1. Поняття та особливості немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи

Дана група прав покликана забезпечити фізичне існування людини, як біосоціальної істоти. Право на життя становить першооснову всіх інших особистих немайнових прав. У ст. 27 Конституції України закріплено: Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя людини. Право на життя відображено у ст. 281 ЦК. Зокрема право на життя (ст. 281 ЦК)– це юридично забезпечена міра можливої поведінки управо важеної особи стосовно свого життя, тобто, біологічного існування. Кожна людина має невід’ємне право на життя і може захищати його від протиправних посягань будь-якими, законодавчо на забороненими законом. З цивілістичних позицій зміст права на життя складається з прав на збереження життя та прав на розпорядження життям. До змісту права на життя відносяться наступні елементи: 1) заборона позбавлення життя фізичної особи; 2) захист свого життя і здоров’я та інших осіб від протиправних посягань не забороненими законом засобами; 3) неможливість проведення медичних, наукових та інших дослідів щодо неповнолітньої, недієздатної особи чи без її вільної згоди; 4) заборона задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя; 5) недозволенність стерилізації щодо неповнолітньої особи та особлива вимога щодо порядку стерилізації недієздатної особи; 6) визначений порядок проведення операцій по штучному перериванню вагітності, штучного запліднення та перенесення зародка в організм жінки.

З правом на життя є тісно пов’язаними такі істотні суб’єктивні права, як: право на охорону здоров'я, право на медичну допомогу, право на інформацію про стан свого здоров'я, право на таємницю про стан здоров'я, право фізичної особи, що перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище. У структурі права на життя можна виділити групу репродуктивно-генетичних прав – право на материнство (ст. 49 СК), право на батьківство (ст. 50 СК), право на штучне запліднення (ст. 123 СК, ч. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ), право на імплантацію (перенесення в організм) зародка (ст. 123 СК, ч. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ), право на штучне переривання вагітності (ч. 6 ст. 281 ЦК, ст. 50 Основ), право на стерилізацію (ч. 5 ст. 281 ЦК, ст. 49 Основ), право на корекцію (зміну) статевої належності (ст. 51 Основ). До цієї групи прав відноситься право на генно-інженерне відтворення людини та право на клонування.

До змісту прав на власне життя можна віднести право на захист життя від протиправних посягань (ч. 2 ст. 281 ЦК) та право на усунення загрози життю (ст. 282 ЦК), а також обов'язок забезпечення належного життєвого рівня, необхідного для підтримки біологічного життя людини. Щодо, останнього, то, на жаль, детального закріплення у галузевому законодавстві це право не знайшло, хоча у ст. 48 Конституції України проголошено право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло.

До групи прав на власне життя належить право на участь у медичному, науковому та інших експериментах (дослідах). Це пов'язано з тим, що особа (обов'язково повнолітня і дієздатна) свідомо піддає ризику своє життя для досягнення мети певних дослідів, у тому числі і якщо це пов'язано з експериментальними методами її лікування. Розміщення цього права у структурі права на життя підкреслює існування ризику для життя особи. У разі існування такого ризику тільки для здоров'я особи це право необхідно було б розмістити у змісті права на здоров'я, але, на жаль, не можна гарантувати перевагу успіху над ризиком, що створює загрозу життю, яку як «тяжкий наслідок» експерименту зазначає законодавець.

Право на життя невідривне від права на здоров’я і можливість трансплантації органів. Зокрема щороку трансплантації серця в Україні потребує 2 тис. чоловік, пересадка нирки потрібна 4 тис. осіб на рік, нова печінка необхідна від 2 тис. до 2,5 тис. співвітчизників на рік.

