Функції держави

Внутрішні

Зовнішні

Функція взаємо­вигідного співтовариства

економі-чна

соціаль-на

правова

Функція оборони країни

Держава виступає як основний засіб здійснення політичної влади. Ця обставина додає їй статус основного інституту політичної системи. Держава сама володіє складною інституційною структурою, виконує специфічні функції, характеризується типологічними рисами. Від ступеня розвиненості держави, умов, форм методів її функціонування у вирішальній мірі залежить якість політичного життя, рівень демократизму суспільства. Найбільшого розвитку демократичні форми політичного життя одержують в правовій державі і цивільному суспільстві. Як політичний інститут держава виникає на ранньому етапі, в період розпаду родового ладу. Проте сам термін «держава» вперше з’являється в Новий час в Європі. Спочатку він укорінюється в Іспанії («estate») та у Франції («etat»), пізніше – в Німеччині («Stoat»). Із самого початку його зміст визначається розвитком сучасної держави. Початкове латинське слово «status» («стан», в середні віки також «стан») поступово набуває нового значення. Їм позначали прихильників володаря влади, потім володіння влади, і, нарешті, влада як суспільна функція. Починаючи з XVII ст. поняття «держава» також позначає державну установу. Але, крім цього, в сенс даного терміну вкладається й існуючі до Нового часу значення, в зв’язку з чим зникають стародавні слова «res. public», «civets», «regimen», «imperium».

Таким чином, історія терміну «держава» показує, що його слід розглядати як конкретне, прив’язане до історичної епохи поняття і відносити виключно до сучасної держави. В даний час цей термін залежно від контексту може мати різний сенс. По-перше, у вузькому сенсі слова, держава ідентифікується з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами політичної влади, а також з системою правових норм, що визначають їх функціонування. По-друге, цей термін вживають для позначення відносин політичної влади, тобто відносин панування й підпорядкування між різними групами громадян, між органами влади (наприклад, парламентом і урядом), а також між органами влади і суспільними організаціями. По-третє, в розмовній мові термін «держава» часто вживається як синонім поняття «країна», «батьківщина», «суспільство». Така багатозначність терміну «держава» не випадкова. Вона виходить з суті держави не тільки як класової, але і як універсальної організації, покликаної забезпечувати цілісність суспільства. Ця багатозначність обумовлена самою організацією держави, в структуру якої органічно вплетені основні компоненти суспільства.

Як універсальну форму організації суспільства, держава має наступні елементи: територія, населення, влада.

Територія – це фізична, матеріальна основа держави. Територію держави складає та частина світового простору, на якій повною мірою діє влада даної правлячої групи. Причому ця територія не зводиться лише до, так званої, твердої землі. До неї входять також надра, повітряний простір, територіальні води. У всіх перерахованих середовищах держава здійснює свою суверенну владу і має право захищати їх від зовнішнього вторгнення з боку інших держав і приватних осіб.

З територією раніше пов’язане питання виникнення і зникнення держав. Без території держав не буває. З втратою території (наприклад, в результаті війни) держава припиняє своє існування. Саме цим пояснюється той факт, що з питань про контроль над тією або іншою частиною простору починають розвиватися багато внутрішніх і зовнішніх політичних конфліктів. І саме тому однією з головних цілей правлячих політичних груп, які не перебувають на службі іноземних держав, є гарантування територіальної цілісності держави, для чого використовуються різні засоби – від дипломатичних до військових.

Населення, що становить елемент держави – є людське співтовариство, яке проживає на території даної держави і підкоряється її владі. Тут важливо підкреслити, що населення, яке проживає на території держави складає співтовариство людей, єдиний народ, націю. Треба помітити, що у більшості західних держав, особливо в англомовних країнах, поняття «народ» і «нація» є тотожніми. Поняття «нація» (від лат. natio – плем’я, народ) пов’язується з державою, і розуміється як все співтовариство людей, народонаселення державної території не залежно від етнічної приналежності, об’єднане одним правлінням. Зрозуміло, що в межах народу як населення даної держави нерідко існують різні етнічні групи (народності), які також іноді називають себе націями.

