1.4. Основні закони мислення

Варто зауважити, що логіку цікавлять не лише форми мислення, а й ті суттєві відношення, які виникають між ними у процесі міркування, той послідовний несуперечливий обгрунтований зв’язок, який дає ефективні міркування. Ці ознаки ефективного міркування забезпечують логічні закони.

Закон взагалі у будь-якій науці (фізиці, біології, юриспруденції тощо) розглядається як внутрішній суттєвий необхідний зв’язок між предметами та явищами, який завжди і всюди повторюється при визначених умовах. Логічний закон або закон мислення – це внутрішній суттєвий необхідний зв’язок між логічними формами у процесі побудування міркувань.

Існує 4 головних логічних закони: закон тотожності, закон виключеного третього, закон суперечності, закон достатньої підстави. Ці закони вважаються головними або основними, оскільки:

1. мають найбільш загальний, універсальний для всього мислення характер;

2. визначають дію інших, неосновних законів (закон зворотнього відношення між змістом і обсягом поняття, закон розподіленості термінів у судженні, закон побудови умовиводів тощо).

Специфіка логічних законів полягає в тому, що це закони мислення, а не самої дійсності; ці закони мають об’єктивний характер і діють у мисленні незалежно від бажання або волі людей. Закони слід відрізняти від норм мислення, які формулюються людьми для досягнення істини (тоді в закони пробують внести такі вирази “повинен”, “потрібно”, “слід” тощо, в дійсності закон нікому нічого не “повинен”, як, наприклад, у фізиці закон всесвітнього тяжіння). Всі логічні закони органічно поєднані між собою і виступають як основа успішної практичної діяльності людини.

Закони логіки мають об’єктивний характер і не залежать від сваволі суб’єкту. Вони існують і діють незалежно від волі і бажання людей. Мислення людини стихійно підлягає законам логіки. Кожна людина, незалежно від того, знає вона про ці закони чи не знає, мислить у відповідності з законами.

Виникнення законів логіки матеріалістична логіка пов’язує з людською практикою. Практика переконувала людей, що речі мають певні властивості і певним чином пов’язані між собою і що мислення правильно відображає ці предмети лише тоді, коли думки пов’язуються відповідно до того, як пов’язані самі предмети в дійсності. Отже, формально-логічні закони мають загальнолюдський характер. Вони єдині для всіх людей, незалежно від їх класової чи національної належності. Якби логічні закони були різними у різних народів і класів, то між ними ніколи не було б взаєморозуміння.

Особливістю законів логіки є те, що вони мають широку царину застосування, оскільки їх дотримуються у будь-якій науці, у правовому пізнанні тощо. При дотриманні цих законів ми одержуємо нове істинне знання, навіть якщо ми безпосередньо і не звертаємося до досвіду. Дотримання основних законів логіки є необхідною умовою точності, ясності, послідовності, аргументованості нашого мислення.

Закони мислення носять також аксіоматичний характер: це істини, які не потребують доведення, мають історично неперехідний характер, тобто підтвердили, проявили та зафіксували у свідомості людей свою правильність.

Логічні закони носять відносний характер, їх вимоги стосуються лише сфери мислення.

Знання та свідоме використання основних законів логіки сприяє підвищенню якості та ефективності раціонального пізнання. Порушення вимог законів логіки призводить до того, що мислення стає неправильним, нелогічним. У практиці мислення трапляються двоякого роду логічні помилки, пов’язані з порушенням вимог законів логіки: софізми та паралогізми.

Софізм – це логічна помилка, допущена розмірковуючим навмисне. До софізмів вдаються ті, хто намагається ввести в оману, надати вигляд істинного за допомогою логічного виправдання. Найчастіше софістичні умовиводи будуються за допомогою порушення вимог закону тотожності.

Паралогізм – це логічна помилка, допущена не навмисне, а через незнання логічних правил.

Закон тотожності формулюється так:

Кожна думка про конкретний предмет, про конкретну його властивість, в конкретному міркуванні повинна зберігати один і той самий визначений зміст.

У символічному вигляді закон тотожності можна записати як А є А, А = А.

Аристотель у своїй праці “Метафізика” зазначав, що неможливо нічого мислити, “якщо не мислити (кожен раз) що–небудь одне”. Звідси випливає важлива вимога: забороняється тотожні думки приймати за різні, а різні – за тотожні. У випадку порушення стає можливим ототожнення різних думок і розрізнення тотожних. В силу особливостей нашої природної мови, яка дає можливість висловлювати одну й ту саму думку через різні мовні форми, це приводить до підміни висхідного смислу понять і до заміни однієї думки іншою.

