Політичні вчення стародавнього китаю План

1. Конфуцій та його політичні погляди.

2. Даосизм: світогляд, політика, релігія.

3. Політична школа Мо Ді.

4. Легісти.

1. В давнину Китай був розділений на протиборчі володіння, які вели довгі, виснажливі війни. Тільки на території центральних рівнин Китаю (біля 8% території сучасного Китаю) існувало близько 140 дрібних і великих царств. Не проходило й року, щоб між ними не виникали сутички. Утворилася навіть особлива група мандрівних мудреців, які, переходили з однієї держави в іншу, намагаючись улагодити конфлікти між правителями. До таких людей належали відомі філософи.

Руйнується основа взаємостосунків між людьми і політиками.

Саме в цей період жило багато мудреців, філософів і містиків. Вони розмірковували над способами, які могли б привести країну до спокою і процвітання. На цій хвилі виникло безліч політичних і духовних вчень. Серед них: конфуціанство, легізм, даосизм. Саме в 6-5 століттях до н. е. народилися найбільші політичні й духовно – філософські системи Китаю.

Сьогодні у всьому світі немає людини, яка не б чула про конфуціанство та його засновника Конфуція (551–479рр. до н. е.), ім’я якого в китайській вимові звучить як Кун-цзи або Кун-фу-цзи (Мудрець Кун). У стародавніх книгах його інколи називають просто Учителем, і всім стає зрозуміло, що йдеться про великого наставника, який став етичним ідеалом сотень мільйонів людей.

Конфуцій, один з великих мудреців старовини. Він є, свого роду, символом Китаю, його культури, філософської думки. Конфуцій також вважається великим першим вчителем усіх китайців. Впродовж багатьох десятків поколінь мільярди мешканців Китаю свято шанували його як вчителя життя. Для далекосхідної цивілізації Конфуцій є приблизно тим, що Ісус для християн або Мухаммед для мусульман. Але китайський мудрець був все ж таки тільки людиною, простим і доступним у спілкуванні, яким і повинен бути вчитель. Він підкреслював, що в своїх ідеях він спирається на мудрість давнини. В основному китайські мудреці і розробники політичних концепцій належали до середовища бідної знаті. Часто вони змушені були заробляти на життя роботою в секторах адміністративної системи, які функціонували в імператорських дворах. Багато великих китайських мислителів були породженням цього соціального середовища. Майже всі без виключення вони були освіченими державними службовцями, які склали іспити і пройшли навчання в державній системі. У цьому сенсі вони не так вже сильно відрізняються від сучасних професорів філософії і політології на заході. Саме з цього соціального середовища вийшов найбільший китайський філософ Конфуцій. Він жив приблизно в ті часи, що і Будда, Фалес, Піфагор.

Конфуцій належав до старовинного аристократичного роду, генеалогія якого брала свої витоки з династії Шан – Інь, що правила Китаєм з глибокої давнини до 11 століття до н. е.

Після загибелі іньців під ударами Чжоу (1027 до н. е.) один з нащадків династії Шан – Інь одержав від чжоусців в управління маєток Сун. Родичем сунського правителя був Кун, який в 13 столітті до н. е. займав посаду головнокомандуючого військами цього маєтку, який згодом перетворився на велике царство. Всесильний міністр – правитель царства Сун захотів, згідно повір’ю, відібрати у Куна його дружину. Складна любовно-політична інтрига, як вона описана в хроніці – літописі «Цзочжуань», призвела до того, що сунський правитель, який не схвалив намірів інтригана, був усунений з престолу, а за часів його наступника всесильний міністр добився свого: Куна було вбито, а його дружина з почестями була переведена в дім міністра, де повісилася на своєму поясі. Через інтриги відбулася втеча уцілілих членів клану в царство Лу, де через деякий час і народився Кун-Фу–цзи. Ім’я Конфуцій – латинізована форма китайського часу Кун–Фу–цзи, тобто «вчитель Кун».

Його батько Шу – лян Хе був сміливим солдатом, згодом – комендантом фортеці Цзоу, причому літописи зображають його як людину величезного зросту і незвичайної сили, який прославився військовими подвигами. Хе мав дружину і 9 дочок, але не мав сина. У стародавньому Китаї донька вважалася тягарем для родини. Старий Хе у віці 63 років вирішив узяти наложницю, яка, нарешті, народила йому сина. Але й тут його спостерігала невдача – син виявився кривоногим. Хе раптово познайомився із зовсім юною дівчиною, представницею знатного роду Янь, яка погодилася стати дружиною старому воїну. Ця жінка і подарувала світу, 27 серпня 551 р. до н. е., великого мудреця – Конфуція. При народженні йому дали ім’я Чжун Ні.

Чоловік був на 40 років старшим за свою дружини. У будь-якому випадку цей шлюб називали «варварським» і розпусним. Природно, що така атмосфера не могла не відобразитися на формуванні юного Конфуція. Син благородних батьків, що знав історію свого роду і ратні подвиги свого батька, він ніколи не забував про своє походження і тому дуже сподівався на дотримання порядків і ритуалу.

Він своїм прикладом все життя доводив, що властивості людей однакові незалежно від їх народження. Важливо інше – чи здатна людина переймати стародавні закони, чи може вона невпинно виховувати себе, виганяти з себе нещирість і злість, нести в своєму серці людинолюбство.

Досить було подивитися на форму голови маленького Конфуція, щоб зрозуміти, йому призначена незвичайна доля. Річ у тому, що на його голові було декілька горбиків, а посередині – вм’ятина. Цікаво те, що саме така форма голови, за легендами, була у відомого мудреця й правителя Фусі, який створив перші ієрогліфи, навчив людей читати і писати, пояснив їм правила рахунку і т.д. Одним словом, він приніс у світ цивілізацію і порядок. Така схожість Фусі і Конфуція означала, що йому теж судилося донести до людей важливе осмислення політики, культури і духовності.

Конфуцій, як Піфагор і Сократ, не залишив письмового викладу свого вчення. Але друзі і послідовники мудреця записали його вислови в книзі «Лунь юй» – «Думки і бесіди». Вона складається, головним чином, із афоризмів, які починаються словами: „Учитель сказав”. Іноді в ній повідомляються факти з біографії Конфуція, іноді потрапляють на очі епізоди, що показують вчителя під час бесіди з його друзями. І хоча переказ приписує Конфуцію складання мало не всієї священної писемності Китаю, «Лунь – юй» залишається майже єдиним надійним свідком про мудреця та його вчення. У 499 р. до н. е. Конфуцій був присутній на офіційній церемонії між правителями царства Лу і Ци як знавець церемоній. За недотримання традицій акторів піддали страшній страті – відрубали їм руки і ноги. Спочатку Конфуцій, обтяжений сім’єю, посідав незначні суспільні посади – був хранителем комор, завідував полями та фермами.

