2. Структура цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини мають свої елементи (структуру), та їх взаємне розташування. Традиційною є трьохланкова структура де її елементами є: учасники (суб’єкти), об’єкти та зміст.

Згідно ст. 2 ЦК України учасниками цивільних правовідносин є фізичні особи і юридичні особи. Останні створені людьми для забезпечення їх спільних інтересів певні соціальні утворення (організації) що отримали узагальнену назву юридичних осіб. Ці особи є особами приватного права.

Крім цього учасниками правовідносин може бути: держава України, АРК, адміністративно-територіальні утворення, іноземні держави та міжнародні урядові і неурядові організації. Слід зазначити, що юридичні особи публічного права у цивільних правовідносинах здебільше виступають пасивними учасниками і їх правове становище у них виписане (приписане) законом. Вони є носіями особистих немайнових прав, власниками цільового майна (коштів). Останні витрачають виключно у визначених видатковими частинами кошторису межах і на об’єкти, що необхідні для виконання їх завдань. Як зазначалось, своєрідними учасниками цивільних правовідносин є народ України та суспільство.

Серед учасників цивільних правовідносин розрізняють тих, яким належить право (активні суб’єкти), тих яким належить лише юридичний обов’язок (пасивні суб’єкти). Проте здебільше один і той же учасник правовідносин має одночасно суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

Для забезпечення однотипної юридично значимої поведінки і задля єдності правозастосування учасники цивільних правовідносин наділені умовно спеціальними юридичними властивостями: правоздатністю і дієздатністю.

Центральною ланкою цивільних правовідносин є їх учасник (учасники), котрий йменується суб’єкт чи носій суб’єктивного цивільного права та юридичного обов’язку. Як управнена сторона такий суб’єкт діє виключно у своїх або чужих інтересах і самостійно визначає місце, спосіб, характер задоволення такого інтересу якщо законом не встановлено імперативів. Здебільше суб’єкт своєю поведінкою спричиняє правовідносини, а через це й надає реальності абстрактній нормі цивільного права, або закон завжди виписаний під учасника правовідносин на основі його загального та спеціального правового становища.

На цивільні правовідносини впливає правове становище учасника. Так, фізичні особи, що мають статус державного службовця в ряді цивільних приймати участь не можуть (займатися підприємництвом). Індивідуальне правове становище часто стає перепоною для реалізації інших прав (обмежено дієздатний, перебування у шлюбі, тощо).

Спеціальний правовий статус юриста чи кваліфікованого юриста (адвоката, повіреного у справах інтелектуальної власності) зумовлює можливість вступу у певні цивільні правовідносини фахового характеру (адвокатувати у кримінальних справах, представляти інтереси володільців прав інтелектуальної власності надавати правову допомогу).

Юридичні особи мають спеціальні право- та дієздатність і можуть приймати участь лише в тих правовідносинах для яких вони, власне, й створені і які передбачені у їх засновницьких документах.

Правове становище учасників конкретних цивільних правовідносин деталізується від загального і до окремого: учасник цивільних правовідносин – сторона зобов’язання – кредитор – продавець – постачальник в договорі поставки – постачальник по кооперованим поставкам. Тим уже вказується правове становище такого учасника правовідносин.

Об’єкти цивільних правовідносин це все те, з приводу чого виникають суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Лише за таких умов учасники цих правовідносин задовольняють свої потреби і свої інтереси. До об’єктів відносять: речі, дії (роботи, послуги), результати творчої та іншої духовної діяльності, особисті немайнові блага, природні права, права вимог тощо. При тому встановлюється правовий режим окремих об’єктів цивільних прав.

Зміст правовідносин складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки. У подальшому це слугує підставою для змішування категорій «зміст правовідносин» та «зміст договору».

Суб’єктивне право характеризується єдністю трьох елементів:

1. вид та міра дозволеної поведінки носія цього права і рамках яких сам носій самостійно реалізує свою свободу щодо вибору іншого учасника, об’єкта, варіанта поведінки;

2. право вимагати від інших осіб такої їх власної поведінки, яка забезпечує досягнення мети вступу у ці правовідносини, власного інтересу. Це право вимагати певних зустрічних чужих дій;

3. право вимагати застосування державою у особі її уповноважених органів примусу до носія зустрічного юридичного обов’язку. Ці правомочності ще йменуються правом на захист.

Проте це не повністю характеризує зміст суб'єктивного права, що охоплює такі його елементи:

1) можливість моделювати свою поведінку як в межах диспозиції норми права, так і поза нею, якщо це не суперечить закону ;

2) право визначати міру можливої поведінки, тобто діяти самостійно для задоволення свого правомірного інтересу;

3) право визначати засоби забезпечення свого суб'єктивного права зверненням до носіїв кореспондованого цьому праву юридичного обов’язку;

4) гарантовану кореспондованість зобов'язаннями інших осіб;

5) можливість застосування державного примусу в разі відмови зобов'язаних осіб від добровільного виконання покладеного (взятого ними самими) на них обов’язку;

6) можливість самостійно визначати доцільність звернення за допомогою до суду чи застосовувати інший порядок захисту своїх суб'єктивних прав.

