Політологія західної європи в період виникнення і розвитку феодалізму План

1. Причини виникнення Риму; престол Папи Римського

2. Політичні доктрини

3. Єресь в X-XIII ст. і формування ідеології бюргерства на містах

4. Політико-єретичний рух Європи в XIV-XV ст.

1. Римські єпископи із самого початку, ще за часів язичницьких імператорів, вважалися вищими за інших. Це пояснювалося першістю Риму над іншими містами, який люди звикли називати «вічним містом», «осередком світу». Ha римського єпископа перейшла назва старовинного великого жерця стародавнього Риму – понтифікс; інше звичайне його ім’я було папа, «батько». Рим прийняв християнство пізніше за інші міста. Але в християнській церкві його почали вважати старшою общиною. Затвердилася віра в те, що першим єпископом Риму був старший апостол Петро. Уселенські Собори IX століття визнали за ним перше місце серед церков і перший голос в церковних зібраннях.

Ще вище піднялося значення римських єпископів, коли західні області почали переходити до рук варварів. Імператорська влада в Італії спочатку стала слабкою, згодом зникла зовсім (476 р.).

На захист населення перед лицем варварських вождів стали римські єпископи. Коли гуни на чолі з Атілой увірвалися до Італії, і імператор покинув столицю, з Риму прибуло посольство з єпископом Левом I і примусило Атілу його з країни.

У VI столітті зв’язок між різними частинами колишньої імперії став слабким і розірвався. Рим кілька разів захоплювали варвари і візантійське військо. Старовинні споруди знаходилися в розвалинах. Особливо важкі часи Італія переживала в період нашестя лангобардів, які спустошили майже весь півострів і не раз підступали до стін старого Риму. Лангобарди відрізали західний берег Італії і Рим від східного та Візантії. Через це лихо римському єпископу доводилося самому вживати заходи для захисту й охорони населення. Його влада, його самостійність у світських справах ще більше зростали. Цьому сприяла реформа католицької церкви, яку розпочали ченці французького монастиря Клюні, що знаходився в долині річки Сонні, і вони підкорялися безпосередньо Папі.

У своєму прагненні підняти і перетворити суспільство клюнійці особливо не погоджувалися з порядками церкви, які вони вважали «великим псуванням». На їх думку, духівництво, замість того, щоб служити „людським інтересам”, підраховувати доходи, командувати військами і жити в розкоші, повинно відрізнятися чернечою чистотою вдач, зреченням від земних благ, тільки такі керівники можуть вказати суспільству вищі цілі. Більш всього обурювалися люди придбанням духовного сану: вони стали називати її симонке (від імені Симона Волхва, який, за словами Діянь, хотів купити у апостолів дар "творити дива") і вимагали вигнання «розкрадачів церкви», симоністів. Вони чекали, що реформу розпочне Рим і уявляли собі зміну всього духівництва, за зразком Клюні: всі церкви повинні підкорятися римському первосвященику.

У середовищі ченців було ще одне спрямування. Його прихильники уявляли собі світ неподіленим на дві половини, подібно душі і тіла людини. У одній править піднесений початок, духовна влада, в іншій – низинне, влада світська; перша йде від Христа, друга – від Немврода. Тому перша йде від духа світла, повинна господарювати у світі, виправляти і стримувати іншу, нерідко керовану гріховними бажаннями. На землі повинна керувати справедливість. Св. Петро, государ і володар, перший після бога, знищить своєю залізною силою все, що повстане у нього на дорозі. Головна підстава світової справедливості – безмежне панування Риму і Папи. Єпископи – лише виконавці влади Папи. Собори – лише свідки діянь Папи. Престол Петра може вирішити все і навіть знищити силу будь-якої присяги. Церква вища за світську владу. Низький представник церкви вищий за наймогутнішого государя. Папа – верховний правитель світу, королі зобов’язані безумовно слухатися його, німецький імператор повинен стати васалом папи і Риму. Папа вирішує, хто дійсний, законний государ. Король, який не задовольняє Папу – більше не король; як попіл і солому розвіє Папа його силу за вітром.

