6. Типи, форми та види власності

У новому ЦК України законодавець не використав термін форми власності. Він поступив іншим чином: вказав право власності Українського народу (ст. 324 ЦК України) право приватної власності (ст. ст. 325 ЦК України), право державної власності (ст. 326 ЦК України) та право комунальної власності (ст. 327 ЦК України). Тим поставлена під сумнів доцільність використання термін „форма власності” який довгий час був опорним для встановлення засад правового режиму об’єктів власності та правомочностей власників різних форм власності.

Такий підхід – відображення постулату про рівність всіх власників та що усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (ч.3 ст. 319 ЦК України), критики на адресу прибічників виділу форм власності, та новітніх підходів для структуризації власності. Зокрема, заслуговує згадування позиція В. О. Рибакова щодо виділення двох типів власності: публічної (державна та комунальна та власність народу) та приватної (приватна у власному сенсі, а для прихильників існування колективної власності ще й остання). Такий підхід є слушним за того, що: 1) у публічній власності можуть перебувати такі об’єкти права власності. які не можуть перебувати у приватній; 2) для публічної власності застосовується конструкція первинної та похідної власності; 3) способи набуття права публічної власності значно ширший чим для приватної власності;

4) режим здійснення публічної власності засновується на законі, призначення такої власності – забезпечення загальних, а не індивідуальних потреб.

Складається певна система відносин власності: тип – форма – вид і навіть підвид. Проте, з огляду на ч.2 ст. 316 ЦК України один вид власності – довірча власність виділена як особлива: між формова чи як непорозуміння. Така довірча власність виникає внаслідок припису закону або договору управління майна.

В основі такого поділу покладено спосіб зазначення здійснення правомочностей різними власниками. Так власники публічної власності здійснюють свої правомочності на підставі закону і в межах закону, а для власників приватної власності більш правильним є правило про здійснення своїх правомочностей на власний розсуд (ч.1 ст. 319 ЦК України). Для державної власності та для комунальної власності здійснення право власності базується на законі, зокрема Бюджетному кодексі України та Законі про державний бюджет, де приписано яким чином і на підставі чого здійснюється витрачання державних коштів, на яку мету, за допомогою яких контрольних механізмів.

Як вже вказано, законодавець уникнув терміну „форма власності”, що не значить, що він не може бути використаний для наукової та навчальної мети. Так чи інакше для публічної власності притаманні певні особливості: регулювання відносин виключно на підставі та порядку, які передбачені законом; набуття прав власності на такі об’єкти і такими способами, які не застосовуються для набуття приватної власності; наявність контрольних механізмів з щодо здійснення права публічної власності; призначення публічної власності слугувати державним та суспільним інтересам, припинення права публічної власності.

Відповідно ст. 324 ЦК України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Частина 2 цієї статті надає підставу вважати, що така власність є публічною. Якщо від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України, то вони повинні діяти в межах закону та на підставі закону. Український народ практично не має можливості висловити свої волевиявлення стосовно об’єктів цієї власності. Проте кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Основу публічної власності складає державна власність, яка є особливою формою привласнення матеріальних благ в інтересах держави та громадянського суспільства, яка має певні ознаки, що виділяють її із інших форм власності: у стратегічному спрямуванні вона є матеріальною гарантією виконання державою своїх зобов’язань перед її громадянами, забезпечує стратегічні інтереси держава України (економічна та військова міць), держава сама як суверен визначає зміст правомочностей та порядок їх реалізації, держава на відміну він інших власників не може бути обмежена у об’єктах права власності¹, набуває права власності за майже не обмеженим колом підстав, за виключенням незаконних, має механізм набуття та контролю за правомірністю витрачання державної власності.

Стаття 326 ЦК України встановила, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна (загальнодержавна власність). Як уже вказувалось, практично об’єкти права в державної власності є необмеженими. Разом з тим, держава може відмовилася від певних об’єктів (ядерної зброї, носіїв ядерної зброї зокрема стратегічних бомбардувальників тощо). При поділі власності колишнього СРСР Україна відмовилась від претензій на його майно за рубежем.