Зайнявши місце наглядача за продовольчими постачаннями, Конфуцій з натхненням взявся за справу, оскільки бачив в ній щось священне. Він ретельно стежив за тим, щоб товари були доброякісними, придивлявся до всі дрібниць, розпитував людей, які розуміються на господарстві, розмовляв з селянами, цікавився способами поліпшення врожаю.

У 528 р. до н. е. у Конфуція померла мати. За звичаями, на знак трауру він повинен покинути службу на три роки. І хоча багато хто в той час вже не звертав уваги на це правило, він вирішив дотримуватись цих правил.

Життя вчило Конфуція мужності. Йому не виповнилося ще й 17 років, як померла його мати. Його не запрошували на бенкети, які влаштовувалися знатними родами, через його батьків. Йому доводилося пережити і публічні приниження, підозрілі погляди багатих вельмож і т.д. Проте знегоди не зробили його серце жорстоким – навпаки, він побачив у них засіб самовиховання, виявив в своїй душі ту дивовижну любов до людей, якій згодом навчав інших. Вчитель говорив про інше: не про те, звідки взялися люди, не про те, якими вони повинні бути, а про їх моральні, етичні й політичні якості.

У 19 років Конфуцій одружувався на Дерздиці, що жила в царстві Сун. Через рік у них народився син. З нагоди цієї радісної події правитель Чжан-гун привітав Конфуція, пославши йому зі слугою живого коропа. На знак вдячності за надану правителем честь щасливий батько дав новонародженому ім’я, що означає «короп», і згодом додав прізвисько Бо Юй (юй – риба, Бо – старший з братів). Проте з останнім Конфуцій дещо поквапився, оскільки синів у нього більше не було.

Слід помітити, що в сімейному житті мудрець – як і Сократ – не був щасливим. Є також відомості про те, що він розлучився. Взагалі відношення Конфуція до жінок достатньо наочно показано і практично вичерпується в наступній сентенції: «Найважче мати справу з жінками і сяо-жень: наблизиш їх – стають норовистими, віддалиш – ремствують». Таким було все його життя, як зображено на сторінках трактату «Лунь-юй», було життя самотнього і не розпещеного успіхами вчителя, оточеного лише відданими йому учнями.

За переказами, у Конфуція було близько 70 найближчих учнів, всього ж він, як розповідають літописи, викладав більш ніж 3000 чоловікам. Але тільки 72 людини повністю оволоділи вченням Конфуція.

Вільний час Конфуцій присвячував поглибленому вивченню китайської історії. У народних оповідях і одах перед ним оживало ідеальне царство, в якому володар був мудрий і справедливий, військо – віддане й відважне, селяни – працелюбні і чесні, жінки – вірні і ніжні, земля – родюча й рясна. Конфуцій дійшов думки, що причина страждань людей криється в хаосі, який панує в країні. Для того, щоб позбавитися його, слід повернутися до стародавніх звичаїв і порядків. Але зробити це потрібно свідомо: кожна людина повинна бути вимогливою до себе, дотримуватись встановлених правил і канонів: лише тоді все суспільство зцілиться від своєї недуги.

Конфуцій вивчав історичні документи, церемоніальні обряди, стародавні пісні, музику, перекази і, досягнувши успіху в цьому, став вважатися знавцем традиції. У 522 році до н. е. виповнилася давня мрія Конфуція: він відвідав разом з учнями стару столицю Чжоу. Стародавні храми привели його в захоплення. Він відчув себе у самого джерела мудрості, уважно розглядав фрески, із захопленням читав написи, які були напівстертими, розпитував про все, що торкалося давнини. Засмучувало Конфуція лише те, що культом в столиці нехтували.

Незабаром містом розповсюдилася чутка про молодого вченого. Число його учнів зростало з кожним днем, усіх вражала його ерудиція і глибоке знання стародавньої літератури (Відвідини Чжоу співпали з першими спробами Конфуція знайти такого правителя, який би зрозумів його поради і привів країну до процвітання).

За переказами, саме тоді Конфуцій зустрівся з Лао-Цзи. Старий філософ засудив його зарозумілість і химерні мрії, але Конфуція це не збентежило. Не збентежили його й глузування інших аскетично налаштованих проповідників. Коли вони докоряли його в пустому, він відповідав, що найлегше умити руки і відсторонитися від справ. Набагато важливіше спожити свої знання для служіння народу.

Дехто, намагаючись принизити вчителя, жартував над його «гордим виглядом, вкрадливою манерою і завзятістю». Але навряд чи ці звинувачення були достатньо справедливими. Конфуцію завжди була властива непідроблена скромність. Він був незмінно чемний, уважний, привітний, носив простий одяг чорного і жовтого кольору. У колі учнів він був справжній, гордість була для нього чужою. Він умів прислухатися до порад. Учні мали на нього великий вплив. Не раз він змінював свої рішення через їх поради, вислуховував від них докори, виправдовувався перед ними.

Але при дворі Конфуцій поводився інакше: біля воріт він низько схиляв голову, у тронному залі стояв, затамувавши подих, застигав в церемоніальних позах, розводив руки, робив чинні уклони, одним словом, воскрешав стародавній придворний етикет. На вулиці він також уважно стежив за пристойністю кожного свого руху. Усі його манери були розраховані і продиктовані суворими правилами. У колясці він їхав, не повертаючи голови, до обряду вітання відносився незвичайно серйозно. І все це робилося не через гордість або чванство, а задля відродження традиції.

Спосіб життя Конфуція не був аскетичним, хоча він вважав, що необхідно вміти задовольнятися малими потребами. Його побут не відрізнявся від побуту інших учених і чиновників. У сімейному житті він не знайшов щастя, гурток учнів став для нього справжньою сім’єю. Слухачі звичайно були не молодші за Конфуція, але він любив називати їх «своїми дітьми».

Тепер про головне. Чи пив Конфуцій, як більшість китайців того часу? Він ніколи не пив до такого стану, щоб потрапити в незручне становище.

