11.8. Зміст, види та завдання фіскальної політики
Фіскальна політика – це урядовий вплив на економіку через оподаткування, формування обсягу і структури державних витрат з метою забезпечення належного рівня зайнятості, запобігання й обмеження інфляції та згубного впливу циклічних коливань. Вона є головною складовою фінансової політики та дуже важливою ланкою економічної політики. Термін «фіскальна» походить від латинського fiscus, що в перекладі означає «державна казна».
Фіскальну політику ще називають бюджетно-податковою. Цей вид державного впливу на економіку здійснюється шляхом формування доходів держбюджету та понесення витрат у вигляді: державних закупівель, трансферних видатків та відсоткових виплат за борговими забов’язаннями.
Звернемо увагу, що терміни «витрати» та «видатки» мають різне значення. Для державного бюджету використовують термін «видатки», а для приватного сектору – «витрати»; для мікроекономічного рівня використовують поняття «витрати», а для макрорівня – «видатки». Поняття «витрати» ширше, воно включає і поняття «видатки», тобто видатки є формою витрат. Витрати свідчать про еквівалентність операцій купівлі-продажу, а видатки здійснюються на безповоротній основі. Тому, здійснюючи купівлю товарів і послуг, держава несе витрати, а виплачуючи трансферти – здійснює видатки.
Головними інструментами фіскальної політики є: податки, державні закупівлі, трансферти. Показником активності держави у цій сфері є частка національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет. Якщо в умовах централізованої планової економіки через держбюджет перерозподілялось до 75% національного доходу, то в сучасних ринкових економіках ця частка становить 30 – 50%. В Україні в другій половині 90-х рр. ХХ ст. цей показник наближався до 45%, а зараз становить приблизно 30%. На початку ХХ ст. частка національного доходу, що перерозподілялась через державний бюджет, не перевищувала 10%. Збільшення участі держави в перерозподілі національного доходу виявляє, з одного боку, посилення соціальної спрямованості сучасних економічних систем, а з іншого – зменшує інвестиційний потенціал приватного сектору.
Ступінь централізації фінансових потоків в Україні досить високий. А податкове навантаження за галузевою структурою розподіляється нерівномірно. Максимальний податковий тягар несуть: промисловість, транспорт, зв’язок.
Залежно
від економічної кон’юктури фіскальна
політика держави: 1)спрямовується на
стимулювання сукупного попиту шляхом
збільшення державних витрат на закупівлю
товарів та послуг
і/або зменшення податків
в період кризи; 2)обмежує сукупний попит
шляхом зменшення державних витрат
та/або збільшення податків в умовах
піднесення та зростання. Тобто, залежно
від фази ділового циклу фіскальна
політика виявляється у двох видах –
стимулююча або обмежувальна.
Стимулюючу фіскальну політику називають фіскальною експансією. У короткостроковому періоді вона спрямовується на подолання кризи в економіці, а у довгостроковому політика послаблення податкового тиску може спричинити розширення пропозиції факторів виробництва і зростання економічного потенціалу.
Обмежувальну
(стримуючу) фіскальну політику називають
фіскальною реструкцією.
В короткостроковому періоді заходи
стримуючої фіскальної політики дають
змогу уповільнити темпи інфляції
ціною зростання рівня безробіття
і скорочення обсягу виробництва
.
В довгостроковому періоді збільшення
податкового тиску може викликати стійке
зниження сукупної пропозиції
,
особливо державних інвестицій, й
активізацію механізму стагфляції.
Залежно від того свідомо чи автоматично впливають бюджетно-податкові інструменти на стан макроекономіки, розрізняють дискреційну та недискреційну (автоматичну) фіскальну політику.
Недискреційна (автоматична) фіскальна політика базується на дії вмонтованих стабілізаторів, які забезпечують природне пристосування економіки до фаз ділової кон’юктури. Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори – це такі механізми в економіці, дія яких зменшує реакцію ВВП на зміни сукупного попиту. До вмонтованих стабілізаторів належать:
автоматична зміна податкових надходжень до бюджету при прогресивній системі оподаткування:
прогресивна залежність обсягу податкових надходжень від особистих доходів та доходів підприємств: якщо обсяг виробництва зменшується, то автоматично зменшуються податкові ставки. З менших доходів домашні господарства і підприємницький сектор сплачують менші податки. У цій ситуації темпи падіння сукупного попиту
будуть нижчі за темпи падіння обсягу
виробництва, що уповільнює його різке
скорочення;збільшення ставок оподаткування у період буму і інфляції через зростання доходів домашніх господарств і підприємницького сектору зменшує особисті доходи, стримує споживчі витрати, скорочує сукупний попит і уповільнює зростання цін та заробітної плати.
допомога на випадок безробіття, соціальна допомога та інші соціальні трансферти, що спрямовуються в економіку в період кризи.
Тобто при недискреційній фіскальній політиці бюджетний дефіцит (або надлишок) утворюється в результаті дії автоматичних стабілізаторів.
Дискреційна фіскальна політика – це свідоме маніпулювання урядом податками та державними витратами з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією та прискоренням економічного зростання.
Основні засоби (інструменти) дискреційної фіскальної політики:
втілення програм громадських робіт та інших програм, пов’язаних з витратами держави;
здійснення перерозподільчих програм «трансфертного типу»;
циклічні зміни рівня податкових ставок.
Дискреційна політика з метою стимулювання сукупного попиту в період кризи передбачає цілеспрямоване свідоме зниження ставок оподаткування, збільшення державних витрат та зведення державного бюджету з дефіцитом. Але здійснення цих заходів пов’язане з фактором часу: зміни структури державних витрат або ставок оподаткування вимагають тривалих дебатів з цього приводу у вищому законодавчому органі.
Висновок Основні завдання фіскальної політики полягають у перерозподілі національного доходу з метою:
впливу на стан господарської кон’юктури;
нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм;
підтримки належного рівня зайнятості;
стимулювання економічного зростання.