Статтею 5 Закону України „Про приватизацію державного майна” встановлено перелік майна, що не може бути об’єктом приватизації оскільки мають загальнодержавне значення, зокрема майнові комплекси підприємств, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення: забезпечують обороноздатність, економічну незалежність, становлять матеріальну основу суверенітету, зокрема майно органів державної виконавчої влади, Збройних сил, СБУ, МВС тощо.

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідні органи державної влади. Суб’єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України. Здійснює своє право власності вона через уповноважені державні органи: КМ України )(ст. 116 Конституції України, ЗУ „Про Кабінет Міністрів України”, Фонд Державного Майна України.

Крім загальнодержавної власності фактично у віданні держави перебуває виключна власність народу України . Окрім того виділяють власність, яка перебуває у віданні окремих державних органів чи суб’єктів господарювання, які забезпечують виконання функцій держави та її зобов’язань перед населенням.

Відповідно ст.327 ЦК України встановлена комунальна форма власності. Вона була започаткована Законом України „Про власність” і спрямована на забезпечення розмежування власності регіонів та населених пунктів: міст, сіл, селищ. Механізм реалізації такого розмежування було встановлене постановою Ради Міністрів УРСР „Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)” яким затверджено перелік державного майна, що передане до комунальної власності, встановлено засади розмежування власності між окремими ланками органів місцевого самоврядування та територіальних громад.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

За ст. 4 ЗУ «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» передача певних об'єктів державної у комунальну власність здійснюється за рішенням КМ України, органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій. При тому, передача об'єктів з державної у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах здійснюється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах рад, якщо інше не передбачено законом, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст — за наявності згоди районних або обласних рад, якщо інше не передбачено законом.

Особливо йдеться про об'єкти соціальної інфраструктури, які передаються разом з майном підприємств, що обслуговували ці об'єкти, у тому числі основними фондами, ремонтно-будівельними базами, майстернями, транспортними засобами, прибиральною технікою в частині, що визначається комісією з питань передачі об'єктів, яка здійснює передачу. Разом з житловим фондом передаються вбудовані і прибудовані приміщення, зовнішні мережі електро-, тепло-, газо-, водопостачання та водовідведення, а також будівлі, призначені для обслуговування цього фонду (бойлерні, котельні, каналізаційні та водопровідні споруди, обладнання тощо).

Досить актуальним є питання про колективну власність як приватну власність юридичних осіб, добровільне об’єднання майна для спільної діяльності, яка притаманна перехідному періоду входження у ринкову економіку¹. Ідею такої власності підтримують В.І. Семчик, В.В. Луць, та інші. Таку власність заперечують О.В.Дзера і Я.М. Шевченко за невизначеність її суб’єкта та ставлення юридичної особи до її власності як своєї.

Однією з підстав набуття права комунальної власності є визнання майна безхазяйним. на знахідку: якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до органу місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. Відповідно до ч. З ст. 338 ЦК України у власність територіальної громади, на території якої був знайдений транспортний засіб, переходить сума виторгу за його продаж при додержанні сукупності певних умов, визначених у цій статті.

Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

У актах законодавства виділені окремі різновиди власності, зокрема:

1) право власності українського народу (ст.13 Конституції України );

2) право державної власності(ст.13 Конституції України );

3) право приватної власності як невід’ємне право людини (ст.41 Конституції України );

4) право власності Автономної Республіки Крим (ст.138 Конституції України );

5) право власності територіальних громад (ст.142 Конституції України);

У ЦК України є більше видів власності:

за приналежністю одного і того ж майна виділено:

індивідуальна чи яка належна тільки особисто одній фізичній особі;

спільна, приналежність одночасно двом та більше співвласникам, а у її рамках спільна часткова та спільна сумісна (глава 26 ЦК);

змішана – одночасна приналежність майна одним співвласникам на праві сумісної спільної, а другим – на праві спільної часткової власності.