Вплив держави на населення носить загальний характер. Кожна людина, що проживає на території певної держави, включаючи іноземних громадян, підпорядкована єдиній владі. Проте це не означає, що населення держави єдине в усіх відношеннях. Народ – це далеко не однорідне за своїм складом співтовариство. У його межах співіснують різні станові, класові, етнічні, конфесійні та інші спільності, що володіють специфічними соціально-економічними і духовними інтересами. Але саме народ як складовий елемент держави виступає як інтригуюча спільність по відношенню до вхідних соціальних груп.

Цілісність народу, тобто загальне підпорядкування населення існуючій владі, є найважливішою умовою цілісності держави. Розкол населення за соціально-класовими або іншими (етнічними, релігійними) ознаками несе з собою велику загрозу для існування держави. Виникнення конфлікту, наприклад, між етнічними спільностями, співіснуючими в межах однієї держави, супроводжується, як правило, відмовою, принаймні, однієї із сторін підкорятися правлячій групі, а це неминуче призводить до розпаду країни на декілька самостійних держав.

2. Влада є визначальним елементом (ознакою) держави. Суть, риси і суб’єкти політичної влади ми розглянемо, але необхідно продовжити аналіз механізму організації політичної влади. Перш за все, підкреслимо, що держава додає своїм владним велінням обов’язкову силу для всього населення. Ці веління виражаються у вигляді юридичних норм (законів), що приймаються уповноваженими на це державними організаціями. Саме через законодавчі органи держави правляча політична група доводить свою волю до підвладних. Обов’язковість же дотримання населенням юридичних норм забезпечується діяльністю виконавчо-розпорядчих державних органів, судів, інших юридичних установ, а також соціального апарату примушення. Останній складається із загонів людей, що навмисно організовані задля цієї мети і мають відповідні матеріальні засоби.

Як бачимо, механізм організації державної влади має інституційний характер, тобто влада правлячої політичної групи здійснюється за допомогою комплексу спеціальних органів, інститутів. Систему таких органів та інститутів в політичній і правовій науці прийнято називати органами державної влади і управління. Структура – це система надзвичайно складна. Основними її інститутами є інститути законодавчої, виконавчої і судової влади, що мають в різних країнах різне оформлення і назву. Важливе місце в структурі виконавчої влади займають органи правоохорони суспільної і державної безпеки, озброєні сили. За допомогою цих органів забезпечується монопольне право держави на застосування заходів примушення. Деякі автори особливо виділяють контрольні органи влади – прокуратуру, контрольну палату і т. п. Іноді як органи влади називають і засоби масової інформації – державні друкарські органи, радіо і телебачення. Проте останні не мають в своєму розпорядженні яких-небудь владних повноважень і, отже, не можуть бути віднесені до інститутів влади. Можливі, проте, й інші підходи до структуризації органів держави.

Зрозуміло, що влада здійснюється конкретними людьми, склад яких змінюється. Але внаслідок свого прояву у формі організаційних установ, що підкорюються встановленим правилам і нормам діяльності, державна влада в певній країні володіє специфічною визначеністю і відносною стійкістю. Це означає, що зовнішність тієї або іншої держави визначають не скільки конкретні політики, скільки особливості устрою та функціонування його владних інститутів. Іншими словами, правителі змінюються, а владні державні установи зберігаються. Саме тому можна говорити, наприклад, про ознаки американської держави, не залежно від осіб, що входять до складу органів влади.

Нарешті, держава є суверенною організацією влади, тобто державна влада на території країни виступає як вища влада, а в світовій спільноті – як самостійна, незалежна влада. Це означає, що державна влада юридично стоїть над владою будь-якої іншої установи, розташованої на території даної країни. У міжнародних відносинах суверенітет держави виражається в тому, що його органи влади юридично не зобов’язані виконувати накази, веління інших держав.

