6.6. Інфляція і державні інтереси

Інфляція впливає не тільки на боргові стосунки домогосподарств, банківського, підприємницького і фінансового секторів, а й на боргові стосунки держави з домогосподарствами і підприємницьким сектором (державний внутрішній борг) та міждержавні боргові стосунки (зовнішній державний борг). Розглянемо вплив інфляції на державний борг.

Є немало прикладів урядової практики, спрямованої на зниження реальної вартості державного боргу через інфляційну політику. Інтересною може бути ситуація, яка спостерігалась в Європі в 20-ті рр.., а в США – в 40-ві рр.. ХХ ст. В ці періоди відсоткові ставки були дуже низькі, а інфляція дуже висока. І тому реальні відсотки, які виплачували уряди за своїми борговими зобов’язаннями, були від’ємними. Реальна вартість непогашеного боргу неухильно знижувалась.

Але масштаби інфляційного зменшення реальної вартості державного боргу дещо обмежені. Причинами обмежених можливостей знецінення державного боргу в сучасних умовах можуть бути:

• зростання частки короткострокових боргових зобов’язань держави;

• зростання ступеня чутливості (коефіцієнта еластичності) реагування величини відсоткової ставки на рівень інфляції;

• надання довгострокових і середньострокових кредитів не в повному обсязі відразу, а траншами, що дає можливості враховувати вплив інфляційних процесів на ціну позики.

Перейдемо до розгляду впливу інфляції на угоди профспілок і уряду, що визначають рівень заробітної плати. Безумовно, інфляція зачіпає інтереси держави – вона втрачає надходження до бюджету. В умовах інфляції відбувається свідоме відстрочення платниками сплати податків до державного бюджету, що дає їм змогу розрахуватись з державою знеціненими грошима. Це явище інфляційного оподаткування в науковій літературі отримало назву «ефекту Олівера - Танзі» (за іменами дослідників Хуліо Олівера та Віто Танзі). Цей ефект проявляється з більшою силою в міру зростання темпу інфляції та відстрочки часу сплати податків.

Але інфляційна ситуація, послаблюючи податковий тягар, зумовлений висвітленими вище причинами, породжує й зворотну тенденцію.

По-перше, інфляція знецінює амортизаційні відраховування і тому знижує стимули до виробничого інвестування.

По-друге, зростання інфляції, зумовлене додатковою грошовою емісією, примушує громадян сплачувати ще один податок, який не передбачений жодним податковим законодавством. Цей податок називають інфляційним.

Інфляційний податок (IT) пов’язаний з утратою вартості (купівельної спроможності) грошей з причини інфляції. Він сплачується тими, хто тримає гроші на руках у формі готівки. Інфляційний податок обчислюється за формулою:

(6.11)

де IT – інфляційний податок;

∆T_СЦ – темп приросту інфляції за рік;

– рівень реальних грошових залишків.

Отримувачем інфляційного податку є емітент грошей. За часів феодалізму виключне право чеканки монет мав феодал, що французькою мовою звучить як сеньйор. Дохід, який отримував сеньйор від друкування грошей, отримав назву сеньйораж. Зараз емітентом грошей є держава, яка є отримувачем сеньйоражу (SE). Сеньйораж визначається купівельною спроможністю грошей, випущених в обіг за певний період:

(6.12)

де – пропозиція грошей в t році;

M_t-1 – пропозиція грошей в t – 1 році;

Р_сцt – рівень цін в t році.

Якщо , тобто якщо відношення грошової маси до рівня цін залишається незмінним, то інфляційний податок і сеньйораж рівні між собою: IT = SE.

Але, незважаючи на те, що номінальна і реальна вартість грошей не збігається, виготовлення нових грошей пов’язане з певними витратами. Позначимо ці витрати M_c.

Тоді формула сеньйоражу матиме вигляд:

(6.13)

де M_c – витрати на виготовлення нових грошей.

Дохід держави від сеньйоражу ґрунтується на бажанні суб’єктів економіки підтримати на незмінному рівні реальні касові залишки, які інфляція постійно зменшує. За умов збільшення інфляції, держава одержує додаткове джерело доходу до бюджету. Але в міру зростання інфляції попит на реальні касові залишки скорочується, тому що зростають альтернативні витрати на їх утримання.