Право на охорону здоров'я (ст. 283 ЦК)– це юридично забезпечена міра можливої поведінки управненої особи щодо стану фізичного, духовного, соціального благополуччя, відсутності хвороб та фізичних дефектів. Категорія, “здоров’я” - певний об’єкт нематеріального світу, який може існувати і поза межами правового впливу. Здоров’я – психофізичний об’єкт нематеріального світу, який існує безпосередньо, “не відчуваючи” впливу права. Однак, з огляду на те, що “здоров’я” ми досліджуємо не просто як певну об’єктивно існуючу субстанцію, а саме як об’єкт відповідних правовідносин, то і особливу увагу потрібно звернути на характеристику даного об’єкта як особистого немайнового блага. І саме опосередковуючись у формі “блага” як певної соціальної цінності ми надаємо даному субстрату необхідної форми юридичної небайдужості, яка опосередковується легальним регулюванням та охороною правовідносин, об’єктом яких є здоров’я.

Охорона здоров'я забезпечується системою діяльності державних та інших організацій, що передбачені Конституцією України. Конституція України у статті 3 проголошує здоров’я фізичної особи - вищою соціальною цінністю. Таке ставлення до цього блага має місце і в галузевому цивільному законодавстві, відповідно до положень якого здоров’я фізичної особи набуває правового режиму немайнового блага (ст. 201 ЦК України).

Право на здоров'я фізичної особи наразі гарантовано низкою прав, що пов’язані зі здоров’ям, зокрема, право на усунення небезпеки, яка загрожує здоров’ю (ст. 282 ЦК України), право на охорону здоров’я (ст. 283 ЦК України), право на медичну допомогу (ст. 284 ЦК України), право на інформацію про стан свого здоров’я (ст. 285 ЦК України), право на таємницю про стан здоров’я (ст. 286 ЦК України) тощо. Вони відтворюють відповідні положення Конституції України (ст. 49) або положень іншого законодавства, Зокрема основ законодавства про охорону здоров’я.

Право на медичну допомогу (ст. 284 ЦК) є юридично забезпеченою можливістю обирати лікаря, методи медичної допомоги, відмовитися від лікування. Тільки в разі реальної загрози життю, медична допомога надається без згоди фізичної особи, її батьків, (усиновлювачів), опікунів.У Рішенні Конституційного Суду України (справ про безоплатну медичну допомогу) зазначено, що термін «медична допомога» широко вживається у національному законодавстві України, є певні його визначення ВООЗ, науковців, медичних університетів й академій. Але дефініція цього поняття має бути визначено у законі. Також використовується термін «медична послуга» визначення якого немає. Як відзначено у Рішенні Конституційного Суду України (справ про платні медичні послуги), зміст поняття “медична послуга” близький до медичної допомоги, але є не визначеним законодавчо.

У ст. 1 Постанови КМ України “Про затвердження Програми подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги” є визначення поняття медичної допомоги як виду діяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення і лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров’ю, працездатності і здійснюється професійно підготовленими працівниками, які мають на це право відповідно до законодавства. Медична допомога — це вид професійної діяльності, який охоплює систему заходів, спрямованих на профілактику, діагностику, лікування і реабілітацію, з метою збереження, зміцнення, розвитку та, у разі порушення, відновлення максимально досяжного рівня фізичного й психічного стану людського організму, що здійснюється медичними працівниками, які мають на це право згідно з чинним законодавством згідно визнаних методик її надання.

Право людини на медичну допомогу охоплює:

1. Право на ефективне та доступне медичне обслуговування, у тому числі на безоплатну медичну допомогу (ч. 3 ст. 49 Конституції України);

2. Право на вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря і закладу охорони здоров’я (ч. 2 ст. 284 ЦК України, п. “д” ст. 6, 34, 38 Основ);

3. Право на медичну інформацію (ст. 32 Конституції України, ст. 285 ЦК України, п. “е” ст. 6, ст. 39 Основ);

4. Право на таємницю про стан здоров’я (ст. 32 Конституції України, ст. 286 ЦК України, ст.ст. 39_1, 40 Основ);

5. Право на інформовану добровільну згоду на медичне втручання (ст. 29 Конституції України, ч. 3 ст. 284 ЦК України, п. “д” ст. 6, 34, 38 Основ);

6. Право на відмову від медичного втручання (ст. 29 Конституції України, ч. 4 ст. 284 ЦК України, ч. 4 ст. 43 Основ);

7. Право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ст. 287 ЦК України, п. “к” ст. 6 Основ).