Перша міра була спрямована на те, щоб звільнити Папу від підпорядкування імператору і тим партіям, які боролися на папських виборах в самому Римі. На зібранні в Римі було вирішено, що папу обиратимуть лише кардинали, тобто близькі до єпископів і священики найголовніших римських церков. Вони повинні лише повідомити про своє рішення римським сеньйорам і народу; вічне прокляття буде оголошене тому, хто наважиться хвилювати церкву. Про яку-небудь участь імператора взагалі не згадувалося.

До цих пір майже всі священики і деякі єпископи мали сім’ї. Це прив’язувало кліриків до місця. Вони прагнули збільшити своє майно, щоб забезпечити дітей, нерідко передавали їм свій сан, затверджуючи таким чином спадковий духовний стан. Зі страху втратити володіння вони шукали прихильності світської влади.

Ha декількох зібраннях було проголошено обов’язкову безшлюбність священиків, а потім почали вимагати те, щоб одружених кліриків було звільнено. Почався опір з боку духівництва. Народ брав в цій справі гарячу участь: частина населення ставала на бік Папи і ченців, інша частина була на боці священиків.

Дрібні лицарі і простий народ об’єдналися навколо вождів, які в бурхливих проповідях на вулиці вимагали від духівництва євангельської бідності, грабували багатих і сімейних священиків, які належали переважно до вищого класу, особливо робили напад на архієпископа, що допускав симонію і шлюби духівництва. Збуджений натовп уривався до священиків, виганяв їх з будинків і віднімав майно.

Вони були переконані, що тільки священики-ченці, які не будуть зв’язані ані спорідненістю, ані вигодою та місцем поселення, можуть без остраху служити церкві. Вони хотіли ввести в церкви порядки чиновницької служби: клірики, відчужені від будь-яких сторонніх інтересів, «померлі для світу», повинні знати лише одну волю свого государя – Папи, лише під ім’ям Григорія VII. Реформи церкви стали ще рішучіші. Папа засудив радників німецького короля, яких викрили в симонії; декілька німецьких та італійських єпископів він змістив і відлучив від церкви. Далі Григорій VII зажадав, щоб ніхто з духівництва не приймав інвеститури від світської особи. Государі не повинні заважати здібним людям вільно досягати духовного сану.

Папство було ворогом політичного об’єднання Італії. Його володіння ділили Італію на дві частини. Після Григорія VII найбільш відомим представником папської теократії був Інокентій III. Він заявляв, що папська влада подібна сонцю, а імператорська – місяцю, який світить лише відображеним сонячним світлом. Тим самим, він активно добивався визнання за папством головуючої ролі і, не тільки в церковних, але і в світських справах. Йому належать слова, в яких він відзначає, « Господь поставив Папу над народами і царствами для того, щоб виривати, руйнувати, творити і насаджувати... ». Примітним було й те, що лише імператор і наймогутніші королі могли цілувати Папі руку, решта королів і князів повинна була цілувати хрест на папській туфлі. Папська курія за часів Інокентії III стала вищою інстанцією в країнах Західної Європи з усіх церковних справ. Папство активно втручалося в політику. Інокентію III вдалося зміцнити позиції папства не тільки в Італії, Швеції, Данії, Польщі. Васальну залежність від Папи визнали королі Арагону і Португалії.

Особливе місце у феодальному суспільстві Західної Європи займала католицька церква. Духівництво було першим станом феодального суспільства, їм належала третини всіх земель: населення цих земель знаходилося у феодальній залежності від церкви. Будучи могутньою економічною і політичною силою, церква одночасно відігравала пануючу роль в ідеології феодального суспільства. Оточуючи феодальний лад ореолом святості, церква оголосила «божественним встановленням» привілей і владу феодалів, суспільну нерівність і пригноблення кріпосних. Заклики «про підпорядкування владі» і про «покірність рабів своїм панам», з якими виступали церковні діячі рабовласницької епохи, феодальна католицька церква використовувала для ідеологічного обґрунтування феодальних порядків.

Католицька церква, спираючись на свою економічну і політичну потужність та ідеологічне панування намагалася підпорядкувати собі світських феодалів. Великою популярністю серед церковників користувалися теократичні теорії, що виражали прагнення католицької курії на чолі з Папою римським до світового панування. До цих теорій відноситься, наприклад, «теорія сонця і місяця», згідно якої «як місяць одержує свій блиск від сонця, так королівська влада запозичує свій блиск і авторитет від Папи». Мала також попит, заснована на довільному тлумаченні цитат з Євангеліє «теорія двох мечів», згідно якої імператор отримує свій меч, тобто владу – від церкви і через це всі повинні їй підкорятися.

