Види доведення: пряме та непряме.

Види доведення поділяються в залежності від: мети доказу, способу доказу і ролі фактичних даних як основи доказу. За способом доказу доведення поділяють на прямі і непрямі.

Прямим називається доведення, в якому істинність тези безпосередньо випливає з аргументів. Наприклад, у результаті аналізу обставин однієї справи слідчий прийшов до висновку, що постріл у потерпілого Н. було зроблено з близької відстані. Аргументація слідчого мала такий вигляд:

Аргументи:

1.Якщо навколо вогнепальної рани знаходять сліди пороху, що не згорів, то постріл був зроблений з близької відстані.

2.Навколо вогнепальної рани на тілі Н. знайдено сліди пороху, що не згорів.

Теза:

Постріл у потерпілого Н. було зроблено з близької відстані.

Схема такої аргументації:

А 1

А 2

Т

А 1 і А 2 – аргументи, Т –теза.

Непряме доведення – це доведення, в якому істинність тези визначається через доведення хибності суперечного їй судження (антитези).

Непряме доведення буває двох видів: апагогічне і розділове. Апагогічне доведення – непряме доведення, в якому з антитези виводять наслідки, що явно суперечать дійсності або відомим істинним і достовірним положенням.

Міркування в даному випадку відбувається за наступною схемою:

Висувається теза – Т, а також антитеза  Т. Антитезу визнають істинною, з неї виводять наслідки (С)  Т  С.

Наслідки С співвідносять з фактами дійсності (встановлюється, що наслідки суперечать фактам дійсності):

СF, F

C

Із хибності наслідків С витікає хибність тези (міркування у формі заперечувального модусу):

Т С,С

  Т

Із хибності антитези витікає істинність тези:

  Т

Т

Існує ще один вид непрямого доведення – розділове доведення, яке полягає в тому, що з розподільного судження, до складу якого входить теза, послідовно виключають всі альтернативи крім однієї - тези.

Міркування відбувається в формі заперечувально-стверджувального модусу розділово-категоричного умовиводу:

ТВС, В, С

Т

Наприклад, в ході слідства висувається версія, що злочин скоїв Н. Формулюється розділове судження, в якому перераховуються всі підозрювані: “Злочин могли скоїти або М., або Т., або Н.” На основі матеріалів слідства стає відомим, що ні М., ні Т. не були причетні до злочину. Отже, злочин скоїв Н.

Термін “непряме доведення” ми зустрічаємо в кримінальному процесі. Але тут у цей термін вкладається інший зміст. У логіці непряме доведення – це спосіб встановлення істинності тези, а в кримінальному процесі під непрямим доведенням розуміють характер зв’язку певного факту з певною подією. Наприклад, у справі про крадіжку свідчення про те, що звинувачений виходив із квартири, де сталася крадіжка, з краденими речами є прямим доказом, а такі факти, як те, що у звинуваченого знайшли крадені речі або, що звинувачений висловлював наміри здійснити крадіжку, це буде непрямий доказ.

5.3. Поняття про критику. Спростування як окремий випадок критики

Критика – це обгрунтування безпідставності процесу аргументації, який відбувся раніше. Структура будь-якої критики складається з тези, аргументів і демонстрації. Окремим випадком критики є спростування.

Спростування – це логічна дія, в процесі якої встановлюється хибність тези, або неспроможність доведення в цілому. Спростування може бути виконано трьома способами:

• спростування тези;

• спростування аргументів;

• спростування демонстрації.

Спростування тези. Спростування тези - це такий вид спростування, за допомогою якого встановлюється хибність тези. Спростування тези здійснюється 2 способами:

1. доведення істинності антитези,

2. зведення до абсурду.

Спростування шляхом доведення істинності антитези полягає у встановленні істинності нової тези, яка суперечить спростовуваній. Цей вид спростування будується так:

1. висувають антитезу,

2. шляхом доведення встановлюють її істинність,

3. застосовуючи закон виключеного третього, відкидають тезу як хибну.

Наприклад, потрібно спростувати тезу: “Суддя може брати участь у будь-якому судовому процесі”.

1. Висуваємо антитезу: “Невірно, що суддя може брати участь у будь-якому судовому процесі”.

2. Будуємо доведення антитези. Відомо, що суддя Н. є потерпілим. Існує загальне положення: “Суддя не може брати участь у тому судовому процесі, де він виступає як потерпілий”.

3. Отже, тезу треба визнати хибною.

Спростування в формі “зведення до абсурду” полягає в тому, що з тези, яку треба спростувати, виводяться наслідки, які суперечать фактам дійсності або доведеним раніше істинним положенням.

Побудова даного виду спростування відбувається так:

1. припускають істинність спростовуваної тези,

2. із даної тези виводять наслідки, які також повинні бути істинними, згідно з пунктом 1,

3. якщо наслідок виявиться хибним, то за правилом умовно-категоричного умовиводу визнають хибність підстави, якою є спростовувана теза.

Переконавшись у хибності наслідків, робимо висновок про хибність тези. Наприклад:

Якщо пароплав зазнав аварії, потрапивши на коралові рифи, то в цьому районі дно моря повинно бути вкрите кораловими рифами.

В цьому районі дно моря не вкрите кораловими рифами.

Пароплав зазнав аварії не внаслідок того, що потрапив на коралові рифи.

Міркування відбувається наступним чином:

1. ТС 2.С  F, F 3. ТС, С

 C  Т

Спростування аргументів. Спростування аргументів – це такий вид спростування, за допомогою якого встановлюють необґрунтованість тези шляхом доведення хибності аргументів. Коли встановлено, що аргументи, за допомогою яких обґрунтовується теза, хибні, то теза буде необґрунтованою.

Для того, щоб спростувати аргументи, треба з’ясувати їх суть. Після цього встановлюється, що аргументи є хибними і непереконливими положеннями. Спростування аргументів не означає спростування самої тези. Також критика аргументів може бути виражена в тому, що опонент вказує на неточність фактів, підтасовування процедури узагальнення статистичних даних, на некомпетентність експерта.

Наприклад, теза: “Злочин скоїв Н., який мав уже засудженість” "доводиться" таким чином:

1. Усі, раніше засуджені, скоюють нові злочини.

2. Н. був раніше засудженим.