Інформаційне право про стан здоров'я (ст. 285 ЦК) містить в собі дві складові – право на інформацію про стан здоров'я та право на таємницю про стан здоров'я. Право на інформацію про стан свого здоров’я – це юридично забезпечена можливість отримання достовірної, повної інформації (у тому числі, ознайомлення з відповідними документами, що стосуються здоров'я) про стан свого здоров'я.

У випадку, якщо така інформація може погіршити стан хворого або його батьків, (усиновлювачів), опікунів, заважати процесу лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

Право на таємницю про стан здоров'я (ст. 286 ЦК) єюридично забезпеченою можливістю дотримання таємниці про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, поставлений діагноз тощо. При цьому, забороняється вимагати від особи інформацію про діагноз або методи лікування, а особа, якій інформація про стан здоров'я стала відомою у зв’язку з виконанням нею своїх службових обов’язків, або з інших джерел, зобов’язана утримуватися від її розповсюдження.

Право на збереження лікарської таємниці змістовно пов’язують з правом на охорону здоров’я, правом на приватність (недоторканість приватного життя), правом на захист персональних даних. Аналіз ст. 286 ЦК України та ст.ст. 39-1, 40 Основ надає можливість визначити об’єкт лікарської таємниці, який становить така інформація:

а) відомості про стан здоров’я пацієнта;

б) відомості про хворобу;

в) відомості про діагноз;

г) відомості, одержані при медичному обстеженні;

д) відомості про факт звернення за медичною допомогою;

е) відомості про огляд та його результати,

є) відомості про методи лікування;

ж) відомості про інтимну і сімейну сторони життя .

Тож лікарською таємницею є правовий режим існування інформації, отриманої медичним працівником стосовно пацієнта у діагностиці, лікуванні чи реабілітації, обов’язок зберігати яку покладається також на інших осіб, котрім зазначена інформація стала відомою під час виконання ними своїх професійних обов’язків.

До суб’єктів збереження лікарської таємниці належать:

1. Особи з вищою медичною або фармацевтичною освітою (лікарі, провізори).

2. Особи із середньою медичною або фармацевтичною освітою (фельдшери, медичні сестри, фармацевти).

3. Молодший медичний персонал (санітари, няньки).

4. Особи, що навчаються (студенти вищих та середніх медичних закладів освіти).

5. Немедичний персонал лікувально-профілактичної установи (працівники кадрових, юридичних, фінансових, господарських служб та ін.).

6. Працівники страхових організацій.

7. Посадові особи органів управління охорони здоров'я (головні лікарі, керівники структурних підрозділів міністерства та ін.).

8. Співробітники судових і правоохоронних органів, яким інформація, що становить лікарську таємницю, стала відомою в силу професійних обов’язків.

Право фізичної особи, що перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я (ст. 287 ЦК) є юридично забезпеченою можливістю допуску до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, нотаріуса, адвоката, священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду. право пацієнта на свободу вибору в галузі охорони здоров’я. Тож структурно це право охоплює п’ять елементів (можливостей), а саме:

а) право на вільний вибір лікаря;

б) право на вибір методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря;

в) право на вибір закладу охорони здоров’я;

г) право на вимогу заміни лікаря;

д) право на лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров’я України.

