1.2. Основні етапи розвитку логіки як науки.

Логіка має довгу і багату історію, нерозривно пов’язану з історією розвитку суспільства. Логіка виникла як результат розвитку розумової діяльності людини, здатності до абстрагування та умовиводів. Це привело зрештою до того, що об’єктом дослідження стало саме мислення з його формами та законами.

Як свідчить історія, окремі логічні проблеми розглядалися ще у Стародавній Індії та Китаї. Далі логіка розвивається у Стародавній Греції та Римі.

Розвитку логіки сприяли такі обставини:

1. розвиток науки, перш за все математики (V1 ст. до н.е.), де необхідним стає теоретичне мислення з його умовиводами та доведенням, тобто виникає потреба виявити і визначити ті вимоги, яким має відповідати наукове мислення, щоб його результати відповідали дійсності;

2. розвиток ораторського мистецтва, в тому числі судового, яке розвивалося в умовах грецької демократії. Логіка виникла як спроба показати “тайну” красномовства, яке мало велику силу у Греції та Римі і могло спонукати одним словом і до подвигу, і до спокою. Логіка мала визначити ті якості, які треба мати в мові, щоб переконати слухачів, заставити їх погодитися або не погодитися з будь-чим, визначити щось істинним або хибним. По словам Цицерона, стародавня Греція палала пристрастю до красномовства і довгий час славилася ним.

Засновником логіки прийнято вважати видатного грецького філософа Аристотеля (384-322 рр. до н.е.), хоча перше викладення логічних проблем було здійснено грецьким філософом Демокритом (460-прибл.370 рр. до н.е.). Його трактат у 3 книгах “Про логічне або про канони” використовував у своїх творах Аристотель, хоча сам трактат не дійшов до наших часів. Демокрит розглядав суть пізнання, його основні форми, критерії істини, роль логічних міркувань у пізнанні, дав класифікацію суджень і здійснив спробу розглянути індуктивну логіку, тобто логіку дослідного знання.

Аристотелю належить ряд трактатів по логіці, які були об’єднані пізніше під назвою “Органон” (з грец.- інструмент). Основою аристотелевського вчення є теорія вивідного знання – дедуктивних умовиводів та доведень. Вона розроблена так ретельно, що, в основному, зберегла своє значення до наших днів. Аристотель розробив також класифікацію категорій, суджень, сформулював 3 основних логічних закони – закон тотожності, закон суперечності і закон виключеного третього. У вченні Аристотеля закладені основні напрямки і типи логіки – індуктивної, символічної, діалектичної. Правда, сам Аристотель називав створену ним науку не логікою, а аналітикою. Сам термін “логіка” ввійшов в науковий оберт у III ст. до н.е.

Логіка Аристотеля мала великий вплив на наукове пізнання.Так, під впливом логіки Евклід (323-283 рр. до н.е.) написав свої знамениті “Начала”, в яких були викладені досягнення грецької математики. Про цю роботу А.Ейнштейн сказав, що цей дивовижний твір дав людському розуму ту впевненість у собі, яка була так необхідна для подальшої діяльності. Логіка Аристотеля вплинула на розвиток ораторського мистецтва, особливо судових промов.

Далі розвиток логіки ми спостерігаємо і на Заході, і на Сході. Наприклад, ідеї дедуктивних умовиводів із складних суджень досліджувалися в логіці стоїків (Зенон, Хрисипп – III ст. до н.е.). Логіка цих філософів стала основою для розвитку такого напрямку як логіка висловлювань.

Подальший розвиток логіки відбувається в період середньовіччя. Цікаво зазначити, що після падіння античної цивілізації перше, що було відновлено з античної науки, - це логіка Аристотеля. У VI-ХV ст. розвивається “схоластична логіка”. До її видатних представників належать Іоанн Росцелін, П’єр Абеляр, Михайло Псьол, Петро Іспанський, Раймунд Луллій, Дунс Скотт, Вільям Оккам та ін.

Однією з перших логічних робіт того часу була книга П’єра Абеляра (1079-1142) “Діалектика”. Поряд з терміном “діалектика” автор вживає термін “логіка”. П. Абеляр написав ряд окремих робіт з логіки (“Вступні зауваження до викладу окремих питань з логіки”, “Логіка складових частин висловлювання” та ін.).

Візантійський вчений Михайло Псьол, з метою кращого запам’ятовування логічних відношень між категоричними судженнями, вводить схему, яка дістала назву “логічний квадрат”. Він же запропонував назви для модусів категоричного силогізму і дав позначення категоричним судженням (А,Е,І,О).