Суть закону тотожності Аристотель прокоментував у “Метафізиці” так: “Без сумніву, що ті, хто мають намір розмовляти один з одним, повинні скільки-небудь розуміти один одного. Якщо цього не відбувається, то хіба можуть вони розмовляти один з одним? Тому-то кожне з імен повинно бути зрозуміле і розмовляти про що-небудь, при цьому – не про кілька речей, а тільки про одну; якщо ж у нього кілька значень, то потрібно роз’яснити, яке з них (у кожному випадку) мається на увазі. Отже, якщо хтось говорить, що це ось є і (водночас) його немає, він заперечує те, що стверджує, так що за його словами (виходить що) маючи не має того значення, яке воно має, а це неможливо”.

Необхідно запам’ятати 2 основних правила закону тотожності:

1. У процесі міркування про якийсь предмет необхідно мислити саме цей предмет і не можна підміняти його іншим предметом думки.

2. У процесі міркування, у суперечці або дискусії поняття мають вживатися в одному й тому ж значенні. Думка тотожна сама собі, якщо вона однозначна.

Найбільш розповсюдженими помилками є:

1. підміна поняття;

2. підміна тези (в доведенні або спростуванні).

Дотримання правил закону тотожності має велике значення у роботі юриста:

1) у слідчій практиці до закону звертаються у процесі розпізнання, коли треба встановити тотожність особи або предмета за їх прикметами і особливостями шляхом їх пред’явлення свідку, потерпілому, постраждалому чи звинувачуваному, тобто, коли треба встановити, що об’єкт А, який мав місце в певних обставинах, є той же самий об’єкт А в інших обставинах;.

2) у слідчій практиці широко використовується ідентифікація (ототожнення) осіб і предметів, за допомогою якої встановлюється, наприклад, з якого пістолета вистрілили куля, ким написаний лист, знайдений під час обшуку. Це дасть змогу встановити, що стріляти міг лише той, у кого знайдений пістолет або у того, хто мав до нього доступ.

3) в процесі розгляду будь-якої справи закон тотожності має важливе значення, адже якщо не буде встановлений точний зміст понять, якими користуються учасники процесу, якщо ці поняття не будуть вживатися в суворо визначеному значенні, то замість вияснення суті справи, відбудеться її заплутування, що буде на руку звинуваченому.

Отже, закон тотожності виступає тією необхідною умовою, без виконання якої неможливим є логічно правильне міркування.

Слід мати на увазі, що закон тотожності, як і формальна логіка, оперує сталими поняттями. Процес переходу одного поняття в інше не входить до компетенції формальної логіки і не є предметом її вивчення..

Закон суперечності формулюється так:

Дві протилежні думки про один і той самий предмет, в одному і тому самому відношенні не можуть бути обидві одночасно істинними.

У символічному вигляді закон суперечності можна записати наступним чином:

АÙĀ..або Невірно, що А і не-А.

Якщо закон тотожності обумовлює таку рису нашого мислення, як визначеність, закон суперечності забезпечує його послідовність і несуперечність. Цей закон поширюється на протилежні судження (контрарні) і на суперечні (контрадикторні).

Для того, щоб правильно з’ясувати межі дії закону суперечності, треба усвідомити смисл відношення несумісності. Воно може бути двох видів:

1. протилежного (контрарного) виду, коли одному й тому ж предмету або класу однорідних предметів приписують протилежні якості;

2. суперечного (конрадикторного) виду, коли в одному судженні дещо стверджують про предмет або множину предметів, а в іншому – те ж саме заперечують відносно окремого предмета, множини предметів, або деякої частини предметів цього класу.

З порушенням цього закону пов’язані певні логічні помилки. Важливо пам’ятати, що суперечності в судженнях – це явище суб’єктивне, вони можуть бути результатом недостатніх знань про предмет або результатом демагогії, навмисних чи словесних викрутасів, прямого обману, що часто зустрічається в юридичній практиці. Отже, уміння викривати та усувати логічні суперечності в свідченнях обвинуваченого, свідків, потерпілого, використання їх в інтересах об’єктивного судового розгляду і винесення справедливого вироку може бути сформованим лише при розумінні та виконанні закону суперечності.