Пояснюється це тим, що гривні, які ми зберігаємо у своїх гаманцях, не приносять доходу. Якби ми ці гривні витратили на придбання облігацій або поклали на рахунок у банк, ми б на них отримували дохід у вигляді номінального відсотка. Тобто зберігання доходів у альтернативних формах активів, на відміну від грошей, приносить реальний дохід (D_р).

Як відомо, реальна вартість грошей менша за їхню номінальну вартість на величину інфляції. Очікуване знецінення грошей буде дорівнювати (–P^e). Зберігаючи гроші, ми втрачаємо різницю між цими двома сумами: реальним доходом (D_р) та знеціненням грошей (–P^e). Тобто, втрати, пов’язані із зберіганням грошей, дорівнюють:

6.14

А це і є, за рівнянням Фішера, номінальний відсоток:

6.15

Хто ж втрачає більше від інфляційного податку? Щоб відповісти на це питання, необхідно згадати, що еластичність попиту на гроші за доходом, як правило, менша за одиницю. Саме тому інфляційний податок є регресивним. Це означає, що чим бідніші люди, тим більшу частку доходу вони сплачують у формі інфляційного податку.

Тому постає запитання: чи безмежними є можливості поповнення бюджету надходженням від інфляційного податку? Як для будь-якого іншого податку, зростання податкової ставки тільки до певної межі забезпечує зростання податкових надходжень, так і для інфляційного податку існує певна межа зростання інфляції, за якою відбувається скорочення грошових податкових надходжень у вигляді сеньйоражу.

На надходження податків до державного бюджету інфляція впливає негативно і ще з однієї причини. У багатьох країнах світу підприємницькому сектору та домогосподарствам дозволяється із доходу, що підлягає оподаткуванню, вилучати (як витрати) відсоткові платежі. Оскільки в умовах інфляції номінальні відсоткові ставки зростають, то зростають і вилучення із доходу, що підлягає оподаткуванню, а тому і зменшуються фактичні надходження до бюджету.

Говорячи про наслідки інфляції, слід розмежувати її на прогнозовану та непрогнозовану. Витрати передбачуваної інфляції пов’язані зі змінами відносних цін, податковими диспропорціями, втратами часу в зв’язку з необхідністю частіше відвідувати банки з метою зняття певних грошових сум, а також затратами на друкування каталогів, інформаційного забезпечення невпинної зміни цін тощо.

Непрогнозована інфляція чинить на економіку негативний вплив насамперед через перерозподільчі процеси. Ця інфляція приносить вигоду боржникам, а втрати – кредиторам. Оскільки серед трьох основних макроекономічних суб’єктів національного ринку домогосподарства – переважно чисті кредитори, а держава і підприємці – чисті боржники, то непрогнозована інфляція перерозподіляє доходи домогосподарств на користь підприємницького та державного секторів економіки.

Непередбачувана інфляція перерозподіляє доходи за рахунок тих, хто є власником номінальних активів ( доходи від яких фіксуються у номінальному вираженні), на користь тих, хто є власником реальних активів (доходи від яких коригуються згідно з рівнем інфляції). Непередбачувана інфляція сприяє перерозподілу багатства від старшого покоління до молодого, тому що люди похилого віку схильні утримувати більше номінальних активів, ніж молоді.

Висновки:

• до передбачуваної (прогнозованої) інфляції можна пристосуватися певною мірою;

• чим вищий рівень інфляції, тим вона мінливіша, що посилює невизначеність для суб’єктів економіки і вірогідність перерозподілу доходів між ними;

• інфляційні процеси в економіці, спотворюючи інформацію, зумовлюють хибну поведінку економічних суб’єктів. Якщо, приміром, підприємство очікує помірну інфляцію, а насправді вона буде значно вищою, і це виявиться у зростанні загального рівня цін, то усвідомлення такого зростання цін відбудеться самим підприємцем тільки з часом. Підвищення ж цін на свої товари він сприйматиме як зростання попиту і відреагує збільшенням обсягу виробництва. Якщо аналогічно поведуть себе й інші підприємці, це призведе до порушення макроекономічної рівноваги у зв’язку зі спотвореністю інформації.