Арістотель
(384–322 до н. е.)
Давньогрецький філософ, який вчився у Платона в Афінах; у 335 році до н. е. заснував Ліцей або перипатетичну школу. Ліцей розпочав свою роботу в 335 р. до н. е. Він проіснував понад 860 років. Арістотель заснував при Ліцеї бібліотеку і за допомогою своїх молодих слухачів систематизував опис 158 різних форм правління в грецьких полісах. Після смерті Олександра в 323 р. до н. е. афіняни пригадали про македонське минуле Арістотеля. Він змушений був покинути передмістя Афін і через рік помер у віці 62 років.
Вихователь Олександра Македонського. Твори Арістотеля охоплюють всі галузі знання того часу. Основоположник формальної логіки, творець силлогістики. «Перша філософія» (пізніше названа метафізикою) містить вчення про основні принципи буття. Коливався між матеріалізмом і ідеалізмом. Основні твори: логічне зібрання «Органон» («Категорії», «Про тлумачення», «Аналітики» 1-а і 2-а, «Топіка»), «Метафізика», «Фізика», «Про виникнення тварин», «Про душу», «Етика», «Політика», «Риторика», «Політика».
Арістотель народився в Стагирі, грецькій колонії, розташованій на північно-західному узбережжі Егейського моря. Відірваний від Еллади, Стагир і сусідні з ним поліси (суверенні міста-держави) оточували іллірійські та фракійські племена, що знаходилися тоді все ще на родовому ступені суспільного розвитку Батько Арістотеля, Никомах, був придворним лікарем при Амінте III, царі Македонському; Никомах походив з сім’ї родових лікарів. Він був першим наставником Арістотеля і передав йому свої пізнання з природознавства і медицини. Арістотель провів дитинство при дворі, спілкуючись зі своїм однолітком – сином Амінти, Пилипом, майбутнім македонським царем. Згодом Арістотель був вихователем його сина – Олександра Македонського.
У 369 році до н. е. п’ятнадцятирічний Арістотель позбувся батьків, і турботи про нього прийняв на себе його опікун, Проксен. Арістотель успадковував від батька значні засоби, це дало йому можливість продовжувати освіту під керівництвом Проксена. Книги тоді були дуже дорогі, але Проксен купував йому навіть рідкісні книги; таким чином, Арістотель в юності привчився до читання. Арістотель завжди тепло згадував про Проксена, а після смерті опікуна піклувався про його вдову, усиновив його сина Никанора, любив хлопчика як рідного і згодом видав за нього заміж свою дочку Піфіаду. Під керівництвом Проксена він вивчав рослини і тварин. Багато істориків стверджують, що Арістотель успадковував від батька не тільки матеріальні засоби, але також багато творів, що відобразили спостереження органічної і неорганічної природи.
І в Македонії, і в Стагирі Арістотель чув розповіді про афінських мудреців, про Сократа і Платона. Але йому не хотілося з’явитися в Афінах малоосвіченим, непідготовленим; він відкладав свій приїзд до тих пір, поки Проксен не передав йому всю свою мудрість.
У 367 році до н. е. він відправився удосконалювати свою освіту в центр культурного життя Еллади – Афіни. І прибув туди в той час, коли Платон виїхав на три роки на Сицилію. Можна собі уявити здивування і засмучення Арістотеля. Проте це мало і позитивні наслідки. Він познайомився не тільки з філософією Платона, але й іншими течіями. До приїзду Платона Арістотель вже добре вивчив основні положення його філософії і міг віднестися до ним критично. Результати виявилися б іншими, якби він вперше дізнався про вчення Платона від нього самого і цілком віддався б чарівливості його особи.
Арістотель не звик до позбавлень і утруднень, мав звички, що іноді не узгоджувалися з кодексом грецького філософа. Арістотель не терпів, щоб йому наказували, – як потрібно пити і одягатися. Він любив жінок, хоча невисоко їх цінував, і, всупереч звичаю, не вважав за потрібне приховувати першого. Тим самим Арістотель налаштовував проти себе афінян, які не бажали визнати його справжнім філософом. Тим часом, Платон високо цінував Арістотеля і називав його «розумом». Порівнюючи його з іншим своїм учнем, Платон говорив, що «один (Ксенократ) потребує шпор, інший (Аристотель) – в узді».
