11.3. Теорія суспільного вибору

Ринкова економіка визначає обсяг і структуру виробництва благ для індивідуального використання через ціновий механізм, який забезпечує рівновагу попиту і пропозиції на ці блага. Щодо виробництва благ колективного споживання цей ціновий механізм не спрацьовує. Розподіл ресурсів для виробництва суспільних благ покладається на органи державної влади. Влада організовує виробництво і розподіл суспільних благ, узгоджує суб’ктів, котрі будуть здійснювати це виробництво, вибирає способи і механізми розподілу суспільних благ.

Теорія суспільного вибору виникла в середині ХХ ст. Її предметом є дослідження взаємозв’язку політичних та економічних чинників у виборі обсягу та структури суспільних благ, способів їх виробництва та розподілу. Ця теорія грунтується на приватному інтересі, що є визначальним, як у індивідуальному, так й у суспільному житті. Але тут є різниця: за виробництво товарів індивідуального використання споживач голосує грошима, а суспільні товари можуть бути спожитими і тими, хто не сплачує їх виробництво.

Визначення асортименту та необхідного обсягу виробництва суспільних товарів в демократичних суспільствах вирішується за допомогою виборної системи. Кандидати пропонують свої програми виборцям, які голосують за того, хто найкраще буде відстоювати їх інтереси.

В умовах прямої демократії, кожен платник податків за законом має також право проголосувати за будь-який варіант, пов’язаний із фінансуванням суспільних благ.

У сучасній дійсності переважає представницька демократія: особи з правом голосу обирають в законодавчі органи своїх представників, котрі мають захищати інтереси своїх виборців, зокрема розв’язувати проблеми фінансування виробництва суспільних благ. За цих умов можливість прийняття неоптимальних рішень не зникає, але виникають способи вирішення проблем: депутати об’єднуються у групи тиску (лоббі), створюються спілки підприємців і галузеві профспілки, спілки банкірів, орендарів чи фермерів і т.ін. Ці групи тиску отримують політичну ренту, яка сприяє вирішенню приватних інтересів як виробників, так і самих депутатів.

Отже, держава в сучасних умовах не може залишитись байдужою до проблем економіки і, зокрема, виробництва суспільних благ. Але це не означає, що саме держава зобов’язана їх виробляти. Уряди можуть укладати угоди з приватним сектором на виробництво суспільних благ. Між тим, поєднання державного управління з бізнесовою діяльністю породжує нові проблеми:

• створення адміністративних бар’єрів для входження небажаних суб’єктів на ринок суспільних благ;

• створення закритої монополії, коли обмежена кількість підприємств пропонує суспільні блага, виробництво яких делегує влада;

• платежі бюрократії за право виробляти суспільні блага набувають форми політичної ренти – тобто влада формує бізнес на «бар’єрах»;

• розвивається економічний опортунізм (від латинського «opportunos» – зручний, вигідний) – коли одна із сторін прагне укласти угоду таким чином, щоб переважну частку витрат та відповідальності перекласти на свого партнера.

Проблемними є не тільки питання – що виробляти і хто вироблятиме, а й на якій основі ці блага надаватимуться: платній чи безоплатній.

Надання платних суспільних послуг (благ) доцільно здійснювати тоді, коли це створює у їх виробників стимули для підвищення якості та/або зниження собівартості цих благ за умови, що такі стимули не можуть створюватись в межах бюджетного фінансування.

Безоплатне забезпечення суспільними благами має підстави за умови, що вони є соціально значущими, а введення платності зумовить зменшення їх споживання нижче оптимального рівня. Але це матиме негативний вплив на рівень добробуту і стан економіки у довгостроковому періоді.

Водночас слід застерегти, що повна безоплатність соціально значущих благ зумовлює надмірне їх споживання та неоптимальний розподіл ресурсів. Для зменшення цього негативного ефекту, уряд використовує «символічну» плату за ці блага.

Уряд через перерозподільчі процеси здійснює також програми соціального страхування та соціального забезпечення, багато робить для збереження довкілля, охорони здоров’я та праці, захисту споживачів від недоброякісних продуктів і т.ін.

Окрім зазначених, держава виконує ще одну важливу функцію – розробку економічних прогнозів.

Економічне прогнозування грунтується на вивченні всезагальних закономірностей розвитку економічних явищ і процесів, виявленні альтернативних способів розв’язання макроекономічних проблем, передбаченні найвірогідніших альтернативних варіантів розвитку економіки з урахуванням внутрішніх та зовнішніх умов як економічних, так і політичних, психологічних, ментальних.

Економічне прогнозування набуває двох форм: пошукове та нормативне: пошукове пов’язане з виявленням альтернативних варіантів розвитку явищ, процесів та подій в економіці; нормативне – з виявленням бажаного напрямку розвитку та економічних явищ і процесів.