Конфуцій повчав і служив, проповідував і поневірявся, віддаючи (як згодом Сократ у еллінів) перевагу усному слову, ніж письмовому. Після смерті Вчителя, його учні зібрали і систематизували всі відомі вислови. У результаті вийшло, що відразу стала канонічною священна книга «Лунь юй» («Думки й бесіди») – один з найбільших і відомих пам’ятників людської думки. Велич його – в простоті. П’ять зрозумілих всім і кожному принципів: 1) мудрість; 2) гуманність; 3) вірність; 4) шанування старших; 5) мужність. На їх основі будується логічно бездоганна система ідей, покликаних упорядкувати суспільне життя, зв’язати інтереси держави та особи.

Що необхідне для досягнення спільного блага? – Процвітання держави. Що необхідне для процвітання держави? – Добробут народу. Що необхідне для добробуту народу? – Лад у сім’ї. Що необхідне для ладу в сім’ї? – Заспокоєння серця, заспокоєння самого себе. Досягнення такого ідеалу є цілком можливим, якщо тільки не змінювати правдивості і постійно прагнути до вищої премудрості.

У розумінні обов’язку правителя особливо яскраво виявляється схожість Конфуція з Платоном. Так само як і Платон, який наполягав на тому, що керувати повинні «гідні», Конфуцій постійно вказував на необхідність етичного авторитету уряду.

Головним для Конфуція у взаємостосунках держави з народом було вміння зберегти довіру народу: інакше державі не встояти.

Знайти такого монарха, який би повністю підкорявся авторитету філософа, було не так легко. Країна, що розпалася на великі царства, колись завойована чжоусцями, знаходилася в стані безперервних війн. Стародавні норми були порушені, а на передній план висувалися: користь і користолюбство, зрада та інтрига, підступність, вбивство, постійні війни. Конфуцій відвідав царства і князівства: Ци, Вей, Чень, Цзай та інші, намагаючись знайти собі патрона. Одного разу йому, ніби-то, вдалося справити враження на князя Ци, який пообіцяв призначити його міністром.

Але сановники, які боялися конкуренції, почали налаштовувати князя проти Конфуція і зробили все для того, щоб зруйнувати його плани.

Князь розлучився з Конфуцієм, сказавши, що дуже старий для того, щоб користуватися його порадами. Але мудрець не зневірився.

Нарешті, пошуки його увінчалися успіхом. У 497 році до н. е. Конфуцій прибув на батьківщину в Лу. Там його прийняли з шаною, і цар, який мріяв укріпити своє положення, яке на той час дещо похитнулося, призначив філософа губернатором міста Чжун-ду. Тепер Конфуцій міг на практиці здійснювати свої ідеї.

Досвід чиновника став йому в нагоді. Він привів до ладу землеробство: ввів сівозміни, відібрав у багачів землі, які вони використовували для сімейних кладовищ, конфіскував майно, здобуте нечесним шляхом.

Проте незабаром з’явилися незадоволені його політикою. Справитися з опозицією виявилося не так просто. У перші ж дні губернаторства Конфуцію довелося відступити від принципу заперечення смертної страти і відправити на ешафот свого політичного супротивника. Через це йому було потрібно виправдовуватись перед учнями, які були вражені цим вчинком. Але ця страта не допомогла, опозиція зростала. Усі плели інтриги проти нього, князь обтяжувався його вказівками. А Конфуцій вважав своїм обов’язком "говорити правду в очі". Врешті-решт, йому не залишилося нічого іншого, як покинути Лу.

Поступово Конфуцію довелося переконатися в тому, що князі менше всього цікавляться його вченнями. З тих пір він остаточно пізнав «Веління Неба»: хай йому не судилося бути міністром, він знайде інший спосіб служити народу. Він назавжди залишиться вільним вчителем, «дзвоном» дійсного життя.

Почалися роки поневірянь, Конфуція всюди супроводжував натовп учнів, які ділили з ним усі тяготи кочового життя. Він продовжував навчати їх, прищеплював любов до стародавньої літератури та обрядів. У часи відпочинку він співав їм старовинні пісні під акомпанемент лютні, його гра служила їм утіхою в хвилини смутку. А такі хвилини були частими. У смутні роки війн кожен подорожній легко міг піддатися несподіваному нападу. Кілька разів Конфуцію загрожувала смертельна небезпека: дім, де він знаходився, оточив натовп розлючених мешканців, і лише дивом йому вдалося уникнути розправи. Але мудрець не втрачав самовладання. Він був упевнений, що Доля зберігає його.

Конфуцій не винайшов нічого нового, він лише скористався звичаєм шанування покійних, поглибивши його сенс. Адже пращури втілювали собою «високу старовину», якесь золоте століття, коли всі жили за правилами і дотримувались етичних норм поведінки. Наприклад, Конфуцій вважав зразком перших правителів Китаю: Фусі, який, за легендами, приніс людям писемність, мистецтво приготування їжі, навики полювання й рибальства; Шень-нун навчив людей обробляти землю, Хуанді, Ло і Шунь передали трон не у спадок, як це було раніше, а найбільш гідному. Напевно, багато хто з них був реальними особами, племінними вождями III тис. до н. е., розумними людьми.

Норми поведінки в сім’ї Конфуцій переносив на правила поведінки в державі, оголошуючи, що весь Китай – одна сім’я. Так само, як в сім’ї, в країні повинні панувати синівська шанобливість і відданість по відношенню до правителя, а той, в свою чергу, зобов’язаний проявляти батьківську турботу, справедливість, виражати подяку і милість до своїх «синів».

Головною основою взаємостосунків повинне стати людинолюбство. Так, на думку Конфуція, формується міцна система взаємостосунків людини і держави.

Кожен повинен знаходитися на призначеному йому місці – в цьому запорука гармонії відносин в країні. Правитель повинен бути правителем, підданий – підданим, батько – батьком, син – сином.

Він говорив про необхідність дотримання ритуали і норми поведінки, бути справедливим і людинолюбним, шанувати старших і піклуватися про молодших. Конфуцій не втомлювався нагадувати, що гідна людина, перш за все, повинна запитати з себе, а нікчемна людина запитує інших. Для Конфуція шанування минулого було необхідною ознакою культурної людини, яка приборкала в собі тваринний початок. Таким чином, конфуціанство перетворилося на політичне і соціальне вчення про принципи справедливого і гармонійного управління державою і взаємостосунками між людьми. Конфуціанство залишалося офіційною політичною ідеологією країни з VI століття до н. е. до 1913 року н. е.

Конфуцій вважав важливим спочатку виправити людей, очистити їх, повернути до норм поведінки, а все інше – і держава зокрема – поступово саме прийде до рівноваги. Треба більше цікавитися не політикою або економікою, а станом души людини. Але втілити в реальність найпростіші норми поведінки було не так легко, як здається на перший погляд.