Вільний спосіб життя Арістотеля породив різні чутки. Говорили, що він в гульні витратив свої кошти і, щоб добути засобів для існування, вибрав професію дрогіста. Насправді ж Арістотель, що не терпів скрути, ніколи не вдавався до надмірностей, він знав медицину і в Афінах надавав медичну допомогу, коли до нього зверталися. Але в той час кожен медик виготовляв і продавав ліки своїм хворим; звідси і виникла безглузда чутка.
Арістотель провів у суспільстві Платона сімнадцять років. Є підстава вважати, що Платон любив свого геніального і непокірного учня і не тільки передав йому всі свої знання, але перелив йому свою душу. Між вчителем і учнем зав’язалася тісна дружба з усіма її атрибутами – тимчасовими сварками, гарячим примиренням і т.д.
Арістотеля часто звинувачували в невдячності до Платона; але кращим спростуванням цього служать слова самого Арістотеля про його відношення до Платона. У «Етиці Никомаха» він, як завжди, небагатослівно, повідомляє про те, як важко йому заради істини говорити проти Платона. Дійсно, в полеміці з творцем ідей він завжди говорив в стриманому і глибоко шанобливому тоні.
Читати «Метафізику» – заняття не з легких, але – необхідне. Цим твором (втім, як і багатьма іншими) майже на півтора тисячоліття був визначений напрям всієї європейської науки. Саме тут були сформульовані основні філософські проблеми і багато в чому сформований категоріальний апарат, який працює і понині.
Символічна і симптоматична перша фраза «Метафізики», що визначає тему книги; «Всі люди від природи прагнуть до знання». Арістотель задає тон і власним теоретичним дослідженням, і кожному, хто береться за їх освоєння. По суті, вся книга від початку до кінця – про Знання, шляхи його виникнення, труднощі розвитку. Отримання знання, за Арістотелем, починається із здивування – воно, як іскра, запалює вогонь в грудях тих, хто спрямовується до розкриття таємниць Космосу, Природи і Життя. На цьому засновується і наукове, і буденне пізнання. Дороговказна ж зірка на цьому важкому шляху – Наука наук – філософія, тобто «любов до мудрості»: Найдивовижніше, що Арістотель книгу під такою назвою, що обезсмертила великого філософа і науку, яку він представляв, ніколи не писав і навіть не підозрював про існування подібного слова. Парадокс історії! Більш ніж через три позови після смерті Стагиріта (прізвисько – за місцем народження – міста Стагири), коли складався і канонізувався корпус його творів, було зібрано все, що було колись написано з «філософії» – завершені і незавершені трактати, нариси, тексти лекцій, їх конспекти, плани – і помістили їх за творами по фізиці, зробивши формальну примітку: «ta meta ta physica» (тобто, стоїть після «Фізики»). Так народився новий термін, який швидко прижився, більш того, – став синонімом філософії, а сама праця Арістотеля перетворилася на Біблію для незліченого числа його шанувальників і послідовників.
Саме з книг Стагиріта, зокрема – і «Метафізики», ми до цього дня одержуємо найбільш достовірні відомості про концепції натурфілософів, праці яких не збереглися. Кожен з античних мислителів наполягав на якійсь одній першооснові, яка лежить в основі природи. Для Фалеса – це вода, для Анаксимандра – безмежне, для Анаксимена – повітря, для Геракліта – вогонь, для Анаксагора – розум, для Демокріта – атоми і порожнеча. Арістотелю найближчим був множинний підхід Емпідокла, який за першооснову брав не одну, а цілих чотири стихії – воду, повітря, землю і вогонь. Арістотель доповнив цю четвірку п’ятою першоосновою – квінтесенцією («п’ятим елементом») – нематеріальною субстанцією, рушійною силою всього, що існує.
Арістотелю приписується крилатий вислів: «Платон мені друг, але істина дорожча». (Цікаво, що в аналогічній ситуації Платон відносно свого вчителя Сократа нічого подібного не заявляв, хоча багато в чому був з ним не згоден. Афоризм «Сократ мені друг, але істина дорожче» на світло так і не з’явився. Цікаво, чому?). В ім’я якої ж істини відрікся Арістотель від свого вчителя Платона, у якого вчився майже 20 років? Перш за все, він дає розгорнену критику (і саме в «Метафізиці») теорії ідей свого великого попередника. Стагнріту не подобається велика самостійність і роль, яку відводив ідеям Платон. За Арістотелем, ідеї не можуть утворювати самостійний світ, незалежний від речей і тим більше їм передуючий. Вони – це, швидше за все, внутрішня суть, що є наявною в кожній речі і відображається в процесі пізнання у вигляді відповідного образу.
