів, як правопорушення. Правомірність як ознака правочину узгоджується із загальними засадами цивільного законодавства, пріоритетом права над законом. Цю ознаку можна оцінювати через принципи цивільного права і категорію прав і охоронюваних законом інтересів учасників цивільних правовідносин.

Статтею ст. 204 ЦК передбачено презумпцію правомірності правочину) яка слугує підставою для легалізації тих правочинів , які навіть не відповідають критерію правомірності. Дискусія щодо допустимості неправомірних правочинів точиться досить давно: одні відстоювали виключну правомірність правочину, другі зважаючи що може бути недійсним лише волевиявлення, а не правочин, допускали можливість настання правових наслідків за недійсними та навіть нікчемними правочинами¹. Такі правочини формалізовані біржовим законодавством, законодавством про ігри та парі. Якщо ми введемо імператив щодо безумовної правомірності правочину то «завалимо» суди дріб’язковими справами і ввергнемо суспільство і безкінечні спори стосовно недійсності правочину.

Зміст правочину не може суперечити моральним засадам суспільства (п. 1 ст.203 ЦК).

Особа, яка учиняє правочин, повинна бути правочиноздатною– здатною учиняти правочини та керувати ними, а також усвідомлювати їх наслідки. Можливість учинення правочину охоплюється змістом цивільної дієздатності. Їх слід відрізняти від актів державних органів та органів місцевого самоврядування, що видані в межах їх компетенції.

Правочини – це завжди волевиявлення чим відрізняються від юридичних фактів – подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі людини.

Учинення правочину переслідує певну правову мету: встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків. Правочин приводять до настання правових наслідків за умови дотримання сторонами передбаченої законом форми закріплення волевиявлення однієї або двох та більше сторін.

Правочин є підставою для виникнення цивільних правовідносин, і актами цивільного законодавства передбачаються правові наслідки їх вчинення.

Таким чином, з огляду на все наведене, можна дати наступне визначення правочину. Правочином визнається цілеспрямована, вольова, юридично значима дія чи бездіяльність суб’єктів цивільних правовідносин, спрямована на встановлення, зміну чи припинення суб’єктивних цивільних прав та юридичних обов'язків, що не суперечать нормам права та моральним засадам суспільства.