У боротьбі за верховенство церква використовувала різного роду фальшивки. До їх числа відноситься «Дарування Костянтина»_, що є підробленою грамотою від імені імператора Костянтина I, який нібито, ще в IV ст., передав Папі римському владу над Західною Римською імперією. У IX ст. прихильники папської влади виготовили «Лжєісидорові декреталії», в яких мовиться, ніби королі та імператори ще з перших століть християнства підкорялися Папі, який є послідовником Христа і апостола Петра. Боротьба римських Пап і імператорів була боротьбою за владу і прибутки між різними групами пануючого класу феодалів. Не дивлячись на те, що ця боротьба часом приймала досить гострі форми, церква і феодальні правителі спільно виступали проти рухів пригноблюваних мас. Так, католицька церква активно допомагала світським феодалам пригнічувати селянські повстання, а королі й імператори надавали церкві підтримку в боротьбі проти єретичних рухів.

2. Різка критика феодального ладу та його ідеології з боку єретиків X-XIII ст. зажадала нового ідеологічного обґрунтування феодалізму. Це завдання прагнув здійснити найбільший ідеолог католицизму, домініканський чернець Тома Аквінський (1225-1274 рр.), який спробував пристосувати деякі положення філософії Аристотеля для обґрунтування католицьких догматів.

З філософії Арістотеля Тома Аквінський запозичував, перш за все, ідеалістичне вчення про «активну форму», що дає життя «пасивної матерії». За Томою Аквінським світ, заснований на божественній ієрархії форм, з яких вищі форми дають життя нижчим. На чолі цієї ієрархії стоїть бог, який встановив принцип підпорядкування нижчих форм вищим. За цим же принципом, писав Тома Аквінський, побудоване і суспільство, яке неминуче повинне ділитися на вищих, які керують нижчими. Таким чином, Тома Аквінський обожнював феодальну ієрархію.

Тій же меті було підпорядковане вчення Томи Аквінського про закон. Тома розрізняє людські і божественні закони, перші визначають порядок суспільного життя, інші вказують шляхи «досягнення небесного блаженства». Разом з тим, теолог запозичує у Арістотеля поділ законів на природні і позитивні, а через поєднання цих класифікацій виводить чотири види законів: вічний (божественний природний), природний (людський природний), людський (людський позитивний) і божественний (божественний позитивний).

«Вічним законом» Тома називає «сам божественний розум, що керує світом», стверджуючи, що цей закон знаходиться в основі законів природи і суспільства, в основі всього світового ладу.

«Природний закон» Тома трактував як «віддзеркалення вічного закону людським розумом» і до нього відносив прагнення до самозбереження, продовження роду і закони життя.

«Людський або позитивний закон», під яким Тома Аквінський розумів діюче феодальне право, він розглядав як втілення вимог природного закону. Необхідність позитивного закону він обґрунтовував тим, що люди внаслідок «гріхопадіння» мають «збочену волю», саме тому потрібно примушувати їх до «чесності» шляхом застосування сили і страху перед покаранням. Таким чином, феодальне право виводилося Томою Аквінським з «божественного розуму» і будь-який опір йому вважався «тяжким гріхом».

Нарешті, до «божественного або відвертого закону Тома Аквінський відносив Біблію. «Божественним встановленням» Тома оголошував і феодальну державу, стверджуючи, що сутність влади феодальних правителів виходить з „божественного ладу”, підпорядкування нижчих вищим.

Для виправдання кріпацтва Тома Аквінський зібрав усі доводи на захист рабства, які були висунуті ідеологами рабовласницького устрою.