Здійснення державою владних повноважень пов’язане з реалізацією монопольних прав, що належать їй, які теж є ознаками держави. До таких прав відносяться: 1) монополія неекономічного примусу, що не допускає фізичного насильства з боку приватних осіб і окремих груп; 2) виняткове право видавати обов’язкові для всіх закони; 3) виняткове право емісії грошових знаків; 4) право визначати й стягувати податки і збори; 5) випускати позики; 6) здійснювати бюджетну політику; 7) право створювати озброєні сили різного призначення та органи припинення протиправних дій; 8) право на здійснення зовнішньої політики.

Таким чином, можна погодитися з наступним узагальненим визначенням держави як політичного інституту. Держава – це політична цілісність, яка утворюється національною або багатонаціональною спільністю, закріпленою на певній території, де підтримується юридичний порядок, встановлений правлячою політичною групою (елітою). Від того, з якою ефективністю вона виконується, залежить суспільна стабільність і престиж правлячих політичних груп.

Отже, держава як основний інститут політичної системи виконує дві головні функції – посередницьку та функцію управління. Обидві вони знаходять своє втілення в діяльності щодо регулювання державою як своїх внутрішніх, так і зовнішніх проблем. Аналіз змісту цих двох функцій показав, що їх можна розчленувати на ряд вужчих за своїм характером і змістом. У вітчизняній політологічній і правознавчій літературі всі вони, як правило, підрозділяються на внутрішні і зовнішні функції держави. До внутрішніх відносяться: захист існуючого способу виробництва, регулювання соціальних відносин, господарських відносин, господарської діяльності, правоохорона суспільства та інші. Зовнішні функції складають: забезпечення цілісності безпеки й суверенітету країни, захист інтересів держави на міжнародній арені, розвиток взаємовигідної співпраці з іншими країнами, участь у рішенні глобальних проблем людства та інші.

Територія, населення, влада, функції – все це змістовні характеристики держави, які відображають те загальне, що властиве всім державам. Проте держави істотно відрізняються одна від іншої особливостями своєї внутрішньої організації, яка виявляється і в своєрідності їх зовнішнього вигляду. Це відноситься до різних складових елементів і сторін діяльності держави: організації влади, територіальному устрою, методам здійснення владних велінь, сукупності виконуваних функцій і т.д. Особливості устрою і функціонування держави складають його форму.

У науковій літературі ще в недалекому минулому висловлювалися різні думки щодо змістовних аспектів поняття «форма держави». Це пов’язано з тим, що конкретні прояви поняття «форма» стосовно держави можуть бути найрізноманітнішими: від фірмового одягу представника органу влади до внутрішньої організації держави. Проте до теперішнього часу затвердилося поняття форми держави як єдність трьох основних елементів, а саме: форми правління, форми державного устрою і форми політичного режиму.

Форма правління є організація верховної державної влади, яка зумовлює структуру найвищих державних органів, порядок їх освіти, взаємодію між собою та населенням. Історії відомі дві форми правління: монархія і республіка.

Монархія з’явилася першою історичною формою правління. Вона характеризується тим, що верховна влада в країні здійснюється однією особою. Голова держави – монарх – займає свій пост, як правило у спадок, і його влада вважається непохідною від якої-небудь іншої влади, її органу або виборців.

Існує два різновиди монархії: абсолютна та конституційна. Перша характеризується всевладдям голови держави. При першій влада монарха фактично не розповсюджується на сферу законодавства і значно обмежена у сфері управління. Функції монарха у такому разі носять переважно представницький характер.

Монархія як одиничне правління в класичному варіанті має ряд істотних ознак. Перша ознака – існування одноосібного глави держави (імператора, царя, короля), що користується своєю владою довічно.

Монарх володіє всією повнотою влади, його влада суверенна й верховна. Він здійснює правління за допомогою численних радників, міністрів, чиновників, об’єднаних в різні органи. У руках монарха концентрується законодавча і судова влада. Друга ознака – передача влади монарха у спадок. Населення до акту передачі влади не має ніякого відношення. Третя ознака – юридична безпека монарха. Як правило, монарх не несе конкретної політичної і юридичної відповідальності за результати свого правління.