Щодо неповнолітніх, то ці права вони здійснюють через представників, які:

• надають згоду на медичне втручання щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта) та пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним (ч. 3 ст. 284 ЦК України), ч. 1 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» , п. 3.1 Наказу МОЗ України «Про затвердження Тимчасових стандартів надання медичної допомоги підліткам та молоді»);

• надають дозвіл на медичні послуги неповнолітнім пацієнтам від 14 до 18 років поряд з особистою згодою останніх (п. 3.1 Наказу МОЗ України «Про затвердження Тимчасових стандартів надання медичної допомоги підліткам та молоді»);

• відмовляють від медичного втручання щодо пацієнта, який не є повнолітнім чи дієздатним (ч. 4 ст. 284 ЦК України, ч. 4 ст. 43 Основ);

• отримують медичну інформацію про дитину або підопічного (ч. 2 ст. 285 ЦК України, ч. 2 ст. 39 Основ);

• можуть бути присутніми при дослідженні причин смерті та ознайомлення з висновками щодо причин смерті, а також оскарження цих висновків до суду (ч. 4 ст. 285 ЦК України, ч. 5 ст. 39 Основ);

• реалізують права вище вказані права пацієнта віком до 14 років та пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним (ч. 2 ст. 284 ЦК України, п. «д» ст. 6, ст. 34, 36, 38 Основ)

• мають право на відвідування пацієнтів, які перебувають на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я (ч. 1 ст. 287 ЦК України, п. «к» ст. 6 Основ).

Право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище (ст. 293 ЦК) – юридично забезпечена можливість здорового та сприятливого для життя довкілля, чистого повітря, чистої води, створення сприятливого середовища на роботі, вдома, в побуті, на відпочинку, навчанні, і т. ін. Це право охоплює: право на інформацію про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація), зокрема про:

— стан навколишнього природного середовища чи його об'єктів — землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та рівні їх забруднення;

— біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємодію з об'єктами навколишнього природного середовища;

— джерела, чинники, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні чинники (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей;

— загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об'єкти та здоров'я людей;

— екологічні прогнози, плани і програми, заходи, в тому числі адміністративні, державну екологічну політику, законодавство про охорону навколишнього природного середовища;

— витрати, пов'язані із здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Право на свободу (ст. 288 ЦК) – юридично забезпечена можливість особи на свій розсуд здійснювати дії стосовно себе, розпоряджатися своїми вчинками, часом. Свобода включає в себе фізичну, статеву, економічну, політичну, особисту (духовну) свободу. За ним ніхто не може бути заарештований або утримуватися під вартою інакше, як на підставах, передбачених чинним законодавством, а затриманий повинний бути негайно звільнений, якщо у встановлений законом строк йому не буде вручене вмотивоване судове рішення про обмеження (позбавлення) волі.

Законодавче забезпечення недоторканності приватного життя (прайвесі) здійснюється за такими напрямками: а) забезпечення права на інформаційне самовизначення особи; б) процесуальна регламентація обмежень прав, суміжних із правом на недоторканність приватного життя (таємницю листування, поштового і телефонного, віртуального зв’язку, недоторканність житла); в) захист персональних даних; встановлення юридичної відповідальності за посягання на недоторканність приватного життя; формування інституційно-правових гарантій недоторканності приватного життя.

Право на особисту недоторканність (ст. 289 ЦК) – юридично забезпечена можливість особи на захист від будь-якого посягання, що включає тілесну, психологічну, статеву недоторканність. Воно такожзакріплене у ст. 29 Конституції України, ст. 3 Загальної декларації прав людини (1948 р.), ст. 5 Конвенції про захист прав та основних свобод людини (1950 р.), ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.).Таке право є проявом загального права на приватність життя (прайвесі) – «… сфера життєдіяльності людини , що являє собою сукупність явищ , котрі характеризують існування і визначають розвиток людини як приватної (пересічної) особи, стосуються тільки її, не пов’язані із виконанням нею публічних функцій і вилучені з поля зору громадськості». Йдеться у цілому про недоторканність приватного життя як соціально обумовленої й гарантованої міри можливої поведінки, що визначена нормами об’єктивного права, що полягає у можливості особи самостійно спосіб, характер, свого приватного життя і має на меті забезпечити задоволення власних потреб і інтересів щодо усамітнення та приватного спілкування. Відповідно право на тілесну недоторканність пов’язане із правом на життя, правом на охорону здоров’я, правом на медичну допомогу, правом на безпечне для життя і здоров’я довкілля тощо.

