11.5. Теорія макроекономічної політики я.Тінбергена

Базовою теорією макроекономічної політики вважають теорію голандського економіста, лауреата Нобелівської премії з економіки (1969 р.) Яна Тінбергена. Він визначав такі компоненти економічної політики:

• цілі економічної політики, спрямовані на максимізацію суспільного добробуту;

• цільові показники, яких прагнуть досягти в процесі реалізації політики;

• засоби (інструменти) досягнення цілей;

• модель економіки, яка дасть змогу обрати оптимальний масштаб застосування політичних заходів, спрямованих на досягнення поставлених цілей визначеними інструментами (засобами).

Якщо позначити цілі як N₁ (збільшення обсягів національного виробництва) та N₂ (зниження рівня інфляції), а інструменти як З₁ (засоби фіскальної політики) та З₂ (засоби монетарної політики), то функції цілей матимуть такий вигляд:

(11.1)

(11.2)

Тобто, кожну мету можна реалізувати обома інструментами. Щоб досягти мети в оптимальному варіанті, необхідно розв’язати ці рівняння відносно засобів З₁ та З₂, одержимо:

З рівнянь (11.3) та (11.4) можна зробити висновок, що національне господарство може досягти наперед визначених (бажаних) цілей завдяки правильному вибору значень інструментів, дотримуючись обмеження:

Наприклад, уряд ставить завдання на наступний рік зберегти потенційний обсяг ВВП та понизити інфляцію з 4% до нульового рівня, використовуючи тільки два засоби впливу – грошову та фіскальну політику. На основі функцій Тінбергена (11.1) та (11.2) складемо рівняння:

де G – витрати державного бюджету;

М – пропозиція грошей;

– кількісний ефект впливу державних витрат та пропозиції грошей на обсяг ВВП та рівень інфляції.

Запишемо ці рівняння через зміни основних інструментів впливу:

Оскільки бажання уряду мати Δ і то рівняння набувають такого вигляду:

Використавши формули (11.3) та (11.4), матимемо:

Таким чином, модель Я.Тінбергена дає можливість визначити кількісні зміни у складових макроекономічної політики, щоб досягти запланованих цілей. Однак інструменти політики мають бути настільки ефективними і незалежними, щоб зміни їх значення дозволяли реалізувати наперед зазначену мету.

11.6. Теорія економічної політики р.Манделла

В реальній діяльності різні інструменти економічної політики перебувають під контролем різних урядових органів: фіскальна політика знаходиться у компетенції уряду, а грошова – центрального банку. Тому, стверджував Манделла, ефективність економічної політики визначається тим, наскільки ці державні органи правильно підібрали інструменти для досягнення цілей. Досвід свідчить, що грошова політика НБУ впливає на інфляцію сильніше ніж урядова фіскальна. Це означає, що величина співвідношення буде більше, ніж , тобто темп інфляції, спричинений грошовою політикою, буде більшим темпу інфляції, спричиненого фіскальними методами.

У такій ситуації уряд повинен регулювати обсяг випуску, а НБУ – відповідати за рівень інфляції. За правилом Р.Манделла, орган, що регулює рівень інфляції, має зменшувати грошову масу (М), якщо рівень інфляції перевищує цільовий показник, і збільшувати, якщо інфляція нижче бажаного рівня. Тобто, уряд, який здійснює фіскальну політику, повинен збільшувати державні витрати (G), якщо обсяг випуску (Q) менший цільового рівня, і, навпаки, зменшувати G, якщо обсяг випуску перевищує цільовий показник. Такі правила поведінки органів державного управління забезпечать наближення змінних М та G до оптимального рівня.

Якби уряд намагався подолати інфляцію, а НБУ прагнув стабілізувати обсяг випуску, то ні обсяг грошової маси, ні державні витрати не були б оптимальними.

У §11.5 ми розглянули ситуації, за яких кількість інструментів економічної політики дорівнює кількості цілей. Але в економіці виникають ситуації, за яких засобів реалізації цілей буде менше, ніж самих цілей. Припустимо, що держава може впливати на проблему «випуск – інфляція» тільки монетарними чинниками, оскільки фіскальні непередбачені . Тоді рівняння будуть такими:

З цих рівнянь видно, що у держави немає можливості знизити рівень інфляції без втрат обсягу ВВП.

Отже, якщо уряд має один засіб впливу на дві цілі, то досягти їх неможливо. За таких умов держава має здійснити вибір між різними цільовими показниками і визначити функцію соціальних втрат (СВ).

Фунція соціальних втрат визначається як така, що мінімізує втрати суспільства. Нехай мінімальні втрати суспільства будуть прямо пропорційні квадрату відхилення цільового показника від його оптимального значення . Тобто, якщо відхилення зросте вдвічі, то втрати суспільства зростуть в чотири рази.

Отже, якщо відхилиться від , то втрати будуть . Якщо ж відхилиться від , то втрати дорівнюють . Загальні соціальні втрати будуть дорівнювати сумі квадратів відхилень цільових показників від бажаних значень:

На підставі цього рівняння можна стверджувати, що соціальні втрати держави пов’язані з неможливістю водночас реалізувати дві цілі. Вибираючи пріорітетну мету, треба орієнтуватись на частку втрат: якщо втрати від зростання інфляції більші ніж втрати від зменшення ВВП , то для держави і суспільства важливішим є досягнення бажаного рівня інфляції, а якщо перша частка втрат більше другої, то важливим завданням держави є підтримання бажаного обсягу виробництва ВВП.

Цей приклад показує важливість компромісів у економічній політиці.

На основі сказаного можна зробити такі висновки:

• суспільство може мати досить багато цілей, але вони не мають висуватись водночас як пріоритети економчної політики;

• між цілями існує певна субординація, адже є цілі, які суперечать одна одній, або мають один інструмент реалізації і тому не можуть досягти бажаного оптимуму за одночасної реалізації;

• чітке розмежування функцій між ринком і державою зменшує кількість цілей державної політики, що полегшує їх реалізацію;

• при здійсненні економічної політики самі інструменти суперечливо впливають на бажані цілі.

Наприклад, держава має за мету досягти збільшення обсягу виробництва на . Для цього з урахуванням мультиплікатора держава збільшує державні витрати , завдяки чому зростає сукупний попит , а також обсяг ВВП і доходу . Але разом з тим, збільшуючи державні витрати , уряд мусить збільшити податки , що зменшить споживчий попит домогосподарств та інвестиційний попит підприємницького сектору , зменшить і сукупний попит , обсяг виробництва ВВП, доходу .

Одже, теорія і практика здійснення економічної політики складні, суперечливі і потребують глибоких знань, виваженості та постійної готовності до змін.