за правовим режимом об’єктів права власності:

загальна, де не виділяються особливі правила про її здійснення;

спеціальна для якої встановлено особливості здійснення прав, зокрема:

а) земельна – власність на земельні ділянки (глава 27 ЦК України);

б) житлова – право власності на житло(глава 28 ЦК України).

У ГК України закріплена, первинна та похідна власність, а КТМ України морська. Так первинним власником публічної власності є держава чи орган місцевого самоврядування. Право оперативного управління, як і право повного господарського відання, мають державні юридичні особи — організації, установи, заклади, а також казенні підприємства. На такому праві закріплене майно і за комунальними установами і закладами, як не є його власниками. Відмінність права оперативного управління від права повного господарського відання, при великій схожості між ними, полягає в: суб'єктами права оперативного управління є державні установи (організації, заклади), що знаходяться на державному бюджеті, тобто такі, що фінансуються за його рахунок. Це такі організації, як, наприклад, навчальні заклади, науково-дослідні інститути. Казенні ж підприємства хоча і не фінансуються за рахунок державного бюджету, але також мають право оперативного управління на закріплене за ними майно. До суб'єктів права оперативного управління належать і комунальні установи, наприклад, лікарні, заклади культури та ін.; об'єктами права оперативного управління є майно, закріплене за названими суб'єктами; Це майно має цільовий характер.

До права оперативного управління застосовуються правила про право власності, з чого випливає, що суб'єкт права оперативного управління також володіє, користується та розпоряджається майном, що належить йому, проте суворо за його призначенням і цілями фінансування. Особливо обмежені його правомочності по розпорядженню таким майном — продавати, обмінювати, вчиняти інші дії без згоди власника — держави в особі уповноважених нею органів. Більш того, державний орган має право вилучити майно, закріплене за суб'єктом права оперативного управління, якщо це майно ним не використовується або використовується не за призначенням, встановленим для нього. Такі ж обмеження передбачені і щодо майна казенних підприємств, але вони не поширюються на їх права по реалізації виготовленої ними продукції.

У разі здійснення бюджетною організацією (установою) господарської, підприємницької діяльності (проведення на договірних засадах науково-дослідницьких робіт, надання консультативної допомоги, впровадження розробок, які принесли прибуток) вони можуть розпоряджатися доходами від такої діяльності самостійно: направити ці доходи на збільшення заробітної плати працівникам, закупку обладнання, соціально-побутові потреби та ін., причому такі дії здійснюються без згоди уповноваженого державного органу, хоча це майно (кошти) є державною власністю.

Морська власністьпоширюється на кораблі, судна та їх вантаж, які затонули, але можуть бути з часом та появою нових технічних можливостей підняті, наприклад вантаж платини, яка сплачена СРСР США за поставки але затонули разом із торговим судном.

Виділяють власність за її призначенням: побутова, що призначена для задоволення побутових, домашніх та подібних за спрямуванням потреб людини;господарська, що забезпечує здійснення господарської діяльності. У її межах за економічним критерієм виділяють мікровласність (дрібна власність), мала власність – на малі підприємства; середня власність, крупна власність. Остання ще називається акціонерною власністю.

Особливої уваги заслуговує спільна власність, яка здебільше стосується приватної власності і поділяється на часткову та сумісну спільні власності.

7. Право приватної власності

Право приватної власності для держави із ринковою економікою є домінуючим її місця в системі економічних відносин, питомою вагою та різновидом власників. Воно було започатковане ст. 2 Закону Української РСР „Про власність” як різновид індивідуальної власності але з 1992 р. стало самостійною формою власності, набуло власного забезпечення через законодавство про приватизацію і легалізована у ст.31 Конституції України та з прийняттям ЦК України у його ст. 325. За ними суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком того, яке за законом не може їм належати.

Наразі за розвитку суспільства споживання проявились недоліки абсолютизації приватної власності та відсутності виваженого механізму її юридичної рівноваги. Це проявилось у надмірній експлуатації природних ресурсів, конфлікті приватної власності та державної доцільності, вилученні об’єктів приватної власності для державних та соціальних потреб.