Різні поєднання вказаних ознак дають різні види монархій: абсолютну монархію або конституційну у формі дуалістичної і парламентської монархій.

Абсолютна монархія є такою формою правління, коли вся державна влада зосереджена в руках монарха, при цьому відсутні будь-які представницькі установи, що обмежують його владу. Внутрішню і зовнішню політику монарх проводить за допомогою чиновників і міністрів, відповідальних перед ним. Народ не бере участі в управлінні державою, він повністю безправний. Проте абсолютні монархії, що зародилися в рабовласницьких суспільствах, поступово еволюціонували в конституційні. Конституційні монархії характерні для буржуазного суспільства.

Республіка як форма правління, хоч і виникла пізніше за монархію, теж відома вже в давнину. Вона відрізняється від монархії тим, що глава держави є виборним, а його влада вважається похідною від представницького органу й виборців. Є три основні різновиди республіки: парламентська, президентська і змішана, або напівпрезидентська.

У парламентській республіці уряд формується законодавчим органом і формально є відповідальним перед ним. У будь-який момент парламент може шляхом голосування виказати своє схвалення (вотум довіри) або несхвалення (вотум недовіри) діяльності того або іншого міністра, голови уряду або уряду в цілому. Керівник уряду – голова ради міністрів, прем’єр-міністр, канцлер – офіційно не є головою держави, але реально вони – перша особа в політичній ієрархії парламентської республіки. Голова держави – президент обирається або парламентом, або колегією виборців, або прямим голосуванням народу. Проте в системі органів влади він займає скромне місце. Його обов’язки звичайно обмежуються представницькими функціями, які мало чим відрізняються від функцій голови держави в конституційних монархіях.

Президентська республіка характеризується чітким розподілом влади, при якому органи державної влади володіють значною самостійністю по відношенню один до одного. Президент тут одночасно є головою держави й уряду, він обирається незалежно від парламенту або колегією виборців, або безпосередньо народом. Він сам призначає уряд і керує його діяльністю. У президентській республіці парламент не може винести вотум недовіри уряду, а президент – розпустити парламент. Проте парламент має можливість обмежувати дії президента й уряду за допомогою законів, що приймаються, і через затвердження бюджету. Президент, у свою чергу, наділяється правом відкладального вето (від лат. veto – забороняю) на рішення законодавчого органу. У президентській республіці уряд відрізняється стабільністю, а сам президент може бути усунений від влади лише у разі порушення їм конституції або здійснення злочину.

Напівпрезидентська, або змішана, республіка не має типових рис перших двох різновидів даної форми правління, але тяжіє до однієї з них. Її характерною рисою є подвійна відповідальність уряду – і перед президентом, і перед парламентом. У напівпрезидентській республіці президент і парламент обираються безпосередньо народом. Главою держави тут є президент. Він призначає голову уряду і міністрів з урахуванням розкладу політичних сил в парламенті. Голова держави, як правило, головує на засіданнях кабінету міністрів і затверджує його рішення. Парламент також має можливість контролювати уряд шляхом затвердження щорічного бюджету країни, а так само за допомогою права виносити уряду вотум недовіри. В цілому ж розподіл повноважень і порядок взаємостосунків між різними інститутами влади в президентській республіці варіюється від країни до країни.

Форма правління

Монархія

Республіка

Абсолютна

Президентсько-парламентська

Конституційна

Парламентська

дуалістична

парламентська

Президентська

Під формою державного устрою прийнято розуміти територіально-організаційну структуру держави. За допомогою цього поняття державний устрій характеризується з погляду розподілу влади в центрі і на місцях. За цією ознакою розрізняють унітарні (прості, національні), федеральні (союзні, багатонаціональні) і конфедеративні держави, а так само імперські утворення.