Правда, якщо бути послідовним, то і Платон не мислив так примітивно, як це іноді намагаються зобразити. Створюється враження, що, і Арістотель не пізнав (або не захотів зрозуміти) всю суть Платонівської концепції. Платонівські ідеї («ейдоси») – це, перш за все, свого роду глибинні схеми, зразки, креслення, на підставі яких будується і розвивається реальний світ. Вони – одночасно і закон (на зразок китайського дао), без якого не може бути ніякої гармонії ні в світі речей, ні в світі людей.
Арістотель справжній служитель Істини. Він – її жрець. Арістотелю ж належить і найбільш відоме і працездатне визначення істини як знання, відповідного дійсності. Він – головний провісник цілої науки, що дає будь-якій людині розумові інструменти для розуміння істини і операції знанням, а також достовірні прийоми аргументування і способи доказу. Наука ця отримала назву „логіка”. Відповідні трактати на дану тему складають окремий блок в корпусі канону Арістотеля і одержали в історії науки, яка є співзвучною з назвою «Органона». Але і «Метафізика» наскрізь пронизана тією ж проблематикою. Це відноситься і до формулювання логічних законів – суперечності і виключеного третього, і до аналізу апорій – логічних ускладнень, що виникають при вирішенні деяких теоретичних проблем.
Арістотелю часом здавалося, що він знайшов можливе і правильне рішення питань, що стояли перед людством. Насправді, він поставив більше нових питань, ніж дав однозначних відповідей. Але, можливо, в цьому і є сенс і цінність справжньої науки, коли у вирішенні якоїсь однієї проблеми виникає безліч інших, що вимагають все нових і нових зусиль у просуванні до істини. І процес цей не припиниться ніколи.
Коли Олександр помер в 323 році до н. е. і контроль над Афінами одержала антимакедонська фракція, Арістотеля зрадили і звинуватили в "нечесності". Арістотель повторив долю Сократа, що зіграла з останнім злий жарт сімдесяти шістьма роками раніше. Він втік з міста, сказавши при цьому, що він не дасть більше можливості Афінам ганьбити філософію. Він помер декількома місяцями пізніше, в 322 році до н. е., у віці шістдесяти двох років.
Вплив Арістотеля на подальший розвиток західної думки був величезним. У стародавні і середні століття його праці були перекладені на латинську, сірійську, арабську, італійську, французьку, іврит, німецьку та англійську. Пізні письменники–греки вивчали його роботи і захоплювалися ними, так само, як і візантійські філософи. Його праці зробили визначальний вплив на ісламську філософії.
Захоплення Арістотелем було таке велике, що за часів середньовіччя воно нагадувало ідолопоклоніння, а його праці ставали інтелектуальною гамівною сорочкою, що стримувала наукові дослідження. Арістотель, який любив спостерігати і розмірковувати, без сумніву, не схвалив би сліпого поклоніння наступних поколінь по відношенню до його праць.
Деякі з вчень Арістотеля за сьогоднішніми стандартами сприймаються як надзвичайно реакційні. Наприклад, він був прихильником рабства як явища, що узгоджується з природними законами, і заявляв про обумовлену природою другорядну роль жінок у суспільстві. (Обидві ці ідеї, безперечно, відображають пануючі в ті часи уявлення). Проте багато з його ідей звучить дивно для сучасників, наприклад: "Бідність – джерело революції і злочину" і "Всі ті, хто міркують над тим, як управляти родом людським, переконані в тому, що доля верховної влади залежить від молодих" (за часів Арістотеля, зрозуміло, не було суспільної освіти).
Тепер декілька слів ще про одного відомого грецького філософа Діогена. Жив Діоген в глиняній бочці. Він говорив, що нічого не має, тому його не можна нічого позбавити, і до того ж він нічого не боїться втратити. З речей у нього був один лише кухоль, який він носив із собою і пив з нього воду. Вже старим він якось побачив хлопчиську, що п’є воду із жмені. Діоген вигукнув: – А я-то, старий дурень! – і викинув з торбинки свій кухоль.
Щоб показати афінянам, що він не вважає їх гідними називатися людьми, Діоген серед білого дня запалив ліхтар і став ходити найлюдянішими вулицях міста.
– Що ти робиш?– питали його.
– Шукаю людину, – відповідав Діоген.