За вченням Томи, людський закон не повинен суперечити природному. Це означає, що правителі не повинні забороняти підлеглим життя, шлюб і народження дітей. Що ж стосується військової служби, роботи, ці питання розв’язуються цілком на розсуд феодала. Вчення про «обмеження» позитивного права вимогами «природного закону» відображало феодальні відносини, за яких феодал не міг вже вбити кріпака, як це міг зробити рабовласник з рабом. В той же час, це вчення було зручним для феодалів, оскільки виправдовувало їх свавілля при визначенні вимог. Тома писав, для того, щоб уникнути «смути» слід підкорятися тим позитивним законам, які суперечать вимогам природним, оскільки панування «вищих» і підпорядкування «нижчих» встановлене божественним законом.

Інакше вирішує питання Тома Аквінський про той позитивний закон, який суперечить «божественним» законам, тобто законам церкви. З вчення Томи виходить, що правитель, який порушує церковні закони, є «тираном», і церква має право позбавити його влади. Крім того, підлеглі «тирана» в цьому випадку зобов’язані підкорятися церкві. Теза про верховенство церковних законів використовувалася Томою Аквінським для обґрунтування прагнень католицької церкви щодо підпорядкування їй світських феодалів. Відстоюючи верховенство церковних законів, Тома приділяє особливу увагу ролі церковного суду у феодальному суспільстві. Відроджуючи ідеї Августина, він виступає проти свободи совісті, вимагаючи фізичного знищення єретиків. Тома виправдовує діяльність інквізиції.

У США та інших країнах існує ціла низка послідовників Томи, які створили школи «неотомістів». Неотомісті розробили, так звану католицьку теорію права, наріжними каменями якої є, запозичені у Томи Аквінського ідеї про «божественне панування і «підпорядкуванням» про «віддзеркалення позитивним правом вимог божественних природних законів» та ін.

3. Протест народу проти феодальної експлуатації в період середніх століть, як вже наголошувалося, був у вигляді єретичних рухів. Середньовічна єресь, за визначенням Ф. Енгельса, була "революційною опозицією феодалізму», в релігійній формі антифеодальних сподівань народу. Вони використовували демократично-революційні ідеї первинного християнства для критики феодалізму і в той же час вони зробили ще один крок вперед, оскільки намагалися здійснити ці ідеї практично, вели боротьбу проти феодального ладу. Перший великий єретичний рух, що охопив всю Європу, розпочався в X ст. в Болгарії. Інтереси закріпачуваного болгарського селянства були оформлені в єресі «богомілів», що носила антифеодальне спрямування. Богоміли проповідували те, що феодальна власність і кріпацтво створені „дияволом”, „злою силою”, яку вони ототожнювали з багатством. Вони оголосили феодалів «служителями диявола», які захоплювали силою громадські землі і підкорювали селян, царя та його чиновників, що збирають феодальні податі, і церкву, що оточує феодальний лад ореолом святості. Боролися проти церкви і всього феодального ладу, вони створили власну організацію, яка відроджувала демократичні традиції ранньохристиянських спільнот. Богомільські проповідники невпинно пропагували своє вчення серед пригноблюваних класів Болгарії:

«Вчать своїх не підкорюватися володарям своїм, – писав сучасник богомільського руху, – проклинати багатих, царя ненавидіти, лаяти старійшин, засуджувати бояр, вважати царських слуг мерзенними для бога і всякому рабу не працювати на свого пана».

Широкого поширення в Болгарії X століття набула єресь богомілів. Назва єресі походила від імені священика Богоміла. Оформленню цього руху сприяв вплив павликіан.

Богоміли закликали до непокори державній владі, засуджували церкву, виступали проти християнської обрядовості, брали активну участь у повстаннях. За свідченнями сучасника, богоміли навчали своїх прихильників «не підкорюватись владі, ненавидіти царя, лаяти старшин". Вони висловлювали протест проти вчення про досконалість світу, створеного Богом, говорили, що світ, багатство, церква, Старий Заповіт створені старшим сином Сатанаілом, який відокремився від Бога. Сатанаіл – злий початок. З пришестям іншого Сина Божого – Христа – людство отримає духовний початок. Звідси, згідно вченню богомілів, виник дуалізм всесвіту. Гноблення і насильство – породження зла – вони не вічні і можуть бути, врешті-решт, знищені. Для цього необхідно відновити рівність, яка існувала між членами ранньої християнської церкви. Богоміли створили апокрифічні пам’ятники літератури, наприклад «Про дебати Господні з дияволом».