Конфуцій проявив, властивий китайцям, практицизм. І в цьому, можливо, потрібно шукати пояснення того величезного успіху, яким користувалися його ідеї в Китаї. Конфуцій не вимагав від китайців, щоб вони змінили свої основні уявлення. Він, швидше, наново формулював виразними засобами їх основні традиційні ідеї. Напевно, жоден філософ в історії, окрім Конфуція, не стикнувся так близько з фундаментальними поглядами своїх співвітчизників.

Конфуціанство, яке робить акцент більше на обов’язках людини, ніж на його правах, за теперішніми західними стандартами, може здаватися відсталим і малопривабливим вченням. Що ж стосується філософії управління, вона виявилася на практиці надзвичайно ефективною. Якщо судити з погляду його здатності зберігати мир в державі і забезпечувати її процвітання, то Китай впродовж двох тисячоліть залишався державою з найбільш вдалими методами управління.

Ідеали Конфуція, хоч і проникли глибоко в китайську культуру, не зробили помітного впливу на країни, які знаходяться за межами Східної Азії. Вони надзвичайно популярні в Кореї та Японії, на розвиток яких великий вплив зробила китайська культура.

В теперішній час роль конфуціанства в Китаї незначна. Китайські комуністи в своєму прагненні розлучитися з минулим робили жорстокі атаки на Конфуція та його доктрини, і цілком можливо в період їх првління його вплив на історію дійшов свого кінця. У минулому ж ідеї Конфуція міцно укорінювалися в китайському ґрунті, і для нас не було б великим сюрпризом, якби ми стали свідками відродження конфуціанства в наступному столітті. Не уникнуло конфуціанство за всю свою історію існування і переслідувань.

З приходом до влади в 221 році до н. е. династії Цінь для конфуціанства настали важкі часи. Перший імператор династії Цінь –Шихуанді був сповненим рішучості покінчити з впливом Конфуція і розірвати зв’язки з минулим. Він наказав заборонити вчення Конфуція і спалити всі конфуціанські книги. Спроба заборони вчення була невдалою, і коли династія Цінь кількома роками пізніше припинила своє існування, конфуціанські вчені знов одержали свободу для викладу свого вчення. Під час правління наступної династії Хань (206 рік до н. е. – 220 рік н. е.) конфуціанство стає офіційною релігією Китайської держави.

Починаючи з часів правління династії Хань, китайські імператори поступово взяли за практику при відборі чиновників на державну службу організовувати іспити на тему: "державна служба". З часом, в основу цих іспитів все частіше і частіше включалася вимога знання конфуціанської спадщини. Оскільки в китайській імперії вступ до урядової бюрократії був основним шляхом для отримання фінансового успіху і соціального престижу, екзамени з предмету "державна служба" проводилися на серйозній конкурсній основі. В результаті тривалого часу багато інтелігентних і честолюбних молодих людей в Китаї присвячували цілі роки ретельному вивченню конфуціанської спадщини, і впродовж багатьох століть адміністрація Китаю складалася з людей, світогляд яких був сформований на основі конфуціанської філософії. Ця система зберігалася в Китаї (з деякими перервами) близько двох тисяч років, з 100 року до н. е. до 1900 року н. е.

Але конфуціанство було не тільки офіційною філософією китайської адміністрації. Конфуціанські ідеали були прийняті більшістю мешканцями Китаю і впродовж двох тисячоліть робили глибокий вплив на їх життя та їх думки.

Найнесподіванішого удару по конфуціанству було задано в 1972 – 1976 роки, коли під час культурної революції, в Китаї було розгорнуто могутню політичну компанію під гаслом: «критики Лінь Бяо і Конфуція». Лінь, який довгий час знаходився на високих політичних постах в керівництві КНР, в один той момент виявився супротивником тодішнього керівника країни Мао Цзи Дуна. Лінь Бяо добре знав і нерідко цитував основну працю Конфуція («Бесіди й міркування»).

Конфуція назвали «реакціонером» і звинуватили в тому, що він проповідував рабовласницький лад. У цих гріхах було звинувачено і Лінь Бяо. Одразу після закінчення культурної революції Конфуцій був реабілітований. Старість зажадала від Конфуція більшої мужності, ніж молодість. Ніхто не піддавав його глузуванню, як колись в юні роки. Конфуцію було вже близько 70 років, коли померла його дружина. Хоча він ніколи не був з нею близьким душею, він сприйняв цю подію як нагадування про неминучий кінець і все частіше став говорити про смерть. Він був оточений пошаною правителів, поколінням простих людей і шануванням учнів. Але в 482 р. до н. е. у 70 літнього Конфуція помер син, що не дожив до 50 років. Через рік помер його кращий учень Янь Юей, якому Конфуцій хотів залишити школу. Конфуцій відчув, що скоро настане його черга. Але весь цей час він не припиняв працювати. Останній рік життя Конфуцій присвячує виключно бесідам з учнями. У віці 73 років вчитель помер. Але він залишив вчення, і, думаючи про нього, люди знов і знов зустрічаються з Конфуцієм.

2. ЛАО-ЦЗИ (ЛІ ЕР) (біля 604 до н. е. – рік смерті невідомий)

Лао-Цзи – почесне ім’я найбільшого китайського мислителя Ли Ера, засновника даосизму. Йому приписують авторство «Дао де цзин» (трактат про шлях і чесноту). Основне поняття Лао-Цзи – Дао, яке метафорично уподібнюється воді (податливість). Образ дії, що виходить з Дао – бездіяння: поступливість, покірність, відмова від бажань і боротьби.

Про життя Лао-Цзи відомо мало. Ґрунтуючись на відомостях, що містяться у розділі «Тянься» («Піднебесна») в творі Чжуан-цзи і у розділі «Життєпис Лао-Цзи» в «Історичних записках», можна говорити, що Лао-Цзи був дещо старший за Конфуція. Твір «Лао-Цзи», що дійшов до нашого часу, відображає ідеї мислителя і служить головним джерелом для їх вивчення. У 1973 році в Мавандує, поблизу Чанша, було розрито могилу, що відноситься до ханського часу, в якій виявили два екземпляри твору Лао-Цзи, написані на тканині. Цей екземпляр дав цінний матеріал для вивчення ідей Лао-Цзи.