Петро Іспанський (1210-1277) видав підручник “Коротке зведення основ логіки” (“Суммули”). Цей підручник панував у навчальній літературі до початку ХVI ст. і витримав біля 50 видань.

У схоластичній логіці розроблялася низка проблем, які знайшли своє відображення і в сучасній логіці: дослідження властивостей формальної імплікації (Раймонд Луллій), природи логічного слідування (Вільям Оккам, Дунс Скотт), аналізу семантичних антиномій, вчення про суппозиції (різноманітні випадки вживання термінів).

В епоху Відродження логіка пережила справжню кризу, бо розглядалася як “логіка штучного мислення”, заснованого на вірі, якому протиставлялося природне мислення, засноване на інтуїції та уяві. Замість терміна “логіка” використовувався термін “діалектика”.

Новий етап в розвитку логіки починається в ХVII ст. в роботах англійського філософа Ф.Бекона.(1561-1626). На противагу старому “Органону” Аристотеля, Ф.Бекон пише “Новий Органон”, у якому викладає індуктивну логіку. Логіка Ф.Бекона тісно пов’язана з гносеологією, оскільки він ставить завдання показати, що логіка - це знаряддя пізнання, а не мистецтво ведення диспутів, не основа процесу комунікації, не сума формальних правил, за якими здійснюється обмін думками між людьми. Аристотель боровся з софізмами (навмисними логічними помилками), а Ф.Бекон вів боротьбу з “привидами” або “ідолами” (труднощами, які виникають у процесі пізнання).

Пізніше індуктивна логіка була систематизована і розвинута англійським філософом Дж.С. Міллем (1806-1873), який видав книгу “Система логіки силлогістичної та індуктивної”.

Дедуктивна логіка Аристотеля та індуктивна логіка Ф.Бекона склали основу загальноосвітньої дисципліни, яка протягом довгого часу була обов’язковим елементом європейської освіти і є основою логічної освіти у наш час. Цю логіку прийнято називати формальною, оскільки вона виникла і розвивалася як наука про форми мислення. Її називають також традиційною або аристотилевською.

У подальшому розвитку логіки значний вклад був зроблений французьким філософом Рене Декартом (1569-1650). Він розвивав ідеї дедуктивної логіки, сформулював правила наукового дослідження, виклавши їх в роботі “Правила керівництва розумом”.

Послідовники Р.Декарта з монастиря в Пор-Роялі А.Арно та П.Ніколь видали книгу “Логіка або мистецтво мислити” (відома як “Логіка Пор-Рояля”). До початку Х1Х ст. ця книга визнавалася як основний підручник з логіки.

У ХVIII ст. німецький філософ Г.Лейбніц сформулював четвертий основний закон – закон достатньої підстави та зробив спробу створити універсальну символічну мову, за допомогою якої можна було б раціоналізувати будь-яку емпіричну науку.

Питаннями логіки займався також видатний німецький філософ І.Кант. Саме він запропонував термін "формальна логіка".

У другій половині Х1Х ст. у логіці починають широко використовувати математичні методи. Цей напрямок розроблявся в роботах Д.Буля, У.С.Джевонса, Г.Фреге, Ч.Пірса, Б.Рассела, Я.Лукасевича та ін. і отримав назву математичної або символічної логіки. Сучасна символічна логіка включає багато напрямків – модальна, темпоральна, деонтична та інші. Вона має важливе значення для розвитку математики, фізики, біології, кібернетики, економіки, лінгвістики, приводить до виникнення нових напрямків, в сфері виробництва використовується при створенні ЕОМ, інформаційно-логічних систем. В правовій сфері використовується логіко-математична обробка інформації.

Зверніть увагу на слова видатного філософа і логіка Г.Х. фон Врігта: ”Найбільш характерною рисою філософії ХХ сторіччя було відродження логіки і та збуджуюча роль, яку вона зіграла в загальному розвитку філософії”.

Особливістю формальної логіки є те, що вона розглядає форми мислення незалежно від їх виникнення, розвитку та зміни, незалежно від змісту самих форм. Цей бік мислення вивчає діалектична логіка, яка представлена в філософії Г.Гегеля (1770-1831) та філософії марксизму. Діалектична логіка, на відміну від формальної, вивчає закони розвитку людського мислення, методологічні принципи, які формуються на їх основі – принцип історизму, всебічності і об’єктивності розгляду предмета, єдності історичного та логічного та ін.

Формальна та діалектична логіка – це дві науки про мислення, які розвиваються в тісній взаємодії.