Їх утворення розпадалися на досконалих, віруючих і слухачів. Досконалі повинні були відмовитися від особистого майна і проповідувати вчення. Віруючі і слухачі зберігали свою власність, обробляли громадські землі. Починаючи з X століття вони піддавалися суворим репресіям: їх спалювали, топили, кидали у в’язниці.

Найбільш поширеною єрессю, яка зародилася вже в другій половині XI століття, була єресь катарів, що широке розповсюдилася на Північній Італії (Ломбардія), особливо у Південній Франції. На ім’я французького міста Альбі, яке було одним з головних центрів створення руху, послідовників цієї єресі називали альбігойцями. Походження катарства було пов’язане з хрестовими походами. Європейці познайомилися з цим вченням на Сході і звідти принесли його до Західної Європи. Найближчим джерелом вчення катарів-адьбігойців було болгарське богомильство, яке, в свою чергу, своїм корінням сходило до візантійського павликіанства та іранського маніхейства. Оскільки і богоміли, і катари виходили з дуалізму, в світі протистоять один одному і постійно борються добро і зло, Бог і диявол; зовнішній світ по відношенню до людини є злом, злом є і тіло – матерія, яке тримає душу ніби-то у кайданах. Метою людини є звільнення від цього злого світу. Засуджуючи зовнішній світ (по суті, пануючий феодальний лад), катари заперечували необхідність існування феодальної католицької церкви, феодальної держави, виступали проти війни, судів. Себе вони називали «чистими» (грецьке слово katharoi -чисті і дало назву секті) і «досконалими» (perfekti – з латині). Проте ідеал „досконалого” життя, що виражався в проведенні повного аскетизму, у катарів здійснюється порівняно небагатьма особами – їх наставниками і духовними керівниками. «Прості» катари звичайно мали сім’ї і займалися господарською діяльністю, лише перед смертю через особливий обряд „втіхи” (consolomentum – з латині) переходили у стан "досконалих", повністю пориваючи, таким чином, із зовнішнім світом. Зі своїм особливим духівництвом, особливими таємними зборами, особливим вченням і побутом катари руйнували католицьку церкву і виходили з-під її впливу. Не тільки городяни, але і частина світських феодалів захоплювалася єрессю, сподіваючись на секуляризацію земельного майна католицькою церкви, що логічно виходило з вчення єретиків. Папа Інокентій III на початку XIII століття організував хрестовий похід проти єретиків на півдні Франції, у якому взяли участь північно французькі феодали. Результатом походу було страшне розорення всього Лангедока, а потім і приєднання його до володінь французького короля.

Іншою єрессю, що виникла також в місті, але розповсюдилася потім частково на села, була єресь вальденсів. Вона одержала назву від імені ліонського купця П’єра Вальдо, який віддав своє майно жебракам, а сам виступив з проповіддю покаяння і заклику до бідності (у 70-х роках XII ст.). Вчення вальденсів, що включило протест проти багатства, суспільної нерівності і несправедливості, особливо знайшло розповсюдження серед міських плебейських елементів. Часто єресь вальденсів у сучасників і називалася єрессю ліонських бідняків. Зокрема, вальденси були поширені в Швейцарії, де селяни під цим релігійним прапором виступали проти закріпачення їх місцевими феодалами. Багато вальденсів було і в Чехії.

4. У XIV-XV століттях єретичні рухи набувають особливо широкого характеру, поділяючись на дві основні течії: 1) помірну бюргерську єресь, що виступала проти папства і ставила за мету скасування особливого стану священиків, створення своєї «душевшої» бюргерської церкви, 2) крестьяно-плебейську єресь, яка пропонувала програму соціальних перетвореннь суспільства в демократичному антифеодальному дусі. Так, в Англії, поряд з виклефізмом, відокремившись від нього, розвинувся поллардізм, представники якого брали активну участь у повстанні 1381 року (Джон Болл та ін.). У Чехії таборити на початку XV століття проголосили Велику селянську війну, порвавши з помірними послідовниками Яна Гуса.