Унітарними є держави, для яких характерний високий рівень централізації політичної влади. Адміністративно-територіальні одиниці таких держав не володіють ознаками державності, суверенітету.

До федеральних відносять держави, територіальні частини яких, в тій чи іншій мірі, володіють суверенітетом, мають ознаки державності. Кожен суб’єкт федерації має свою конституцію, а також органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Повноваження між федерацією і вхідними до неї державними утвореннями визначаються єдиною конституцією.

Конфедеративні держави – це союзи суверенних держав, що утворюються для сумісного вирішення певних завдань економічного, військового, соціального та іншого характеру. У таких союзах відсутні єдині органи державної влади і управління, а створюються спеціальні установи тільки для координації дій учасників союзу щодо реалізації намічених завдань. Як показує історія, конфедерації – не достатньо міцні міждержавні утворення, вони або розпадаються, або перетворюються на федеральні союзи.

Імперії (від лат. imperium – влада, держава) – це державні утворення, характерними особливостями яких є велика територіальна основа, централізована влада, асиметричні відносини панування й підпорядкування між центром і периферією, а також різнорідний етнічний і культурний склад населення. Імперії виникають за рахунок територіальної експансії з первинного ядра, яким могло бути місто або національна держава.

Треба помітити, що значна частина історичного розвитку відбувалася в межах імперій. На місці зникаючих імперій, як правило, виникали нові імперські утворення. І в новітній час відбуваються аналогічні процеси. Разом з розпадом імперій класичного зразка і виникненням нових національних держав відбуваються і процеси територіальної, економічної і військово-політичної інтеграції різних держав з утворення єдиних керівників центрів.

Політичний режим, нагадуємо, означає сукупність методів здійснення влади, спосіб функціонування держави та політичної системи в цілому. З цієї точки зору, як ми вже знаємо, виділяють демократичні, авторитарні і тоталітарні держави. Розрізняють також і певні різновиди останніх: наприклад, конституційна монархія в умовах демократії, фашистська республіка. Взагалі ж форми політичних режимів надзвичайно різноманітні. Той або інший їх різновид складається під впливом безлічі всіляких чинників: історичних традицій країни, стану економіки, співвідношення соціально-політичних сил, характеру законодавства, міжнародного стану та інших. На відміну від форми правління політичний режим є гнучкішим і в більшій мірі схильним до змін. Іноді позначення політичного режиму, що існує в країні в той або інший період, пов’язується з ім’ям вищого посадовця держави, від якого значною мірою залежить вибір прийомів і засобів володарювання (наприклад, режим Муссоліні).

Політичне панування припускає не тільки примушення з боку правлячої меншини, але й згоду більшості підкорятися. Іншими словами, примушення і добровільне підпорядкування є взаємодоповнюючими сторонами політико-владних відносин. У звичайному політичному житті не тільки правляча група (еліта) нав’язує свою волю населенню, але й населення в основній своїй масі приймає її як норму, усвідомлюючи її значення для суспільства в цілому. Проте такі відносини між групами, які управляють і керованими має місце не завжди. Нав’язування правлячим угрупуванням своєї волі може натрапляти на наполегливий опір підвладних.

У політології і правовій науці влада, яка приймається масами і спирається на їх добровільну згоду підкорятися її велінням, а не нав’язується їм силою, називається легітимною (від лат. legitimize – законний). Або іншими словами, легітимною є правляча група, право якої на владу сприймається населенням як правомірна і справедлива. І навпаки, якщо правляча група не користується суспільною довірою і змушена постійно вдаватися до засобів примушення, то владу такої групи прийнято вважати нелегітимною.

Питання про легітимність або нелегітимність тієї чи іншої влади і відповідно правлячої групи не таке просте, як це може здатися на перший погляд. Складність полягає у виробленні «формули» легітимності, або принципів, підстав легітимності. Останні розглядаються як переконливі докази наявності у правлячої групи права на владу і, відповідно, обов’язку і згоди мас підкорятися цій групі. По суті, принципи легітимності – це ті соціально значущі причини й обставини, якими обґрунтовується право даної групи на владу. Врешті-решт, цими причинами виправдовується той факт, що меншина управляє, а більшість добровільно підкоряється.

