12.7. Девальвація національної валюти
Термін «девальвація» походить від латинського (de – зниження та valeo – мати значення, коштувати) і характеризує офіційне зниження курсу національної валюти по відношенню до іноземних валют або міжнародної валютної облікової одиниці («євро» тощо), а раніше – зменшення реального золотого змісту грошової одиниці. Девальвація може бути оголошена урядом країни офіційно, у законодавчій формі. При такій, так званій відкритій девальвації, влада використовує цю дію як засіб укріплення своєї валюти методом вилучення із обігу частини грошової маси або обміну знецінених грошей.
За умов скритої девальвації відбувається знецінення паперових грошей (банкнот), зниження їх золотого змісту, але без вилучення частини грошової маси з обігу.
Головною причиною девальвації є нерівномірний розвиток інфляції, дефіцит платіжних балансів. В умовах загострення конкурентної боротьби за ринки девальвація використовується в інтересах стимулювання імпорту та поліпшення платіжного балансу методом приведення офіційного курсу валюти до тимчасової відповідності ринковому курсу конвертованих провідних валют (євро, долар США тощо).
Перехід до режиму плаваючих валютних курсів в значній мірі зменшує дієвість девальвації як засобу ліквідації дефіциту платіжного балансу, тому що періодичні різні коливання курсів валют у міжнародних розрахунках нейтралізують ефект девальвації.
Офіційну девальвацію часто проводили країни світу у 50-60-і роки минулого століття в особливо складних умовах платіжного дефіціту. Причому робили це з дозволу Міжнародного валютного фонду (МВФ), який контролює міжнародну валютну систему.
Девальвація свідчить, що експортні товари країни стають дешевше на міжнародному ринку, оскільки інші країни заплатять за них менше валюти. Ця ситуація дозволяє збільшити експорт товарів та послуг. Одночасно треба більше сплачувати і за іноземну валюту, що формує негативний ефект: товари, куплені за кордоном, стають дорожчими. За таких умов, зменшується імпорт і споживачі не взмозі купити таку ж кількість імпортних товарів, як і раніше. Тобто, девальвація виступає як форма організації внутрішнього попиту.
Ці обидва заходи безумовно дозволяють покращити платіжний баланс. Але девальвацію можна проводити тільки тоді, коли уряду та центральному банку вдається подолати інфляцію, що виникла внаслідок подорожчання імпортних товарів, тобто девальвація визиває зростання цін на імпорт та інфляцію.
Чим вище піднявся рівень цін (великі темпи інфляції), тим більше «з’їдає» девальвація – ситуація повертається в вихідне положення. Якщо причинами повернення девальвації було перевищення темпів зростання внутрішніх цін у порівнянні з світовими, то новий імпульс інфляції погіршить ситуацію (якщо її бистро не вдається подолати).
На початку 70-х років ХХ століття уже не було міжнародної системи з твердим курсом обміну валют, поширився «плаваючий курс», що діє до цього часу. Тобто різні країни самостійно (або колективно, як країни Євросоюзу) можуть змінити свої валютні курси – законодавчо підвищити або знизити його. Але рухомі курси створюють невпевненість в успіху зовнішньоекономічної діяльності: стає все складніше передбачити доходи чи витрати на світових ринках. Та все ж країни з високим рівнем інфляції та значним дефіцитом платіжного балансу у більшості випадків обирають дефляцію.
Варто звернути увагу на те, якщо країна повторно намагається девальвувати свою валюту з причини дефіціту платіжного балансу, то виникає загроза ввійти в цикл девальвацій з повторюваними хвилями «девальвація – інфляція». У цьому випадку міжнародна спільнота буде вважати, що країна продовжує процес девальвації, і посилить сумніви щодо її платоспроможності.
Підкреслимо, що взагалі валютні потоки подстерігають постійні загрози. Якщо країна у цих ситуаціях буде намагатися швидко вийти з кола девальвацій, то це потребує рішучої боротьби з інфляцією. Але поборкати її тільки владними зусиллями стає все трудніше. Бо суб’єкти ринку починають думати, що їм не треба стримувати зростання цін і заробітної плати, оскільки уряд та НБУ «викуплять» їх за допомогою нових девальвацій. У цьому випадку невиправдане, бистре зростання цін та заробітної плати буде безпосередньо супроводжуватись знеціненням валюти та ще більше прискорюватись.