Платон, який жив в один час з Діогеном, говорив, що Діоген – це божевільний Сократ. Одного разу Діоген образив Платона, і той назвав його собакою, з грецької – киніком. Слово «кинік» почало вживатися у переносному значенні. Так називають тепер будь-яку людину, яка безсоромно нехтує думкою людей і суспільними правилами пристойності, не соромлячись виставляти себе в найнепривабливішому вигляді.
Пізніше Діоген жив в Коринфі, і мешканці цього міста вважали його як визначну пам’ятку свого міста. Коли хлопці розбили глиняну бочку Діогена, городяни покарали їх, а Діогену поставили нову. Подивитися на Діогена приходили люди з різних міст Греції. Олександр Македонській став царем і, очоливши союз грецьких міст, теж захотів поговорити з філософом. Він приїхав в той момент, коли Діоген сидів у своїй бочці і грівся на сонечку. На царя і його свиту філософ не звернув уваги. Здивований його байдужістю, всемогутній завойовник запитав, чи боїться Діоген його.
– А ти хороша людина або погана? – задав йому у відповідь питання Діоген.
– Хороша, – відповів Олександр.
– Якщо це так, то чому ж я повинен боятися хорошої людини?– усміхнувся філософ.
Простота і винахідливість Діогена вразили Олександра. Він був сповненим до нього пошани і запитав, чи не може він, цар і володар Олександр, зробити що-небудь для Діогена.
– Звичайно, можеш, – відповів Діоген. – Посунься трішки убік: ти затуляєш сонце, а я хочу погрітися. Пізніше, захоплюючись незалежністю філософа, цар сказав: – Якби я не був Олександром, то я хотів би бути Діогеном.
Ім’я Діогена стало прозивним, а історії, пов’язані з ним – знаменитими. Його фраза «шукаю людину» пережила століття і тисячоліття.
3. Стародавній Рим, Римська республіка, а згодом Римська імперія – одна з найбільших держав в історії людства. Свою назву Рим одержав на честь засновника міста – Ромула. У біографії Ромула багато легендарного. Вважається, що його предком був Еней, троянський герой, якому вдалося бігти після падіння Трої. Еней дістався до Італії і оселився зі своїми близькими біля річки Тібр, в долині Лациум.
Тому і римлян пізніше назвуть Латинами, а їх мову – латинською. Нащадки Енея царювали в невеликому місті– державі Альба-Лонга. Одного з них – Нумітора –зкинув з престолу хитрий і підступний молодший брат Амулій. Амулій боявся, що діти і внуки Нумітора повернуть престол, який належить їм по праву. Він наказав убити сина Нумітора, а дочку Рею-Сільвію посвятити у весталок. Весталками називали служивих храму. Вони давали обітницю безшлюбності і повинні були дотримувати її під страхом смертної страти.
Але незабаром у Реї-Сільвії народилися два сини-близнюки. Цар наказав кинути їх до Тібру. Раб, який в корзині відніс немовлят до річки, не захотів входити у воду і залишив корзину на березі. Прибула вода, підхопила корзину і понесла її вниз по річці. Корзина зачепилася за гілки дикої смоківниці, близнята випали на берег і почали кричати. Їх крик почула вовчиха. Вона нагодувала дітей своїм молоком. А пізніше їх підібрав пастух. Він узяв їх до себе в дім і назвав Ромулом і Ремом.
Коли брати виросли, через їх красу і мужність одразу стало видно їх царське походження. Вони займалися гімнастикою, билися з розбійниками, захищали бідних і скривджених. Дізнавшись про таємницю свого народження, Ромул і Рем захопили Альба-Лонгу, вбили Амулія і повернули престол своєму дідусю. Самі вони не захотіли залишатися в Альба-Лонге і вирішили заснувати нове місто. Але брати посварилися, обидва хотіли назвати місто своїм ім’ям, і Ромул в гніві убив Рема, а потім заснував місто і назвав його Римом, з латинської – Ромул, і став його першим царем.