Права на недоторканність охоплює:

1) фізичну (тілесну, соматичну) недоторканність. Вважається, що право на фізичну недоторканність охоплює лише негативний аспект, надає можливість вимагати від інших лише утримуватись від впливу на людське тіло, що може призвести до каліцтва чи навіть смерті. Практично усі норми, які регулюють це право, ґрунтуються на встановленні юридичних заборон. Так, наприклад, ч. 2 ст. 289 ЦК України встановлює заборону, згідно з якоюфізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Водночас це право не є за своєю природою абсолютним, Зокрема встановлена низка його законодавчих обмежень. Можливість порушення фізичної (тілесної) недоторканності лише за згодою фізичної особи може бути обмежена у випадках здійснення обов’язкових щеплень проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця (ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»), туберкульозу (ст. 9 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз») тощо.;

2) психічну недоторканність. Термін «психічна недоторканність» означає можливість формувати нормальний перебіг психічних процесів в організмі людини, що обумовлюється недоторканністю її душевної організації. Її гарантією є встановлення законодавцем заборони на проведення без спеціального дозволу МОЗ України розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів та інших аналогічних заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу (ст. 32 Основ законодавства України про охорону здоров’я, ст. 31 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», ч. 10 ст. 21 Закону України «Про рекламу») тощо;

3) моральну недоторканність - можливість фізичної особи формувати власну моральність на ґрунті загальноприйнятих моральних засад суспільства, а також вимагати від усіх та кожного не порушувати складеної у свідомості системи моральних пріоритетів та устоїв. Її гарантією є забезпечена законодавцем заборона посягати на честь, гідність та моральну свободу фізичної особи, а також заборону здійснювати жорстоку, аморальну поведінку фізичної особи щодо іншої особи, яка є в безпорадному стані, забезпечення права на повагу до честі та гідності (ст. 297 ЦК України) та інші гарантії. В Україні прийнятий Закон України «Про захист суспільної моралі» який встановив загальні засади захисту суспільної моралі, реальний та ефективний механізм протидії незаконному впливу на моральну недоторканність фізичної особи та моральних засад суспільства в цілому.

Основними напрямами забезпечення моральної недоторканності фізичної особи за даним законом є: а) заборона виробництва та обігу у будь-якій формі продукції порнографічного характеру; б) обмеження виробництва та обігу у будь-якій формі продукції еротичного характеру та продукції, що містить елементи насильства та жорстокості; в) заборона виробництва та розповсюдження продукції, яка: пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропагує фашизм та неофашизм; принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою; пропагує бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних святинь; принижує особистість, є проявом знущання з приводу фізичних вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей; пропагує невігластво, неповагу до батьків; пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички.

Зокрема встановлена заборона фізичного покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних, що гарантує здійснення ними права на особисту недоторканність. У разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка є в безпорадному стані, вживаються заходи, встановлені ЦК України та іншим законом (ч. 3 ст. 289 ЦК України). Ця заборона встановлена і ст. 150 СК України;

4) статева недоторканністьпередбачає, що особа, що досягла статевої зрілості, самостійно вирішує питання свого статевого життя, статевої корекції, а також захищеність особи, що не досягла статевої зрілості, від статевих посягань та інших домагань.

Право на сім'ю (ст. 291 ЦК) не може бути розглянуте у відриві від поняття сім'ї, що визначене у ст. 3 СК України як первинного осередку суспільства, союзу осіб, що пов’язані між особою певними правами та обов’язками, що витікають з шлюбу, спорідненості, всиновлення, або іншої форми прийняття дітей на виховання. Члени сім'ї, пов’язані між собою місцем проживання, спільним побутом, іншими правами та обов’язками.