Суб’єктивне цивільне право – вид та міра можливої (дозволеної) поведінки учасника правовідносин, які забезпечуються можливостями вимог до носіїв зустрічного юридичного обов’язку і порушити у встановленому порядку застосування засобів державного примусу. Попри те, що ми неодноразово повертатимемося що цього складного питання ми пропонуємо основні конструкції суб’єктивного права наразі.

В доктрині суб’єктивне цивільне право розглядається як:

1. міра дозволеної поведінки управненої особи і можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особі з метою задоволення визнаних законом інтересів управненої особи¹;

2.забезпечена законом можливість певної поведінки носія суб’єктивного права к якій кореспондується обов’язок інших осіб і можливість при порушенні цього права звертатися за примусовим його захистом до державних органів²;

3. надана особі можливість задовольнити свої матеріальні та духовні запити та користуватися соціальними благами³;

4. юридична можливість для конкретного суб’єкта діяти за власним волевиявленням з метою задоволення свої інтересів, що не суперечать хто здійснює економічне та політичне панування⁴;

5.допустима та гарантована законом можливість здійснення певних дій певним суб’єктом⁵;

6. створювана і гарантована державою через норми суб’єктивного права особлива юридична можливість діяти, що надає суб’єкту (носію такої можливості) можливість вести себе певним чином, вимагати відповідної поведінки від других осіб, користуватися певним соціальним благом, звертатися в разі необхідності до компетентних державних органів за захистом з метою задоволення особистих інтересів та потреб, що не суперечать суспільним. Таке право має чотирьохланкову структуру і складається з можливостей: а) певної поведінки самої управненої особи; б) вимагати відповідної поведінки від зобов’язаної особи; в) застосування в разі необхідності механізму державного примусу; г) користуватися відомим соціальним благом¹;

7. система ряду можливостей управненої особи здійснювати право власними діями, вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи. на кінець можливості звернутися до компетентних державних та громадських органів з вимогою захисту порушеного чи оспореного права². Власне тут проведено класичний підхід і визначено тріаду правомочностей володільця суб’єктивного цивільного права. Такий підхід отримав найбільше розповсюдження і з тими чи іншими змінами відтворюється і навчальній та науковій літературі.

Л.К. Рафієва поділила всі існуючі концепції на чотири великі групи: прихильники першої концепції розуміють суб’єктивне право як засіб примусу; друга концепція визначає суб’єктивне право як засіб забезпечення певної поведінки зобов`язаної особи; прихильники третьої концепції розглядають суб’єктивне право як міру можливої чи дозволеної поведінки уповноваженої особи; четверта концепція відносить до змісту суб’єктивного права і право на власні дії та можливість вимоги певної поведінки у зобов’язаної особи ³.

Слід звернути увагу, що деякі суб’єктивні права за своїм походженням і підставою виникнення є подвійними: елементами правовідносин і суб’єктивним правом одночасно. Це власне природні права. Вони виникають в силу народження людини. Крім того, деякі суб’єктивні права не кореспондовані юридичними обов’язками, особливо якщо такі права можуть бути здійснені без втручання інших осіб чи йдеться про безоплатне надання. Так, є суб’єктивне право подарувати, але обдаровуваний не зобов’язаний приймати дар.

Юридичний обов’язок інших учасників таких правовідносин полягає у тому, щоб вони утримувалися від порушення природних прав людини. Тож це дає підставу виділити юридичні обов’язки з активним змістом, де учасник правовідносин повинен учинити певну дію (передати майно, виконати роботи, сплатити гроші). В юридичних обов’язках з пасивним змістом зазвичай носієм є кожен і всякий хто повинен утриматись від учинення таких дій, які можуть завдати збитку чи шкоди правам і законним інтересам носія права.

Суб’єктивному цивільному праву у правовідносинах завжди протистоїть зустрічний юридичний обов’язок зобов’язаної особи (осіб). Здебільше суб’єктивні права та юридичні обов’язки є взаємно кореспондовані. Юридичним обов’язком є вид і міра необхідної поведінки зобов’язаної особи як гаранта реалізації суб’єктивного права іншого учасника правовідносин забезпеченої можливістю застосування примусу.

При чотирьохланковій системі добавляють норму цивільного права – встановлене чи санкціоноване державою правило поведінки, що є обов’язковим для виконання і підтримується примусом з боку держави. Особливість норми цивільного права у тому, що учасники правовідносин можуть у рамках “дозволене все те, що не заборонене законом” самим створювати для себе норми права. Це так звані мононорми. Вони здебільше застосовуються тоді коли нормотворчі органи не поспівають за реально виникаючими відносинами і їх учасники самі вимушені для себе творити право.

При п’ятиланковій системі у структуру правовідносин включаються підстави їх виникнення – конкретні життєві обставини (юридичні факти) з якими пов’язано виникнення, зміна та припинення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Окрім юридичних фактів підставами виникнення цивільних правовідносин є юридичні склади, особливо накопичувальні при яких послідовно набирається передбачена законом чи правочином кількісна та якісна ситуація, яка і призводить до правових наслідків. Зокрема, при спадкуванні за заповітом потрібен сам заповіт, смерть заповідача, повідомлення його про відкриття спадщини, подача заяви про прийняття спадщини, видача свідоцтва на спадщину, прийняття спадщини та реєстрація окремих її складових на себе.

В теорії права є більш складні структури правовідносин