Мешканців в новому місті було мало і Ромул приймав в число городян бродяг і навіть рабів-втікачів. Щоб навести лад, він поділив мешканців Риму на патриціїв і плебеїв. Патриціями він назвав всіх тих, хто знав ім’я свого батька, з латинської патріо – батько. А плебеями – всіх інших, з латинської плебс – натовп. Серед поважаних патриціїв обирався сенат – рада старійшин. Слово "сенатор" і значить «старий». Сенат допомагав царю управляти містом. А плебеї повинні були підкорятися рішенням сенату. В Римі не було жінок. Всі сусідні племена відмовлялися давати римлянам в дружини своїх дочок, оскільки вважали їх розбійниками. Тоді Ромул влаштував свято бога моря Нептуна і запросив на нього сабінян – народ, що жив по сусідству з Римом. На святі проводилися військові ігри, і сабіняни зі своїми сім’ями з’явилися подивитися на військові змагання. Коли вони зібралися, римляни, за наказом Ромула, кинулися у натовп, кожен схопив собі дівчину і поніс її до свого дому.
Ображені сабіняне зібрали велике військо і напали на Рим. Битва відбулася недалеко від міста, її перервали викрадені сабінянки. Вони кинулися до тих, хто б’ються, благаючи римлян не робити їх сиротами, а сабінян – не залишати їх вдовами.
Після цих подій римляни і сабіняне об’єдналися і стали єдиним народом. Легенда про викрадання сабінянок послужила сюжетом для картин багатьох відомих художників. А ім’я Ромула увійшло до історії як ім’я засновника і першого царя великого Риму. Після смерті Ромула Римом правили його наступники – царі, яких звичайно обирали на народному зібранні.
Сьомий цар Тарквіній Гордий захопив владу силою, убивши свого попередника. Тарквіній управляв Римом не як цар, що піклується про своїх підданих, а як деспот.
Рим знаходився на стику двох великих цивілізацій: етрусків і Великої Греції. На рубежі старої і нової ери Рим перетворюється на найбільшу світову державу. Старий полісний устрій вступає в конфлікт з новими політичними завданнями. На зміну полісному республіканському ладу приходить імперія. Проте повернемося до республіки. До Ш століття до н. е. чітко оформився державний устрій Римської республіки. Офіційним носієм верховної влади вважався римський народ.
У Римі затвердилася республіка. Тепер народ, збираючись на головній площі Риму – Форумі, сам обирав своїх правителів. Їх називали консулами і обирали всього на один рік, відразу двох, щоб не допустити одновладності і свавілля. Слово «консул» в латинській мові має два значення: що «піклується» і «радиться». Консули повинні піклуватися про республіку, радитись один з одним і з сенатом.
Але консулів і сенаторів могли обирати тільки з патріціїв – плебеї не раз протестували проти такої несправедливості. І вони добилися, щоб з їх числа обирали двох народних трибунів. Народні трибуни не могли управляти республікою, але вони мали право забороняти будь-яке рішення консулів, накладати вето – з латинської – «забороняю». Так склався державний устрій Римської республіки. У всі часи він вважався зразком законності і справедливості. Багато слів і понять, пов’язані з управлінням державою, пришли до нас із Стародавнього Риму.
Сенатом і зараз в деяких країнах називають уряд. Консулами – дипломатичних представників.
Ганнібал увійшов до історії як великий полководець давнини. Він народився в місті Карфагені і за походженням був фінікійцем. Фінікійці жили на схилах гір східного узбережжя Середземного моря і займалися торгівлею. Вони першими почали виготовляти пурпур – фарбу з особливої породи морських равликів. Пурпуром фарбували тканини в червоний колір з фіолетовим відтінком, одяг з таких тканин носили тільки царі, військові начальники і дуже багаті люди. Це фінікійці в одному зі своїх міст – Бібле – торгували єгипетським папірусом, що замінював тоді папір. Від грецької назви папірусу «біблус» відбулася і назва міста і слово «біблія», що значить «книга», і наше сучасне слово «бібліотека». Під час торгівлі у селищах, фінікійські купці заманювали на свої судна жінок і дітей, а потім продавали їх в рабство. Займалися вони і піратством – грабували чужі кораблі. І як не дивно, саме фінікійці придумали перший алфавіт. Цей алфавіт у них перейняли греки, а у греків – з різними змінами – ми з вами користуємося ним і сьогодні.
Плаваючи за товарами до різних країн, фінікійці заснували багато міст далеко від батьківщини. Одним з них і був Карфаген на африканському узбережжі Середземного моря. За легендою, фінікійська цариця Дідона домовилася купити у місцевого племені стільки землі, скільки може обійняти волова шкура. Сплативши гроші, Дідона розрізала шкуру на тонкі ремінці і на тій землі, яку вдалося обмежити цими ремінцями, побудували Карфаген, що з фінікійської значить Нове Місто. Карфаген лежить на перехресті найголовніших торгових шляхів. З Африки до нього везли золото і рабів, з острова Сардінії – хліб, срібло і мідь, з Іспанії – олово і залізо.