Він народився в царстві Чу, в повіті Лі, волості Ку, в селі Цюйжень. Справжнє ім’я мислителя Лі Ер. Лао-Цзи означає «вчитель Лао». У свою чергу, Лао – це прізвисько і означає воно «Старий». У нього були довгі вуха, за що йому дали ім’я Ер. Відомо, що Лао-Цзи був історіографом, головним хранителем державного архіву при Чжоуському дворі. Він довго жив у столиці, багато працював над довіреними йому документами, офіційними й літературними текстами, багато розмірковував, багато розмовляв з людьми, представниками різних станів і професій... Враження від прочитаного, побаченого чи почутого, складалися у власні висновки про природу всього існуючого, про загальні закони природного виникнення, становлення і розвитку світу. Він втілював їх в трактат, що зіграв величезну роль в китайській філософії.

Завершення періоду Чуньцю, коли жив Лао-Цзи, ознаменувалося зміною рабовласницького ладу феодальним. Лао-Цзи з огидою відкидав існуючий раніше принцип «управління на основі правил поведінки» і сумно нарікав: «Правила поведінки – вони підривають відданість і довіру, дають початок смуті». У той же час, його не задовольняв і принцип феодалів «управління на основі закону», і він з тривогою вигукував: «Коли зростають закони і накази, збільшується число злодіїв і розбійників». Він також був проти «шанування мудрих» і виступав проти загарбницьких воєн, які вели між собою правителі окремих царств. Загалом, він відкидав старе, але в той же час, таїв образу на нове, причому до того ж не знаходив реального виходу з положення, яке склалося .

У зв’язку з цим, «бачивши послаблення династії Чжоу», Лао-Цзи пішов зі служби, оселився в самоті і, прийнявши «незалежну» позу, став шукати для себе відірване від реальності щасливе життя, тільки для себе. Узагальнюючи уроки, отримані під час служби, Лао-Цзи вважав, що коріння того, що в суспільстві панує «смута» і їм «важко управляти», знаходиться в «знаннях» і бажаннях. Він говорив: «Управління країною за допомогою знань – є нещастям для країни, а управління країною без допомоги знань – є щастям для країни» – і наполягав на «управлінні, яке будується на бездіянні». Лао-Цзи вважав, що потрібне лише те, щоб правитель сам «не мав бажань», і тоді народ природним чином стане простим. Щоб отримати «відсутність знань» і «відсутність бажань», необхідно відмовитися від «шанування мудрих» і «не цінувати рідкісних предметів», іншими словами, ліквідувати все, що викликає бажання і суперечки. Лао-Цзи називав це «здійсненням бездіяння» і говорив: «Здійснення бездіяння призведе до того, що не залишиться нічого, що б не управлялося».

Виходячи з цього, ідеальне управління в уяві Лао-Цзи могло бути тільки в так званій «маленькій державі з малим населенням».

У такому суспільстві держава повинна бути невеликою, а населення – нечисленним, і хай в ньому «є різні знаряддя, не треба їх використовувати. Хай люди до кінця свого життя не переселяються далеко від своїх місць. Якщо навіть є човен і колісниця, не треба їздити на них, якщо є лати і зброя, не треба їх виставляти. Хай народ знову плете вузлики і вживає їх замість листа, хай його їжа буде смачною, одяг красивим, житло зручним, а життя радісним, хай сусідні держави здалека дивляться один на одного, слухають один у одного спів півнів і гавкання собак, але люди до самої старості і смерті не повинні ходити один до одного».

За переказами, коли Лао-Цзи покидав Чжоуське царство, на прикордонній заставі його зустрів начальник і попросив залишити що-небудь для своєї країни. Лао-Цзи дав йому рукопис в 5000 знаків – ту саму поему, яка увійшла до історії під назвою «Дао де цзин» («Шлях чесноти, або Книга про силу і дію»).

У цьому невеликому трактаті в двох частинах міститься суть вчення про Дао. Ієрогліф Дао складається з двох частин: «шоу» – голова і «цзоу» – йти, тому основне значення цього ієрогліфа – дорога, якою ходять люди, але надалі цей ієрогліф набув переносного значення і став означати закономірність, закон.

Лао-Цзи, прийнявши Дао за вищу категорію своєї філософії, надавав їй не тільки сенс загального закону, але й розглядав її як джерело походження світу. Він вважав, що Дао – це «коріння неба і землі», «мати всіх речей», що Дао лежить в основі світу. Лао-Цзи говорив: «Дао народжує одне, одне народжує два, два народжує три, а три народжує всі істоти», що є характеристикою процесу походження всього існуючого від Дао. З подальшого тексту: «Все існуюче носить в собі темне і світле, випускає і створює гармонію» – ясно, що під «одним» мається на увазі первозданний космогонічний хаос, коли темний і світлий початки ще не розділилися; під «два» мається на увазі розділення хаосу і поява темного й світлого, а під «три» – темний початок, світлий початок і гармонія (тобто єдине тіло). Сенс вислову «три народжує всі істоти» розкривається в главі «Тянь Цзифан» твору Чжуан-цзи, в якому про темний і світлий початки сказано: «Зв’язок між двома початками народжує гармонію, а потім народжується все існуюче». Іншими словами, через протистояння темного і світлого народжується нове, єдине тіло.

Що ж таке Дао в розумінні Лао-Цзи?

У першому параграфі його твору йде мова про те, що: «Дао, яке може бути висловлене, непостійне Дао». Лао-Цзи вважав, що його Дао – це постійне Дао, суть якого не можна виказати словами. Воно не має вигляду, не видає звуків, не володіє формою і, за словами Лао-Цзи, «дивишся на нього, але не бачиш, слухаєш його, але не чуєш, ловиш його, але не можеш зловити». Одним словом, Дао – це «порожнеча» або «небуття».

У четвертому параграфі сказано: «Дао порожнє, але при його використанні воно не переповнюється». Найдавніший словник «Ховень» пояснює ієрогліф чун, що означає порожнечу, через ієрогліф Чжун (порожнеча в судині), звідси Дао треба розуміти як абсолютну «порожнечу», яка ніколи не переповниться при вживанні. «Порожнеча» – це те саме, що і небуття, з якого Дао народжує все існуюче. Це сформульовано у вислові: «Всі речі в Піднебесній народжуються в бутті, а буття народжується в небутті».

Дао не тільки джерело походження світу, але й загальний світовий закон. Як говорив Лао-Цзи: «Дао постійно перебуває в бездіянні, але немає нічого, чого б воно не робило»; «Дао ніхто не наказує, воно постійно залишається саме собою»; «перехід в протилежність – шлях руху Дао, слабкість – метод дії Дао»; «стоїть самотньо, але не змінюється, ходить всюди, але не втомлюється»; «любить приносити користь всім істотам, і не бореться з ними за вигоду».