Легше за все вийти з цього циклу девальваації та інфляційної спіралі країна може задяки політиці жорсткого стримування. Тільки успіх у цій політиці дасть змогу відновити довіру світової спільноти, одержати здоровий платіжний баланс і сильну валюту.
Як свідчить досвід розвинутих країн, девальвація все частіше використовується як спосіб бистрого підвищення конкурентоздатності. Наприклад, у Швеції неодноразове зниження курсу крони у 80-ті роки дало можливість зменшити витрати виробництва у порівнянні с іншими країнами і засобом зниження цін на шведські товари та послуги підвищило їх конкурентоздатність.
Саме цей ефект може стати ключовим засобом, що вирішує конфлікти цілей економічної політики і дає підстави одночасно збільшити сукупний попит та покращити платіжний баланс. Девальвація веде до того, що експортоорієнтовані галузі можуть продавати більше своєї продукції за кордон. Це стимулює збільшення виробництва продукції суміжних галузей, підприємств. Національні експортери мають можливість купувати більше напівфабрикатів та комплектуючих всередені країни, замість придбання їх способом імпорту. Цим самим посилюється внутрішній попит на вітчизняну продукцію.
Але одночасно девальвація здійснює стримуючий вплив на внутрішнє споживання: у зв’язку з підвищенням цін на імпортні товари споживачі не мають грошей, щоб купити стільки ж благ, як раніше. Тобто зменшення купівельної спроможності грошей та реальної заробітної плати, підвищення цін на імпортні блага призведе до зменшення попиту на продукцію місцевої промисловості.
Якщо девальвація здійснюється у чітко обгрунтованих розмірах і у відповідній фазі кон’юктури (пожвавлення – коли легше розширити та захватити долю на міжнародних ринках), то її загальний вплив на виробництво може бути позитивним. Збільшення конкурентоспроможності економіки призведе до зростання експорту та скорочення імпорту більшій мірі, ніж зменшення споживання в середині країни. Збільшення виробництва може в свою чергу стимулювати зростання інвестицій. Зобразимо стратегію девальвації схемою:
З сказаного можна зробити висновок: стратегія девальвації націлена на підвищення конкурентоздатності господарства, яке приводить до збільшення заощаджень (інвестицій та сальдо платіжного балансу) і виробництва, що згодом створить нові робочі місця.
Однак стратегія девальвації не безспірна: вона погіршує умови зовнішньої торгівлі. За умов подорожчання імпорту та здешевлення експорту треба збільшувати обсяг експорту, щоб мати платіжні засоби (валюту інших країн) для закупівлі імпорту. При зниженні курсу національної валюти, окрім того, збільшується розмір іноземного боргу у «гривні», що спонукає різке зростання витрат на сплату відсотків. Тобто, зростаючі реальні економічні ресурси повинні використовуватись для сплати відсотків за кордон та сплати імпорту.
Щоб у цих умовах девальвація привела до покращення платіжного балансу необхідно, щоб попит на гривню на міжнародних ринках був чутливим до цін (як кажуть економісти – еластичність цін повинна бути високою). Інакше кажучи, у випадку успіху девальвації, зниження відносних цін на українські товари повинне фактично сформувати ситуацію, коли попит на експортні товари реально і суттєво збільшиться одночасно зі зменшенням попиту на імпортні товари. Якщо цього не відбудеться (обсяг експорту та імпорту зміниться не відчутно), то стан платіжного балансу не покращиться: незначного зростання експорту буде недостатньо для сплати збільшених витрат на імпорт та підвищенного від’ємного сальдо відсоткових платежів. Ситуація в економіці може погіршитись і за умов, коли девальвація стимулює захисну реакцію у формі вимог компенсації зростання цін та імпорту.
Як вже підкреслювалось, девальвація зменшує реальну заробітну плату. Суперечлива ситуація, коли посилення конкурнтоздатності веде до збільшення прибутку в економіці, а реальні доходи працівників зменшуються, формує напружений стан у суспільстві з причини несправедливого перерозподілу доходів. Висування надвисоких вимог до заробітної плати може сформувати нову кризу збільшення виробничих витрат.