3.6. Вартість робочої сили та державне регулювання заробітної плати

Показник вартості робочої сили свідчить про загальну суму витрат работодавця на утримання робочої сили. За визначенням Міждународної організації праці ця сума складається з:

• прямих витрат (пряма оплата виконаної роботи, компенсації за невідпрацьований час, премії та інші нерегулярні виплати);

• непрямих витрат (оплата житла, соціальне забезпечення, професійне навчання, утримання громадських служб, податки і нарахування тощо).

В Україні прямі витрати становлять 65-70 % загальної вартості робочої сили. Існує чіткий зворотний зв’язок між вартістю робочої сили та часткою прямих витрат в її загальній величині. Найбільша частка (0,5-0,6) припадає на пряму оплату виконаної роботи, що складається з тарифних ставок та посадових окладів, доплат і надбавок, пов’язаних з умовами роботи, винагород за вислугу років, стаж роботи тощо.

З усіх видів непрямих витрат помітну роль відіграє тільки вартість соціального забезпечення працівників (25-27 % загальної вартості робочої сили), яка спрямовується на фінансування пенсій та соціальне страхування.

Рівень оплати праці може регулюватися державою та організаціями роботодавців (договірне регулювання). В Україні з 1991 року було випробувано кілька підходів – прямий контроль над фондами зарплати на підприємствах та контроль за середньою зарплатою. На зміну централізованої організації зарплати, як складової тогочасної системи господарювання – коли держава регулювала практично всі складові, законом України «Про підприємства в Україні» було надано право самостійно визначати фонд оплати праці без обмеження його зростання державними органами. Державні тарифні ставки і посадові оклади могли використовуватися як орієнтири для диференціації оплати праці відповідно до професії та кваліфікації працівників, складності та умов виконуваних робіт.

З введенням в дію цього закону було здійснено перехід від жорсткого централізованого «призначення» державної заробітної плати до повної децентралізації цього процесу. Але на той час власником капіталу залишалась держава, а право розпоряджатися доходом надано трудовим колективам, було відсутнє конкурентне середовище, відбулась стрімка ліберізація цін, не було законодавчої бази у сфері відносин держави та суб’єктів господарювання, не створено системи соціального партнерства, тому результатом стало невиправдане зростання витрат на оплату праці без збільшення обсягів виробництва та ефективності праці, прискорення інфляції і відповідно зниження реальної заробітної плати.

З 1993 р. було відновлено державне регулювання оплати праці: встановлено мінімальний рівень заробітної плати, міжгалузеві співвідношення в оплаті праці, умови визначення частки доходу, що спрямовується на оплату праці, умови і розміри оплати праці в бюджетній сфері, максимальні розміри посадових окладів керівників державних підприємств. Засобом регулювання була також прогресивна шкала оподаткування прибутку підприємств і доходів працівників.

Пізніше, з урахуванням світового досвіду закон України «Про оплату праці» (1995 р.) чітко розмежував сфери державного і договірного регулювання заробітної плати, збалансував централізовані і децентралізовані важелі регулювання оплати праці: держава встановлює розмір мінімальної заробітної плати, умов і розмірів оплати праці керівників державних і комунальних підприємств, регулює фонд оплати праці підприємств-монополістів, оподаткування доходів працюючих.

Нині у сфері оплати праці існують дві проблеми: рівень мінімальної заробітної плати є нижчим за прожитковий мінімум, поширена практика невиплати вже зароблених сум на підприємствах і навіть у бюджетних організаціях.

Так, Законом України про державний бюджет на 2009 рік мінімальна заробітна плата встановлена у розмірі 605 грн., а прожитковий мінімум на одну працездатну особу – 669 грн. на місяць. Статистика прожиткового мінімуму засвідчила такі його рівні:

Рік	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007
Гривень на 1 особу на місяць	270	311	345	342	362	423	453-472	492-510

Рівень мінімальної заробітної плати є не тільки соціальною гарантією для працюючих, а й виконує важливу економічну функцію. Тому вона має бути предметом регулярних переговорів с соціальними партнерами.