Після смерті Олександра Македонського і розпаду його великої держави Карфаген став багатющою країною Середземномор’я. Мешканці Карфагену мали величезний флот. За допомогою найманої армії вони захопили майже все африканське узбережжя, острови Сардінію і Корсику, хотіли підпорядкувати незалежну Сицилію. Рим в цей час підпорядкував собі вже всю Італію і теж прагнув оволодіти островом Сицилією. Він розпочав війну з Карфагеном. Фінікійців в Римі називали пунами, тому і війна одержала назву пунческої.
Римська армія розгромила карфагенських найманців на суші. Але на морі панували карфагенські кораблі. Римляни теж побудували флот. Проте війни сильно підірвали соціальну та економічну основи Риму. Багато селян позбулися власності. Римський сенат, спочатку довів свою нездатність чесно та ефективно керувати величезною імперією. Сильно розповсюдилася політична корупція і весь світ Середземномор’я страждав від поганого правління Риму. У самому Римі приблизно з 133 року до нашої ери розпочався тривалий період безладу. Політики, генерали і демагоги боролися за владу, а партизанська армії (така, як армія Марія в 87 році до нашої ери і армія Сулли в 82 році до нашої ери) пройшли маршем через Рим. Хоча факт нездатності управляти був зрозумілим для всіх, більшість римських громадян хотіли відновити республіканський уряд. Юлій Цезар був, напевно, першим важливим політичним лідером, який чітко побачив, що такий уряд в Римі зберігати більше не варто.
Сам Цезар походив з сім’ї патриціїв. Він здобув хорошу освіту і займався політикою ще в молоді роки. Подробиці його служби, альянсів і політичного сходження дуже складні, тому не слід їх перераховувати. У 58 році до нашої ери у віці сорока двох років Юлія призначили губернатором трьох римських провінцій. Цизальпінськой Галії (північна Італія), Іллірії (прибережні райони сучасної Югославії) і Нарбонської Галії (південне узбережжя Франції). У той час під його командуванням знаходилися чотири римські легіони, загалом, близько двадцяти тисяч чоловік.
У період з 58 по 51 роки до нашої ери Юлій використовував ці сили для вторгнення і захоплення всієї Галії – району, який, приблизно, можна порівняти із сучасною територією Франції і Бельгії разом з частинами Швейцарії, Німеччини і Голландії. Хоча війська Цезаря були нечисленними, він повністю розгромив галльські племена і приєднав до римських домініонів всю територію до річки Рейн. Також він відправив дві експедиції до Британії, але не зміг нічого там завоювати.
Захоплення Галії зробило Цезаря, який вже був видатною політичною фігурою, популярним героєм в Римі, – на думку його супротивників, дуже популярним і могутнім. Коли термін його військового командування закінчився, йому наказали повернутися до Риму як приватній особі, – тобто без армії. Цезар злякався – і правильно, –якщо він повернеться до Риму без свого війська, супротивники скористаються можливістю знищити його. У ніч з 10 на 11 січня 49 року до нашої ери він кинув відкритий виклик римському сенату – перейшов з армією через річку Рубікон у північній Італії і маршем попрямував на Рим. Ця незаконна дія розпалила громадянську війну між легіонами Цезаря і силами сенату. Вона тривала чотири роки і закінчилася повною перемогою Цезаря. Остання битва відбулася під містом Мунда в Іспанії 7 березня 45 року до нашої ери.
Цезар вже зрозумів, що ефективний, освічений деспотизм, потрібний Риму, може бути забезпечений тільки їм самим. Він повернувся до Риму в жовтні 45 року до нашої ери і незабаром став довічним диктатором. У лютому 44 року до нашої ери йому запропонували трон, але Цезар відмовився. Але, будучи військовим лідером, це не переконало супротивників-республіканців 15 березня 44 року до нашої ери на засіданні сенату вбити його.
Останні роки свого життя Цезар розробив велику програму реформ. У нього був план переселити військових ветеранів і міську римську бідноту в нові общини по всій імперії. Цезар надав римське громадянство декільком додатковим групам людей, планував встановити уніфіковану систему управління в італійських містах. Також він розробив широку програму будівництва, відомості до кодексу римських законів та інших реформ. Але Цезар не зміг встановити задовільну конституційну систему правління в Римі і це, очевидно, стало головною причиною падіння диктатора.