Право на сім'ю охоплює:

1) право на створення сім'ї (ч. 1 ст. 4 СК) як передбачену законом можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку, а в передбачених законодавством випадках і фізичних осіб, що не досягли шлюбного віку, створювати сім'ю на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства;

2) право на вибір осіб, які утворюватимуть сім'ю, як можливість як вільного вибору партнера за шлюбом, так і можливість батьків вибирати народжувати чи усиновлювати їм дітей і яку кількість тощо;

3) право на перебування в сім'ї як передбачена законом можливість фізичних осіб, незалежно від віку, жити в сім'ї. З досягненням повноліття фізична особа сама вирішує, чи перебувати їй в сім'ї, чи ні. Що ж до дітей, то вони перебувають в сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживають;

4) право на повагу до сімейного життя, як заборона втручання з боку інших у сімейне життя фізичної особи, окрім випадків, що прямо встановлено в законі;

5) право на підтримання зв'язків із членами своєї сім'ї, що означає заборону перешкоджати особі підтримувати моральні, духовні, матеріальні та інші зв'язки з членами своєї сім'ї незалежно від того, де особа перебуває (ч. 3 ст. 291 ЦК);

6) заборона розлучення з сім'єю, всупереч волі особи. Фізичну особу не можна бути всупереч її волі розлучити з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, наприклад, позбавлення волі за вчинення злочину тощо.

Право на сім'ю – юридично забезпечена можливість особи створити та (або) жити в сім'ї або поза нею. Особа, що досягла шлюбного віку (чоловік – 18 років, жінка – 17 років), або, що не досягла шлюбного віку, але народила дитину, має право на створення власної сім'ї. Право на створення сім'ї може бути надане судом особі, що досягла чотирнадцяти років та подала заяву про це, якщо буде встановлено, що це відповідає її вимогам.

Право на опіку та піклування (ст. 292 ЦК)– юридично забезпечена можливість малолітньої, неповнолітньої особи, або особи, що визнана судом недієздатною або обмежено дієздатною: проживати в сім'ї опікуна (піклувальника); на всебічний розвиток; виховання; освіту; повагу людської гідності; збереження права користування житлом, в якому вона проживала до встановлення опіки (піклування); захист від зловживань з боку опікуна (піклувальника), та ін. Опікуном (піклувальником) може бути повнолітня дієздатна особа, що дала на це згоду. У випадку постійного проживання підопічного (опікає мого) в дитячому закладі, закладі охорони здоров'я, функції опікуна (піклувальника) покладаються на адміністрацію цих закладів.

Правом на опіку має: 1) фізична особа, яка є малолітньою та позбавлена батьківського піклування; 2) фізична особа, яку визнано недієздатною. Опіка встановлюється над майном особи, яка визнана безвісти відсутньою.

Правом на піклування має: 1) фізична особа, яка є неповнолітньою та позбавлена батьківського піклування; 2) фізична особа, яку обмежено у дієздатності.

Ці права передбачають повноваження:

• на встановлення опіки та піклування;

• на вибір опікуна та піклувальника;

• вимагати звільнення опікуна чи піклувальника;

• на припинення опіки чи піклування;

• вимагати оскарження дій опікуна чи піклувальника.

Поряд з опікою (піклуванням), законодавство вводить нове поняття – патронат. Патронат– це передача органом опіки та піклування, на підставі угоди про патронат, дитини, позбавленої батьківського піклування, на виховання в сім'ю іншої особи (в сім'ю патронного вихователя) до досягнення повноліття, за плату.

Своєрідними і малодослідженими є соматичні права людини – право на розпорядження своїм тілом зокрема: право на смерть, право на охорону органів і тканини, сексуальні права людини, репродуктивні права людини, право на зміну статі, право на вживання барбуратів, право на віртуальне моделювання тощо.