Немає жодного предмету або явища, що виникло без його участі; воно не примушує рости жодну істоту, не втручається в її життя, дозволяє всьому природно розвиватися; Дао постійно знаходиться в русі до протилежності, м’яко виконує свою роль, але воно вічно, незалежно існує і без втоми рухається, з’являючись скрізь; хоча Дао приносить користь всьому існуючому, воно не вступає ні з ким в боротьбу, не прагне нікого захопити, не вважає свою діяльність заслугою перед тими, хто оточуює і не добивається ні над ким панування. Таку поведінку Дао Лао-Цзи називав «таємничою чесністю» і розглядав її як вищий закон в природі і суспільстві.

У зв’язку з цим він вимагав, щоб правителі вважали Дао законом і, подібно до Дао, «очищали серця (робили їх порожніми)» і не «бажали надмірно багато». Він вимагав не тільки того, щоб правителі «постійно прагнули до того, щоб у народу не було знань і бажань», але й самі «знали міру», «не чванилися», проявляли поступливість відносно нижчих і не вступали з ними в боротьбу, дотримувались бездіяння і дотримувалися природності. Тільки при дотриманні цих вимог можна добитися положення, при якому правитель «не веде боротьби, тому ніхто в Піднебесній не в силах боротися з ним», і «дотримувати бездіяння, тому немає нічого, чим би вони не управляли».

Лао-Цзи говорив: «Вище добро подібне до води. Добро, яке надає вода, приносить користь всім істотам, і вона не бореться з ними. Вода знаходиться в тих місцях, якими гребують люди, тому вона схожа на Дао».

У другому параграфі він говорить: «Коли в Піднебесній всі дізнаються, що красиве є красивим, з’явиться неподобство. Коли всі дізнаються, що добро є добром, з’явиться зло. Тому буття і небуття породжують один одне, важке і легке створюють один одне, довге і коротке утворюють форму, високе і низьке перетворюються один на одного, тони і звуки викликають гармонію, попереднє і наступне йдє один за іншим».

Лао-Цзи також вважав, що необхідно «знати людей» і в той же час «знати себе», необхідно «перемагати людей» і в той же час «перемагати себе» (долати власні недоліки), оскільки в цьому випадку можна добитися вищої мудрості і знайти могутність.

Найбільш глибоким тлумаченням перетворення суперечностей в предметах слід вважати наступний вислів Лао-Цзи: «Про нещастя! Воно є опорою для щастя. Про щастя! У ньому причаїлося нещастя».

Лао-Цзи вважав, що перетворення щастя на нещастя відбувається за певних умов. У дев’ятому параграфі він говорить: «Якщо багаті і знатні проявляють чванливість, вони самі накликають на себе біду». «Багатство і знатність» – це щастя, а «біда» – нещастя. Умова, за якої перше переходить в друге, – чванливість. Саме тому Лао-Цзи постійно вимагав «не чванитися» і «знати міру», щоб попередити перетворення щастя на нещастя.

Лао-Цзи дав філософське тлумачення перетворенню предметів в процесі розвитку, коли, досягнувши розквіту, вони починають хилитися до постаріння, старості і смерті, виразив це в словах «предмети, досягнувши розквіту, старіють». Виходячи з цього, Лао-Цзи висунув абсолютний принцип, сформулювавши його так: «міцне і сильне – слуги смерті». Він всіма силами виступав проти «міцного і сильного», вважав, що вони не відповідають Дао, а те, що не відповідає Дао, «приречене на передчасну смерть»: «Невідповідне Дао гине завчасно».

У протилежність вказаному принципу Лао-Цзи висунув інший принцип: "М’яке і слабке – слуги життя». Виступаючи проти «міцного і сильного», Лао-Цзи докладав усі зусилля для звеличення «м’якого і слабкого» і висунув широко відомий принцип «м’яке і слабке перемагає тверде і сильне». Лао-Цзи вважав, що «всі предмети, трава і дерева при своєму народженні ніжні і слабкі». Але вони володіють великою життєздатністю, сповнені життєвих сил і можуть перемогти сильне, таке, що йде до постаріння і старості. Він говорив: «У Піднебесній немає нічого слабкішого і м’якого за воду, але вона нападає на міцне і сильне, і ніхто не може перемогти її», а тому стверджував: «М’яке перемагає тверде, слабке перемагає сильне».

За часів Лао-Цзи у війні при зустрічі з сильним супротивником застосовувалася тактика: «Я не смію бути господарем положення, а буду гостем; я не смію наступати хоч би на цунь, а відступлю назад на чи». Це робилося для того, щоб показати своє безсилля, яке змушувало відступати із-за слабкості. Це повинно було спровокувати зарозумілість воєначальників і недбайливість воїнів супротивника, помилки в розпорядженнях, що віддаються, це дозволило б надалі перемогти ворога в бою.

На думку Лао-Цзи, людина не повинна втручатися в природний хід подій. «Хто діє, – вважає він, –отримає невдачу. Хто чим-небудь володіє – втратить. Ось чому абсолютно мудрий – бездіяльний, і він не отримає невдачі. Він нічого не має і тому нічого не втрачає. До тих, хто, здійснюючи справи, поспішає досягти успіху, прийде невдачу, хто обережно завершує свою справу, подібно тому, як він її розпочав, у того завжди буде благополуччя. Тому абсолютно мудрий не має пристрасті, не цінує предмети, яких важко здобути, вчиться у тих, хто не має знань, і йде по тому шляху, по якому пройшли інші»...

Лао-Цзи говорив: «Я маю три скарби, якими дорожу: перше – це людинолюбство, друге – ощадливість, а третє полягає в тому, що я не смію бути попереду інших». „Дао де цзин” була вперше повністю перекладена російською мовою при безпосередній участі Льва Толстого, він же – редактор перекладу. Переведені фрагменти неодноразово включалися Толстим в його відомі зібрання афоризмів. Так, у компендіумі «Коло читання», де думки великих людей розподілено по місяцях, тижнях і днях на кожен рік, Лао-Цзи належить 32 вислови, а в «Дорозі життя», де афоризми розподілені за проблемами, включено 11 висловів китайського мудреця. Одна з найбільших переваг останнього – безцінний внесок в скарбничку світової етичної думки. Саме ця сторона його вчення була найпривабливішою для Льва Толстого.