Оскільки між перемогою під Мундой і вбивством Цезаря пройшов всього лише рік, багато його планів ніколи не були здійснені, і важко сказати, наскільки освіченим та ефективним було б його правління, якщо б він залишився живим. З усіх реформ одна мала на історію найтриваліший ефект – ухвалення нового календаря. Введений ним календар лише з невеликими змінами діє до цього дня.
Юлій Цезар був однією з найгеніальніших політичних фігур в історії і володів різними талантами. Це був чудовий політик, прекрасний полководець, відмінний оратор і письменник. Написана ним книга ("Записки про галльську війну"), що описує захоплення Галії, вважається класикою літератури. На думку багатьох, це один з найцікавіших творів з усієї латинської класики. Цезар був відважною, енергійною і симпатичною людиною. Він користувався славою донжуана і навіть, за мірками того часу, мав досить безладні зв’язки. (Звичайно, найвідомішим його романом є роман з Клеопатрою.)
Характер Цезаря часто піддають критиці. Він прагнув до влади і безумовно використовував свої політичні зв’язки, щоб стати багатим. Проте, на відміну від більш амбітних політиків, він не був ані хитруном, ані брехуном.
У війні з Галлією він відрізнявся жорстокістю, але, з іншого боку, проявляв лояльність до своїх повержених римських супротивників.
Про пошану, яка викликає його ім’я, свідчить той факт, що і німецький імператорський титул "кайзер" і російський імператорський титул "цар" походять від слова "Цезар". Він завжди був знаменитішим, ніж його внучатий племінник Август Цезар, справжній засновник Римської імперії. Проте дійсний вплив Юлія Цезаря на історію не дорівнює його славі. Правда, він зіграв значну роль в падінні Римської республіки, але це значення не слід перебільшувати, оскільки республіканський уряд в Римі вже розвалювався.
Найважливішим досягненням Цезаря було завоювання Галлії. Захоплені ним території залишалися під римським правлінням приблизно п’ять століть. За цей період вони підпали під значний вплив Риму. Там були перейняті закони, звичаї, мова, а пізніше також римське християнство. Сучасна французька мова в значній мірі походить від розмовного латинського тих часів.
В цілому захоплення Галлії було чинником безпеки всієї Римської імперії. Завоювали б римляни Галлію рано чи пізно, якби не було Цезаря? Вони не мали ані технічної, ані чисельної переваги перед галльськими племенами. З іншого боку, Рим швидко розширювався і в період до завоювання Цезарем Галлії, і якийсь час після цього. Якщо врахувати високу боєздатність римських армій того часу, близькість Галлії до Риму і роз’єднаність її племен, здається, що у неї було мало шансів залишитися незалежною. У будь-якому випадку залишається безперечним той факт, що Цезар був полководцем, який дійсно розгромив величезні армії кельтів і завоював Галлію, і в нашій книзі за такі досягнення йому віддається, по праву, почесне місце.
А зараз поговоримо про найбільш іменитих політологів та істориків Риму.
Полібій. Найбільшим грецьким істориком Риму був Полібій (приблизно, 200 – 120 рр. до н. е.). Після битви при Підне в 168 р. до н. е., коли Рим другий раз розгромив Македонію, римляни покарали всіх тих в Греції, хто був на боці останнього злощасного македонського царя Персея. Більше тисячі ахейців були відправлені до Риму як заручники. У їх числі був і Полібій. Знаходячись там і увійшовши до кола Сципіона Молодшого, Полібій в числі інших своїх книг написав протягом 168–140 рр. до н. е. свою «Історію» в 40 книгах, з яких повністю збереглися лише перші п’ять (решта тридцять п’яти книг дійшла в уривках). «Історія» Полібія охоплювала порівняно невеликий проміжок часу, від 220 по 146 рік, але це був час, коли Рим завоював велику частину західного світу, включаючи Македонію і Грецію. За філософськими поглядами Полібій був стоїком. Він намагався знайти причинне пояснення історичних подій, але змушений був визнати, що багато історичних подій, у тому числі і дуже важливі, зобов’язані своїм походженням випадковості або успіху.