Саме договірне регулювання заробітної плати є визначальним елементом організації оплати праці в умовах ринкової економіки. Основними формами колективних трудових відносин є тристоронні консультації (держава – роботодавці – наймані працівники) та двосторонні переговори на рівні підприємств. Угоди, що підписуються трьома сторонами, передбачають такі пріоритети:

• отримання доходів, які забезпечують прийнятний рівень життя;

• поступове скасування державного контролю над заробітною платою і введення ринкових механізмів її регулювання;

• узгоджене стримання стрімкого зростання заробітної плати для запобігання інфляції.

Переговори від імені найманних працівників ведуть профспілки. Але вони недостатньо цілеспрямовано захищають інтереси найманих працівників, оскільки перебувають під впливом адміністрації і діють разом з нею проти держави. Нерідко на підприємствах не укладаються колективні договори найманих працівників з роботодавцями. Всі ці недоліки не сприяють підвищенню реальної заробітної плати, продуктивності та ефективності праці. Тому ринок праці в Україні ще недостатньо розвинутий.

Тести

1. Людина, яка незабаром сподівається знову отримати роботу:

а) належить до зайнятих; б) до безробітних;

в) не враховується у складі робочої сили;

г) розглядається як повністю зайнята;

д) така, яка втратила надію знайти роботу.

2. Людина, яка втратила роботу через спад в економіці, потрапляє в категорію безробітних, охоплених:

а) фрикційною формою безробіття;

б) структурною формою безробіття;

в) циклічною формою безробіття;

г) перманентним безробіттям;

д) немає правильної відповіді.

3. Закон А. Оукена виражає кількісну залежність:

а) між зміною обсягу національного виробництва та зміною рівня безробіття;

б) рівнем безробіття і темпами інфляції;

в) зміною обсягу національного виробництва та відсотковою ставкою;

г) фактичним і природним обсягами національного виробництва;

д) немає правильної відповіді.

4. Недостатній сукупний попит спричиняє зростання виду безробіття:

а) фрикційного; б) циклічного;

в) структурного; г) фрикційного і структурного;

д) фрикційного, структурного і циклічного.

5. Економісти вважають, що основну причину зростання безробіття у розвинених європейських країнах протягом останніх двох десятиріч потрібно шукати:

а) у високих темпах збільшення населення;

б) завищених виплатах безробітним;

в) зменшенні попиту на складну кваліфіковану працю порівняно з попитом на некваліфікованих працівників;

г) різкому зменшенні зайнятості у сільському господарстві;

д) немає правильної відповіді.

6. Яка ознака не була притаманна сфері зайнятості в економіці України на момент здобуття незалежності?

а) відсутність державних і правових інституцій ринку праці;

б) концентрація зайнятості на підприємствах державного сектору;

в) високий рівень мобільності робочої сили;

г) невизнання наявності безробіття на державному рівні.

7. Який напрям державного регулювання ринку праці у трансформаційній економіці не є важливим?

а) стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць;

б) підготовка і перепідготовка робочої сили;

в) сприяння найму робочої сили;

г) адміністративний розподіл робочої сили;

д) соціальне страхування безробіття.

8. Повна зайнятість досягається:

а) якщо фрикційне безробіття дорівнює нулю;

б) усі володарі робочої сили мають роботу;

в) фрикційне і структурне безробіття менші за циклічне;

г) циклічне безробіття дорівнює нулю;

д) немає правильної відповіді.

9. Який напрям державної політики зі скорочення безробіття є малоефективним у країнах, що розвиваються?

а) стимулювання зниження народжуваності;

б) стимулювання використання трудомістких технологій;

в) розвиток виробничої інфраструктури, сфери освіти та охорони здоров’я;

г) стимулювання сукупного попиту;

д) нарощування виробництва в сільському господарстві й на ма-лих підприємства промисловості.

10. Що спричинить підвищення рівня безробіття?

а) збільшення населення, яке не змінило чисельності робочої сили;

б) збільшення кількості зайнятих за незмінної кількості безробітних;

в) збільшення робочої сили за незмінної кількості зайнятих;

г) збільшення на однаковий відсоток і робочої сили, і кількості безробітних;

д) немає правильної відповіді.