В юридичній практиці вирішення закону суперечності дозволяє здійснювати кодифікацію законодавства, тобто усунення протиріч між статтями або окремими законами для створення логічної системи законодавства. Дотримання пріоритету вищих законів над нижчими дозволяє визначити певну ієрархію і логічну структуру законів.

На дії цього закону засновано алібі. Доведення алібі полягає в установленні того, що дана людина під час злочину була в іншому місці. І якщо це істинно, то не може бути істинним протилежне, що ця людина була на місці злочину.

Закон виключеного третього формулюється наступним чином:

Дві суперечні думки про один і той самий предмет, в один і той самий час, в одному і тому самому відношенні не можуть бути одночасно ні істинними, ні хибними, одна з них істинна, друга обов'язково хибна, третьої бути не може.

Цей закон можна записати так: АÚĀ., А або не-А.

Слід зазначити, що закон виключеного третього стосовно протилежних висловлювань сили не має. Він розповсюджується тільки на суперечні (контрадикторні) висловлювання.

Головною умовою застосування закону виключеного третього при характеристиці речей і явищ є наявність категоричної альтернативної ситуації, що характеризує стан речей у формі ділеми: “або-або”.

Платон коментував цей закон так: “Людина не може бути одночасно і здоровою, і хворою”.

Законом виключеного третього необхідно керуватися при вирішенні альтернативних питань: не можна ухилятися від певної відповіді, не можна шукати щось середнє.

Але при формулюванні вибору можуть допускатися помилки. Крім того, ще Аристотель висловлював сумніви відносно застосування цього закону щодо майбутніх подій. Цей закон не можна застосувати до суджень з порожнім суб’єктом. Сумніви Аристотеля щодо меж застосування цього закону спонукали вчених ХХ ст. до розвитку нового напрямку в логіці – інтуіціоністської логіки, в якій не діє закон виключеного третього.

Значення цього закону в нашому мисленні полягає в тому, що він встановлює інтелектуальні межі для пошуку істини і за цими межами її пошук невиправданий.

В юридичній практиці цей принцип “або-або” знайшов широке застосування: ще в афінському суді, де було встановлено подвійне голосування – спочатку визначалося: винний – невинний, потім – міра покарання. Під час судового процесу визначається: чи мала місце подія злочину чи не мала, знаходився на місці злочину підозрюваний чи не знаходився, визнає він себе винним чи не визнає, винний звинувачуваний чи невинний, правильний вирок суду чи неправильний.

Аналогічно у цивільному праві. Наприклад, якщо відповідач не визнає себе батьком дитини, суд може назначити судово-медичну експертизу і експерт або виключає, що дитина могла народитися від даного чоловіка, або допускає таку можливість.

У Верховній Раді під час проведення засідань визначається, чи є кворум, чи немає; чи прийнято рішення, чи не прийнято.

Закон достатньої підстави формулюється так:

Будь-яка істинна думка повинна бути достатньо обґрунтованою.

Доказовим буде таке мислення, в якому не тільки стверджується істинність висновку, але існують підстави, що дозволяють визнати це положення істинним. Достатньою підставою можуть бути очевидність, факти, теорія, аксіоми, постулати, закони.

Закон достатньої підстави за своїм функціональним призначенням виступає своєрідним підсумком 3 попередніх законів і характеризує таку рису міркувань як обґрунтованість. У своїй “Монадології” Г.Лейбніц так формулює закон достатньої підстави: “Жодне явище не може виявитися істинним або дійсним, жодне твердження – справедливим без достатньої підстави, чому справа йде саме так, а не інакше”.

З порушенням закону достатньої підстави пов'язані два види помилок:

1. “після того - отже з причини цього” - той факт, що подія відбувалася раніше за часом, не означає, що вона є причиною іншої події;

2. “не випливає” - для обґрунтування висновку використовуються інші висловлювання або факти, які з висновком логічно не пов’язані.

Закон достатньої підстави має важливе значення у пізнанні як логічний критерій істини. В юридичній практиці у кримінальному праві по відношенню до звинуваченого він використовується як запобіжний захід при наявності достатніх підстав. У цивільному праві зазначається, що цивільні права і обов’язки виникають з передбачених законом підстав. У суді справа буде розглядатися лише в тому випадку, коли для цього є достатні підстави. Вирок суду має бути достаньо обґрунтованим.