5.5. Парадокси і софзми.

Парадоксом називають вмотивоване висловлювання, що суперечить “здоровому глузду”, хоча формально-логічно воно правильне. Вважають, що парадокси виникають як результат однобічного характеру логічних форм, які по суті не можуть вичерпно відобразити предмет мислення.

Відомий парадокс давньогрецького філософа Евбуліда “Брехун”:

“Крітянин Епіменід сказав: “Усі крітяни – брехуни”. Епіменід - сам крітянин. Отже, він брехун. Але якщо Епіменід - брехун, тоді висловлення “Всі крітяни – брехуни” хибне. Звідси випливає, що крітяни не брехуни, отже, й Епіменід не брехун, і тому його висловлення “Усі крітяни - брехуни” істинне. Яке ж насправді висловлення Епіменіда: істинне чи хибне?

До найбільш відомих парадоксів належать: парадокс Б.Рассела "Перукар", парадокс Зенона Елейського "Купа", парадокс Протагора "Тяганина про плату" та інші.

Софізми - це помилки, що виникають в мисленні внаслідок навмисного порушення вимог законів і правил мислення. Можна назвати основні риси софістичного методу мислення і методу ведення суперечки:

1. Суто “особистісна” (тобто, спрямована на людей, їх психологію), а не “речова” (тобто, байдужа до предмета дослідження) практика переконання опонента в тому, що стверджується, безвідносно до істинності цього твердження.

2. Принципова несерйозність софістичного твердження. Переконавши людину в чомусь, він знову береться переконувати її в протилежному.

3. Корислива зацікавленість: переконання словом спрямоване на досягнення особистої користі, політичних цілей, слави, багатства.

4. Встановлення однобічного зв’язку при спілкуванні, підпорядкування волі слухача ораторові.

5. “Агональний” (напружений), войовничий характер софістичних методів ведення бесіди. Софіст - це борець у словесних змаганнях.

Деякі відомі софізми:

- "Цей собака має дітей, отже, він – батько. Але це твій собака. Значить, він – твій батько. Ти його б'єш, отже, ти б'єш свого батька"

- "Ти маєш те, що ти не втратив. Ти не втратив рога. Отже, ти – рогатий"

- " Той, хто сидить, встав. Хто встав, той стоїть. Отже, той хто сидить, стоїть."

Цілком природно те, що теоретичні складнощі, які пов’язані з взаємоперетіканням об’єктивних категорій, перетворюються в софізмах у предмет гри словами і закладеними в цих словах двозначностями, тобто, суперечками суто семантичного плану. Саме цим софістика і здобула погану славу.

Окрім софізмів та парадоксів існують ще антиномії та апорії.

Антиномія – протилежність між двома думками, які взаємовиключають одна одну та одночасно припускають одинаково переконливе логічне обґрунтування. Термін "антиномія" запропонував німецький філософ Р. Гоклен (бл.1547- 1628), а розвинув в своїх працях І. Кант. Кант називав антиноміями ті протиріччя, в які з необхідністю попадає розум при спробі дати відповідь на метафізичні питання про світ в цілому. Проте Кант зводив антиномії лише до протиріччя у свідомості (до суб’єктивного протиріччя) і їх причину вбачав в недостатніх знанях про світ та в неможливості розуму вийти за межі безпосереднього чуттєвого досвіду.

Апорія – термін, за допомогою якого античні філософи позначали важкорозв'язувані проблеми, нездолані логічні труднощі, які виникають з суперечності між даними чуттєвого досвіду та їх логічним аналізом.

Найбільш відомі апорії Зенона Елейського (490 – 430 рр. до н.е.) "Ахілл і черепаха", "Дихотомія", "Стріла", "Стадій".

Незважаючи на розмаїття запропонованих в історії філософії, логіки та математики рішень зенонівських апорій, поки що немає жодного загальновизнаного рішення. Слід звернути увагу і на ту обставину, що в сучасній логіці немає однозначного тлумачення антиномій у їх зв’язку з апоріями та парадоксами.

Класичним виразом скептично-агностичного відношення до світу є тріада Горгія: 1) ніщо не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо його можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому словами.