Безумовно, цікаво поглянути на все це очима сучасного читача. Що ж саме цікавило великого російського письменника в книзі, написаній дві з половиною тисячі років тому? Перш за все, ідеї, близькі за духом Толстому, з його власними переконаннями. Проголошенням принципу бездіяння і завершується «Дао де цзин». Вона в однаковій мірі є філософсько-етичним, літературно-художнім і релігійним твором. Книга про Дао стала першоджерелом даоської релігії. Вічна в століттях священна книга, що складається з п’яти тисяч слів. Її автор, з нашого прагматичного часу, представляється нетутешнім прибульцем. Але він не інопланетянин, він плоть від плоті людської, але прагнув осягнути людський дух. І зумів зробити це раніше за інших і набагато краще за інших. Читаючи «Дао де цзин», нам і самим хочеться стати краще, ніж ми є насправді.

3. МО-ЦЗИ (МО ДІ) (приб. 480–400 до н. е.)

Великий китайський учений, фахівець в області соціальної етики, супротивник Конфуція. Основна теза вчення Мо-цзи про «загальну любов і взаємну вигоду» – спроба своєрідного етичного обґрунтування ідеї рівності людей. Погляди мислителя та його учнів зібрано в книзі «Мо-цзи». Достовірних даних про дати життя Мо-цзи не збереглося. Проте всі джерела сходяться на тому, що він жив і творив не пізніше V століття до н. е. Якщо вірити даним, межі активної діяльності мислителя, напевно, обмежуються періодом з 60-х років V століття до н. е. Отже, можна стверджувати, що засновник школи моцзя прожив довге життя, близько 80 років.

Місце народження Мо-цзи також точно не відоме. За одними джерелами, він народився в царстві Лу, за іншими – в царстві Сунь, треті стверджують, що мудрець з’явився на світ в Чжен і навіть в Чу. Але більшість авторів вважають місцем його народження царство Лу, один з центрів культури і ремесел стародавнього Китаю. Мо-цзи походив з сім’ї ремісників, мав добру статуру. Учні називали його «вчителем вчителів Мо» (Цзи Мо-цзи), або просто Мо-цзи – «Вчитель Мо». Ім’я філософа Ді.

Він був знайомий з усіма досягненнями культури свого часу, знав народні пісні і придворні оди, що склали згодом «Книгу пісень» («Шицзін»), а також зміст історичних анналів «Ханшу». Про це свідчать часті посилання на вказані джерела в трактаті «Мо-цзи». Як повідомляється в трактаті «Хуай Нань-цзи», Мо-цзи вивчав справу служивих і шість мистецтв конфуціанців, але визнав їх вчення, особливо вчення про обряди, пихатим і непотрібним, він відійшов від принципів династії Чжоу і вирішив розпочати принципи Ця», тобто періоду, коли класове суспільство ще тільки утворювалося. У книзі «Хуай Нань-цзи» йде мова про те, що Мо-цзи був «незадоволений вченням Конфуція, оскільки конфуціанці вимагали трирічного трауру і пишних похоронів, це призводило до розорення землеробів, знищувало багатства, створені руками ремісників і землеробів і робило їх жебраками».

Далі у розділі «Яо люе» тієї ж книги розкривається причина того, чому Мо-цзи ідеалізував династію Ця (приблизно 2033–1562 роки до н. е.) і відкидав порядки династії Чжоу (1066–771 роки до н. е.): «За часів Юя в Піднебесній була сильна повінь. Юй сам йшов з мотикою попереду всіх простолюдинів, очищував русла річок, робив багато проток... »

У важкій боротьбі з силами природи загинуло багато людей. Їх ховали без жодних церемоній. Ці скромні похорони відповідали принципу «за економію при похованнях», в якому втілилися моістські ідеали скромності та доцільності. Легендарний правитель Юй, який врятував Піднебесну від страшної біди, став для Мо-цзи та його послідовників прикладом величі людини, яка боролася за спільні інтереси, зразком для наслідування.

Мо-цзи, який вийшов з низів, добре знав їх життя. Навіть, коли мислитель добився великої популярності і був оточений пошаною сотень учнів, він залишався скромним і вимогливим до себе, вчився до кінця своїх днів. Мо-цзи завжди був готовий піти туди, де людям була потрібна допомога, його відрізняла постійна готовність до самопожертвування. Навіть конфуціанець Мен-цзи був змушений визнати: «Мо-цзи прихильник загальної любові. Якби в ім’я користі Піднебесній потрібно було стерти себе на попіл, то він би це зробив ».

Як свідчать багато стародавніх книг, Мо-цзи був майстерний в будівництві оборонних споруд і в справі захисту стін міста. Він співав подвижницьке життя. Ханський історик Лазень Гу говорив, що «димар в домі, де зупинявся Мо-цзи, ніколи не чорнів від диму». За своє довге, повне мінливостей життя, він побував в багатьох царствах – Лу, Ци, Сунь, Чжен, Чу, Юе та ін., зустрічався з видатними державними діячами та вченими свого часу. Найчастіше, як свідчать глави трактату «Мо-цзи», що описують діяльність мислителя, він відвідував царства Лу, Ци і Чу.

Як голова школи моістів він у середині V століття до н. е. набув величезної популярності й авторитету. Це дозволяло йому в бесідах з правителями і знаттю триматися незалежно, з великою гідністю. У книзі «Мо-цзи» записано немало фактів, які свідчать про те, що мудрець відмовлявся приймати які-небудь дарунки і навіть великі земельні наділи від правителів, які не бажали переймати (слідувати) його вчення. Перекази свідчать: коли Мо-цзи під’їжджав до палацу якого-небудь правителя і чув звуки ритуальної музики і святкування, що доносяться звідти, він повертав свій віз і не заїжджав. Він закликав своїх послідовників постійно вчитися, виховував їх у дусі відданості принципам служіння справедливості. У розділі „Чень Чжу” наводиться випадок з учнем Мо-цзи -Гао Ши-цзи. Останній був запрошений на службу до правителя царства Вей, який призначив його на високий пост з хорошою платнею. Проте через три дні Гао Ши-цзи покинув Вей, оскільки правитель вислуховував поради, але нічого не робив для їх здійснення. Дізнавшись про такий вчинок свого учня, Мо Ді дуже зрадів і похвалив Гао Ши-цзи за відданість справедливості. У цьому факті виразно виявилося прагнення моістів до втілення своїх принципів в життя. Мо-цзи сам був прикладом єдності політичних переконань і практичної діяльності. Великий мислитель Чжуан-цзи не погоджувався з вченням Мо-цзи, проте шанобливо відзивався про його особисті якості.