Визнання легітимності влади має надзвичайно важливе значення для її ефективності. Як відзначає Л. С. Саністебан, автор одного із західних підручників з політології, діючі принципи легітимності встановлюють необхідний мінімум довіри між правлячою елітою і тими, хто в неї не входить. Ті, хто володарюють, в подібному випадку відчувають, що вони роблять це на законній підставі, а ті, хто підкоряються, розглядають їх претензію на панування як правомірну. Звичайно, правлячі групи розуміють, що навіть політична влада, заснована на найміцніших принципах легітимності, за певних умов може бути скинута. У цьому сенсі влада будь-якої групи (еліти) є в більшій або меншій мірі крихкої. Історія дає безліч прикладів, коли, здавалося б, міцні володарюючі групи були повалені у відносно короткі терміни.

Як показує аналіз політичних відносин, що складаються в різних країнах і на різних історичних етапах, існують різноманітні підстави легітимності. Тому в політичній науці їх прийнято класифікувати за певними типами.

Класична типологія легітимності влади, що й понині не втратила свого пізнавального значення, запропонована Максом Вебером. Всі різноманітні підстави легітимності він зводить до трьох: традиції, харизмі й легальності. Які ж особливості характерні для кожного з цих типів легітимності влади?

Традиційне панування виправдовується звичаєм, норми якого виступають як основа відносин панування і підпорядкування. Ці священні норми вказують на те, хто має право на владу, а хто зобов’язаний підкорятися. При традиційному типі легітимності на питання про те, чому влада належить даній групі осіб, існує відповідь, що так було завжди. Традиційні норми мають силу, що зобов’язує, як по відношенню до членів володарюючої групи, так і по відношенню до всього населення. Порушення традиції лідерами веде до втрати легітимності їх влади в очах мас.

Харизматичне панування ґрунтується на авторитеті особи лідера, якому приписуються виняткові риси. Влада харизматичного лідера виправдовується поклонінням перед ним більшості населення, яким він сприймається як свій вождь. Між лідером і масами встановлюються інтенсивні емоційні зв’язки. Слова і справи такого лідера оточені ореолом непогрішності. У своїй політичній діяльності він може керуватися не існуючими звичаями або діючими юридичними нормами, а власним натхненням. Проте невдачі харизматичного лідера можуть призвести до втрати його популярності серед мас, отже, до втрати їм легітимності своєї влади. До того ж при харизматичній владі завжди гостро стоїть проблема її спадкоємства.

Легальне панування, або раціональний тип легітимності влади, ґрунтується на визнанні добровільно встановлених юридичних норм регулюючих відносини управління й підпорядкування. Найбільш розвиненою формою цього типу легітимності є конституційна держава. Конституція визначає основні норми, якими чітко регламентується порядок формування, функціонування і зміни правлячих груп. В той же час ці норми відкриті до змін, але теж за встановленими законом процедурам. Таким чином, в системах подібного типу влада легітимується, виправдовується чинним законодавством.

Зрозуміло, розглянуті типи легітимності влади є ідеальними, не існуючими в «чистому вигляді». У конкретних умовах кожної країни ці три типи переплітаються з перевагою одного з них. Це і дозволяє характеризувати політичну владу в тій або іншій країні з погляду підстав її легітимності як традиційну, легальну або харизматичну.