Католицька церква відповіла на єретичний рух найлютішими репресіями. Хрестові походи проти єретиків були тільки одним з багатьох методів боротьби панства проти єресі. Величезного значення в боротьбі з єретиками набула інквізиція. Інквізицією (від латинського слова inquisition – розслідування) називався спеціальний церковний суд, організований для викорінювання єретиків. Суд інквізиції був таємним, заснований на свідченнях донощиків (звичайно анонімних), супроводжувався жорстокими тортурами і закінчувався найчастіше смертю (спалюванням) звинувачених і конфіскацією їх майна. Спалювання єретиків набуло масового характеру. Сама страта їх перетворювалася на своєрідне релігійне публічне «святкування» (автодафе в Іспанії та ін.) Світська феодальна влада сприяла звичайно інквізиції, керуючись, зокрема, розрахунком на отримання великої частки майна засуджених єретиків.

Вже за часів Інокентія III справу інквізиції цілком було передано до рук нового чернечого ордена домініканців або «братів-проповідників», заснованого (1207-1208) іспанським дворянином Гусманом Домініком, спеціально для боротьби з єретиками. Інший чернечий Орден францисканців, з’явився теж за часів Інокентія III, був заснований в той же час (1209-1210) італійцем Франциском Ассизським. Метою цього «жебракуючого ордена» було – відвернути від єресі вуличну бідноту. Францисканці повинні були одягатися в грубий одяг, опоясуватися мотузком і т.д. Надалі Орден францисканців набув майно.

Під впливом вчення богомілів в X – XI ст. виникли єретичні рухи трудящих мас у Візантії, Сербії, Боснії, Київській Русі. Особливо сильний вплив богомільське вчення зробило на країни Західної Європи, в першу чергу, Північну Італію і Південну Францію, де його було використано в боротьбі проти феодальної католицької церкви населенням міст, селянством і окремими групами дворянства. Проповідь 2) катарів, 3) патаренів, 4) альбігойців, як називали єретиків на Заході, до кінця XII в. призвела до того, що від католицької церкви фактично відпали північ Італії і південь Франції. Для боротьби проти єресі на початку XIII ст. застосовували інквізицію.

Починаючи з XI століття в Західній Європі почала розповсюджуватися єресь, тобто такі релігійні течії, які були спрямовані проти пануючої католицької церкви і результатом яких було відділяння від церкви віруючих. Розвиток середньовічної єресі тісно пов’язан із зростанням міст, зусиллям класу городян як особливого «третього стану», виявленням гострих соціальних суперечностей між городянами і феодалами. Напади городян на феодальний лад в єресі набули нової своєрідної релігійно-ідеологічної форми. Звичайно, єресь розвивалася в західній Європі, в тих країнах, де міське життя одержало найбільший розвиток. Південна Франція, Південна Німеччина, Північна Італія, Нідерланди, Англія, Чехія були вогнищами єретичного руху.

Розвиток торгівлі і ремесла привів в XII – XIV ст. до зростання міст у ряді країн Західної Європи. Населення багатьох міст отримало незалежність від феодалів; прагнуло створити сприятливіші умови для розвитку торгівлі і ремесел, бюргерство підтримувало центральну королівську владу в боротьбі проти феодальної роздробленості і домагань католицької церкви на світську владу. Характеризуючи королівську владу тієї епохи, Ф. Енгельс писав: «Вона була представницею порядку безладдя, представницею нації, що утворюється, у протилежність роздробленню на васальні держави. Всі революційні елементи, які утворилися під поверхнею феодалізму, тяжіли до королівської влади, так само як королівська влада тяжіла до них».

Найяскравіше інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, виражені в творі Марссилія Падуанського «Захисник світу» (1324 р.). Марссилій Падуанський писав, що спроби церкви втрутитися у справи світської влади сіють розбрат і позбавляють миру європейські держави, особливо Італію.

Згідно теорії Марссилія Падуанського, церква і держава мають різні цілі і сфери діяльності. Розмежовувавши поняття закону людського і закону божественного, Марссилій Падуанський писав, що до церкви відносяться тільки божественні закони. Церква не має права втручатися в «мирські справи». Відповідно духівництво має право тільки вчити, викладати християнське віровчення, але не примушувати; карати порушників «божественного закону» може тільки бог, але не церква.

З вчення Марссилія Падуанського виходила дуже радикальна за тих часів вимога свободи совісті. Марссилій Падуанський висував вимогу виборності священиків, ліквідації церковної ієрархії, знищення привілеїв римського папи.