Право приватної власності як і всяке право розглядається в об’єктивному та суб’єктивному сенсах. В об'єктивному сенсі воно є системою правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність майна споживчого і виробничого призначення та забезпечують власникам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на власний розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян у суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право власника здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Воно передбачає наділення приватного власника юридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном та встановлює стосовно нього певні обов’язки приватного та публічного спрямування. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності. Визначаючи обсяг правомочностей щодо належного йому майна, слід враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян та особливості окремих її об'єктів.

Основні концептуальні принципи приватної власності встановлено Конституцією України і полягають в тому, що:

1. при здійсненні права власності слід додержуватись конституційних положень про те, що "власність зобов'язує" і вона "не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству";

2. кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю на власний розсуд;

3. право приватної власності є непорушним і не можна свавільно позбавити права власності;

4. права приватних власників підлягають захисту нарівні із іншими формами власності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Конституція встановила, що воно є непорушним, ніхто не може бути протиправно його позбавлений. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, таза умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Воно допускається лише в умовах воєнного чи, надзвичайного стану.

Економіко-правовими ознаками для визначення сутності приватної власності є: її об'єкти; суб'єктний склад; обсяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими формами власності. Особливої потреби в законодавчому закріпленні деталізованого чи орієнтовного переліку об'єктів права приватної власності громадян не існує На відміну від ЗУ "Про власність" ЦК України не має переліку об'єктів, що можуть бути у приватній власності фізичних і заснованих на приватній власності юридичних осіб. За того слід виходити з того, що у власності фізичних та юридичних осіб — суб'єктів права приватної власності — може перебувати будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Об'єктамиправа приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. При тому склад, кількість і вартість майна, яке може перебувати у приватній власності, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Обмеження мають винятковий характер, зумовлений відповідними загальнодержавними інтересами, міжнародними угодами і принципами, умовами підприємницької діяльності.

Держава визначає об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні перебувати у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1991 р.¹(з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 p., 15 липня 1994 p., 24 січня 1995 p.) було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2. До нього входять: зброя, боєприпаси, вибухові речовини, бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби тощо.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку № 2 вказано: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (ОВС, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

За ст. 13 Конституції України не можуть перебувати у власності громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Вилучення перелічених видів майна з числа об'єктів права приватної власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоди державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б у багатьох випадках принципам міжнародного права. З таких міркувань наведений перелік у майбутньому може і поповнитися.

Через встановлення мінімальних вимог до розмірів статутних фондів заснованих фізичними особами юридичних осіб встановлено вимоги до розміру права власності на цілісні майнові комплекси.

Суб'єктамиправа приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства. Стосовно іноземних громадян і осіб без громадянства в Законі зроблено застереження, що вони користуються рівними правами та несуть обов'язки нарівні з громадянами України відносно майна, що належить їм на території України, якщо законодавством не встановлене інше. Так, досі цим особам земельні ділянки у власність не передаються.

Суб'єктом права приватної власності згідно з чинним законодавством України про власність є окрема фізична особа або сукупність цих осіб (подружжя, родина).

Суб’єктами приватної власності є створені фізичними особами юридичні особи, особливо установи. У юридичних осіб виникає також право власності, як є віддільним від права власності засновників, держави та інших юридичних осіб.

Фізична особа може зареєструватись як підприємець без створення юридичної особи, як того вимагає законодавство про підприємницьку діяльність. Саме таким чином фізичні особи можуть використовувати своє майно для одержання прибутку.

Суб’єктами права приватної власності є створені фізичними особами юридичні особи та юридичні особи, які , у свою чергу, створені такими юридичними особами в тому числі разом із фізичними особами.

Контрольні питання:

1. Становлення речових прав та їх види.

2. Поняття права власності.

3. Сутність права власності.

4. Зміст права власності.

5. Форми права власності.

6. Види права власності.

7. Право приватної власності.

8. Право державної власності.

9. Право комунальної власності.