Порівняльний аналіз різних суспільств показує, що легітимність влади не залежна від її типу, тягнеться про надзвичайно широкого схвалення до повного заперечення. У кожній країні різні категорії населення не в однаковій мірі визнають авторитет існуючої влади. Можна сказати, що легітимність ніколи не досягає всієї повноти, тобто абсолюту. Відомо, що ефективність дії влади на суспільство визначається не ступенем примушення, а рівнем легітимності режиму. За визначенням американського політолога Х. Лінца, принцип легітимності має на увазі здатність влади створювати у населення віру і «переконання в тому, що, не дивлячись на всі промахи і недоліки, існуючі політичні інститути є найкращими, ніж які-небудь інші, які могли б бути встановлені і яким слід було б підкорятися». Переконання в правомірності влади ухвалювати рішення, які громадяни повинні виконувати, формується через відповідність цих рішень цінностям, більшістю суспільства. На практиці розрізняють два рівні легітимності: а) вертикальний, б) горизонтальний. Вертикальний рівень легітимності політичного режиму припускає відповідність влади цінностям широких прошарків суспільства, їх уявленням про справедливість, демократію. В цьому випадку влада спирається на підтримку народу, відповідає його спрямуванням. Горизонтальний рівень легітимності означає, що режим проводить в життя лише цінності і спрямування правлячої еліти. Очевидно, що більшою легітимністю володіє режим, заснований на згоді різних груп (правлячих і керованих) за базовими цінностями, на яких здійснюється функціонування влади, тобто за наявності одночасно горизонтальної і вертикальної легітимності. Особиста легітимність є виразом морального схвалення осіб, що виконують владні ролі в межах інститутів режиму. Психологічні джерела такого схвалення можуть бути різні: ототожнення лідерів з ідеалом; раціональний вибір, ефект дії харизми або демагогії. Особиста легітимність близька до харизматичного типа влади, але не тотожна йому. Категорія особистої правоздатності ширша за харизматичну. Якщо особиста правомірність досягає високого ступеня, влада, на основі використання широкої соціальної підтримки, може зневажити існуючі інститути і норми режиму та замінити їх іншими.

У стабільних політичних системах, як правило, має місце взаємопосилення різних типів легітимності: ідеологічна легітимність укріплює структурну та ідеологічну, структурна – ідеологічну і особисту.

Таким чином, політична система суспільства є складним, багатогранним інструментальним механізмом політики. Її оптимальне функціонування має виключно важливе значення для життєздатності і нормального розвитку як суспільства в цілому, так і складових його груп та індивідів. Для повного, всебічного пізнання політичної системи необхідне глибоке вивчення кожного з її елементів, їх взаємозв’язків і взаємодії.

Форма і роль держави

Виборча система

Елементи політичного режиму

Партійна система

Структура інститутів

Принцип легітимності

Виявляється одна її сторона. Саме тому в поясненні природи влади і причин її походження в політичній науці існує декілька підходів – кожен з них акцентує увагу на одній із сторін цього складного явища.

Я ка ж структура влади:

Джерела влади

Авторитет, сила, престиж, закон, богатство, знання, харизма, таємниця, інтерес и др.

Суб’єкти влади

Держава та її інститути, політичні еліти та лідери, політичні партії

Об’єкти влади

Індивід, соціальна група, маса, клас, суспільство і т. д.

ВЛАДА

Ресурси влади

Примушення, насильство, переконання, заохочення, право, традиції, страх, міфи і т. д.

Функції влади

Пануваня, керівництво, регуляція, контроль, управління, координація, організація, мобілізація

Існують різні трактування й підходи до визначення природи влади.

Прихильники першого підходу (за поведінкою) характеризують її як особливу суть, носієм якої виступає окрема особа і яка виражається в локалізованій енергії, що примушує інших людей підкорятися. В цьому випадку влада ототожнюється з річчю (силою), володіння якої дає право на повеління. Для переказу влади більшої величності (могутність) її розглядають як божественний дар і наділяють такими ціннісними якостями як справедливість, відповідальність, доброчесність. З погляду даного підходу природа влади пояснюється біологічними та психічними особливостями людини – її носія.

З позиції другого підходу (соціологічного), трактуючи владу в термінах соціальної взаємодії як відношення чого-небудь або кого-небудь. Взаємодія припускає наявність, принаймні, двох сторін.

ВЛАДА

Соціологічний

Влада як відношення суб’єкта та об’єкта

Підходи до визначення влади

За поведінкою

Влада як сущність, субстанція, річ