Разом з тим, Полібій, цей грек-заручник, що став апологетом Риму, який вважав, що тільки Рим здатний врятувати Грецію від політичного хаосу, намагався знайти загальну причину римських успіхів. Він бачив цю причину як в римській релігії, яка служила об’єднанню народу Риму, так і в його політичному устрої, що мудро поєднував в собі елементи монархії – вища влада консулів (хоча їх влада не була монархією, тобто «владою одного», а швидше діархією), аристократія – сенат і демократії – народне зібрання.
І дійсно, з моменту знищення царської влади в Римі найвищим державним органом стало народне зібрання. Воно приймало або відміняло закони, оголошувало війну і укладало мир, було верховною судовою інстанцією, обирало всіх вищих посадовців, в руках яких зосереджувалася вся виконавча влада.
Якщо вільно викласти головну політологічну думку Полібія, то весь кругообіг політичної влади можна представити у вигляді наступної схеми. Ця схема залишається вірною щодо сучасної політичної ситуації в світі. Всі політичні дії починаються в давнину з народного зібрання.
Синтез римської і грецької культур, органічна сполука грецької духовності і римської громадянськості, втраченої в Греції, продовжив Цицерон (за іншою вимовою Кикерон, від «цицеро», або «кикеро» – «горох») – великий римський оратор і блискучий письменник, честолюбний політичний діяч, один з останніх захисників Римської республіки, що загинув разом з нею. Він також був філософом.
Марк Туллій Цицерон (106–43 рр. до н. е.) походив з багатого римського стану «вершників». Він народився в 648 р., вважаючи від заснування Риму, в батьківській садибі в Лациумі, де прожив майже 64 роки (з 3 січня 106 по 7 грудня 43 р., згідно нашому, тоді невідомому, літочисленню), був убитий цезаріанцями через півтора роки після того, як республіканці-тираноборці, які не розуміли, що час республіки пройшов, насильницьки позбавили життя Юлія Цезаря.
Цицерон здобув відмінну за тих часів освіту. Ще до свого повноліття (тобто до шістнадцятиліття) батько відправив його разом з братом Квінтом для навчання до Риму, де він, перш за все, оволодів грецькою мовою – мовою освічених римлян. Разом з тим, він досягає блискучих успіхів і в рідній латинській мові, яку він незабаром якісно поліпшить, створивши класичну латинську мову, «мову Цицерона».
Поки ж він бачить у республіканському Римі шлях до досягнення вищих адміністративних посад аж до консула (якщо це, звичайно, не шлях узурпатора-тирана). Відкриває ораторське мистецтво – і він настирливо вчиться йому у кращих римських ораторів.
Серед них виділялися два брати: Муций Сцевола Старший і Муций Сцевола Молодший, які за світоглядом належали до стоїцизму. Сцеволи не тільки навчили талановитого хлопця основам ораторського мистецтва, але й збудили у нього інтерес до філософії
Згодом в своєму трактаті «Про природу богів» Цицерон, озираючись назад, а в цей час йому було близько шістдесяти років, скаже: «…не розумію, звідки у мене виникло таке завзяття до філософствування... Проте зовсім не раптово я став займатися філософією і немало витратив праці і турбот на неї з часів ранньої юності, а понад усе тоді, коли здавалося, що я зовсім мало займаюся філософією. Про що свідчать і мова моя, багата висловами філософів, і близькі відносини з розумнішими людьми, чим завжди славився дім наш, і те, що я навчався у відомих (вчителів): Діодота, Філона, Антіоха, Посидонія».
Автор найбільш яскравої і значної книги у всій давньоримській літературі жив, напевно, в першій половині I століття до н. е. Це все, що ми про нього знаємо. Повне його ім’я Тіт Лукрецій Кар. Недостовірні відомості повідомляють, що народився він в 98 році до н. е., а скінчив життя самогубством в 55 році до н. е. Але нам відомі історичний час і події цього часу, крім того, – є сама поема "Про природу речей"
Такої прозорості стилю, глибини ідей поетичної образності, силою враження у всій античній літературі немає рівних поемі Лукреція. Здається, що це творіння вже епохи Відродження.
У політичному сенсі час, в який жив Лукрецій, може бути названо часом важкої агонії Республіканського Риму і передвістям принципата. Це був час апогею завойовної політики Риму і глибокої внутрішньої кризи республіки, яка опинилася непристосованою до управління величезною державою, що утворилася в результаті завоювань. Розорення римського та італійського селянства, жорстока боротьба всередині пануючого класу послужили основою запеклих громадянських війн.