Дуже радикально для свого часу вирішує Марссилій Падуанський і питання про людський закон. Він писав, що закони повинні видаватися народом, якому також належить право обирати правителя. Найкращою формою держави Марссилій Падуанський вважав «виборчу монархію», в якій народ приймає закони і обирає довічного правителя. Існує думка, що Марссилій Падуанський під народом розумів зібрання станів. У своїй праці «Захисник світу» Марссилій Падуанський писав про поділ суспільства на шість станів: військові, священики, судді («головні або почесні стани»), землероби, ремісники і купці («простий народ»).

Пригнічені раніше католицькою церквою, єретичні рухи з новою силою спалахують в кінці XIV ст. Рух XIV і подальших століть проходять за інших умов, ніж раніше. Особливістю Західної Європи цього часу був розвиток міст. Бюргерство, що добивалося вже незалежності від світських феодалів, висувало менш радикальні вимоги, ніж селянство і міські низи, які боролися проти феодального ладу. У зв’язку з цим в XIV – XVІ ст. розрізняють два основних типу єресі.

Бюргерська єресь, що виражала інтереси городян і частини дворянства, вимагала «дешевої церкви» і була спрямована, головним чином, проти попів, на багатства і політичне положення яких вона нарікала.

Бюргерська єресь вимагала відновлення простого ладу ранньохристиянської церкви і скасування особливого стану священиків. Це усувало (знищувало) ченців, прелатів, римську курію, словом, все, що в церкві було дорогим.

Одним з перших виразником бюргерської єресі, яка вимагала «дешевої церкви», був професор Оксфордського університету Джон Віклеф, що виступав в кінці XIV ст. проти залежності англійської церкви від папської курії і втручання церкви у справи держави. Віклеф засуджував церковну ієрархію і церковне багатство, стверджуючи, що вони суперечать писанню.

Одночасно з вченням Віклефа в Англії виник рух лоллардів, які виражали прагнення селянства і міських низів Англії. Лолларди вимагали передачу земель селянським спільнотам і ліквідацію кріпацтва. Їх вчення відіграло значну роль у підготовці найбільшого селянського повстання.

Абсолютно інший характер носила та єресь, яка захищала потреби селян і плебеїв, майже завжди поєднувалася з повстанням. Вона вимагала відновлення ранньохристиянської рівності у відносинах між членами релігійної общини, а також визнання цієї рівності як норми і для цивільних відносин. З «рівності синів божих» вона виводила суспільну рівність і вже тоді, частково, рівність майнову.

Ідеологи ранньої буржуазії, виступивши проти теологічних теорій держави і права, створюють основу буржуазного світогляду, свого вчення про державу і право, яке класики марксизму назвали юридичним світоглядом. Суть полягає в тому, що місце догми божественного права зайняло людське право, а держава зайняла місце церкви. Якщо теологічний світогляд розглядає всі суспільні, у тому числі і політичні відносини як ті, що створені церквою та її догмами, то юридичний світогляд розглядає ці відносини як ті, що засновані на праві і створені державою. Проте в даний період теологічний світогляд ще утримував сильні позиції. Буржуазія не раз намагалася «пристосувати старий теологічний світогляд до умов, що змінилися, і життєвого устрою нових класів».

При всьому тому ідеологи буржуазії прагнуть створити світську політичну теорію. З’являються перші зародки буржуазної концепції природного права.

Але буржуазія була ще дуже слабкою. Тому вона не виступала проти феодального ладу в цілому, а підтримувала феодальну державу у формі абсолютної монархії, оскільки остання заохочувала на перших порах розвитку промисловості і торгівлі. Буржуазія прагнула в цей період до подолання роздробленості з метою створення централізованих держав і, не сподіваючись на свої сили, була готова підтримати ті прошарки феодального суспільства, які вели боротьбу за ліквідацію феодального сепаратизму.

Величезний вплив на розвиток політичної ідеології сприяв погіршенню становища народних мас, пов’язане з цим посилення селянських повстань і рухів плебейських мас у містах. Цей вплив позначається як прямо – в політичних вченнях утопічного соціалізму, так і побічно – в політичних доктринах нового класу – буржуазії.