Історичні свідоцтва змальовують Мо-цзи не тільки як великого мислителя, але і як оратора та видатного дипломата. Цим Мо Ді нагадує великих мудреців Еллади. Варто лише навести зміст глави «Гун Ху» з книги «Мо-цзи», щоб перед нами з’явився образ людини, непохитно переконаної в правоті своєї справи, сміливої і мудрої. Історія, викладена у вказаному розділі, оповідає, як Мо-цзи переміг в суперечці Гун Хубаня – легендарного винахідника знарядь для штурму оборонних зміцнень. Виходячи з інтересів народу, він виступав проти грабіжницьких війн. Відомо, що Мо-цзи засуджував царство Ци через напад на царство Лу. Завдяки видатним ораторським здібностям йому вдалося переконати правителя долі Лу Янчена відмовитися від нападу на долю Чжен.

На підставі «Гун Шу» та інших глав книги «Мо-цзи» можна судити про ораторське мистецтво Мо Ді, яке полягало, по-перше, в простоті та ясності висунутої тези, по-друге, послідовному аргументуванні, що включало приклади, аналогії, які доводили положення опонента до абсурду; по-третє, в умінні продемонструвати внутрішню суперечність позицій іншої сторони; по-четверте, в здатності змусити опонента погодитися з нешкідливими і недискусійними твердженнями, після чого той сам завдавав собі удару і був змушений, врешті-решт, визнати правоту Мо-цзи. Мислитель умів обертати формулювання супротивника проти нього самого, в чому простежується схожість з манерою ведення суперечки Сократом.

Інший спосіб переконання, що застосовувався Мо-цзи, полягав в тому, щоб на конкретних прикладах показати недосяжність мети, з якою він не був згоден. Даний спосіб ми спостерігаємо, зокрема, у розділі «Гун Шу». Мо-цзи часто використовував обидва методи.

Нарешті, третій метод переконання – фактично різновид другого – полягав в тому, щоб показати практичну користь від здійснення тієї або іншої ідеї або пропозиції. Подібні приклади містять розділи «Загальна любов», «За економію у витратах» та ін. Міркування й вислови Мо-цзи відрізняються всебічністю і глибиною, цікавими порівняннями, несподіваними аналогіями і паралелями. Мова Мо-цзи відрізняється від мови Конфуція простотою. Мо Ді стежив, головним чином, за строгістю розвитку думки та її ясністю, а не гнався за зовнішньою багатозначністю. Не випадково конфуціанці, звиклі до витіюватих і часто двозначних фраз, говорили, що мова Мо-цзи відповідає смакам «дурної черні». Народність – головна особливість мови трактату «Мо-цзи» та його положень. Всі міркування Мо-цзи ґрунтуються на вірі в правоту тих принципів, які він відстоює. Вчення Мо-цзи при його житті завоювало немало прихильників з народу, він мав велику кількість учнів. У розділі «Гун Шу» мислитель говорив, що 300 його учнів на чолі з Цинь Хуалі попрямували до Суп. Багато інших свідоцтв також підтверджують широке розповсюдження вчення Мо-цзи. Так, Мен-цзи стверджував, що «вчення Ян Чжу і Мо Ді заповнили Піднебесну».

У книзі «Люй-ши Чуньцю» теж йде мова про популярність ідей Мо-цзи, і наводяться деякі дані про передачу вчення: Цинь Хуалі вчився у Мо Ді, Сюй Фань – у Цинь Хуалі, Тянь Цзи – у Сюй Фаня. «Послідовники Конфуція і Мо-цзи прославлялися серед мас Піднебесної».

Пізніші письмові пам’ятники також оповідають про те, що в період Чжаньго школа моцзя була дуже впливовою. Слова Мо-цзи про 300 його учнів зовсім не були перебільшенням. Пізніше число учнів і послідовників Мо Ді, напевно, значно виросло, але конкретні свідоцтва збереглися лише про п’ятнадцять безпосередніх учнів. Відомі також імена трьох учнів другого покоління, з учнів третього покоління відоме лише одне ім’я.

Щоб успішніше боротися за втілення в життя своїх принципів, вони створили організацію із суворою ієрархією і залізною дисципліною. Метою їх «ордена» була боротьба за дотримання чистоти «вчення Мо» і розповсюдження його в Піднебесній. Головним засобом досягнення своєї мети вони, як і послідовники інших ідейних течій, вважали переконання «сильних світу цього».

Членам організації наказували вести аскетичний спосіб життя, щоб вони служили прикладом принципів «вчителя Мо». Прихильники Мо підкорялися суворій дисципліні, заснованій на свідомості свого обов’язку перед «орденом» і завдань щодо здійсненню моістських ідеалів. Серед них панував дух самопожертвування в ім’я справедливості.

Про самозречення і здатність послідовників Мо Ді на будь-які жертви говорить і самогубство Цзюй-цзи Мен Шена, який визнав, що він не може виконати завдання, яке стояло перед ним, але не міг і заплямувати ім’я Мо. Разом з ним тоді наклали на себе руки 180 членів «ордена».

Такі вчинки повинні були служити, на думку моістів, прикладом безкорисливого служіння інтересам всієї Піднебесної, жертвування особистими інтересами в ім’я загальних. За наказом «ордена» члени його організації зобов’язані були відправлятися на службу в різні царства для втілення в життя принципів вчення Мо-цзи. Частина їх платні порівну ділилася між соратниками. Про це ми знаходимо багато свідоцтв в книзі «Мо-цзи». Якщо правитель не запроваджував в життя рекомендації радників-моістів, ті покидали його. Разом з тим, якщо перебуваючий на службі член «ордена» відступав від принципів своєї школи, його відкликали. Непорушним для моістів був закон братерства і взаємодопомоги, що виходив з принципів «загальної любові» і «взаємної вигоди».

Мо Ді був прекрасний політик, непоганий стратег, який частіше направляв своє уміння на врегулювання політичних конфліктів. Він досліджував принцип «ненападу» і міг на словах розібрати майбутню битву, як це робить мудрий полководець по карті, і довести наступне: ворог все одно переможе, чи варто тоді жертвувати людьми марно, якщо можна просто домовитися. По суті, це було продовженням основної тези його вчення про «загальну любов». Мо – Цзи вважав, що необхідно в рівній мірі любити всіх людей як самого себе, незалежно від їх вчинків.

Він закликав вести гранично скромний спосіб життя, мешкати в солом’яних хатинах і носити одяг з трави, що певною мірою звучало як виклик аристократичної і ритуальної строгості конфуціанців.

Мо–Цзи вважав, що загальна любов в свою чергу породжує людинолюбство. Вигоду він цінував понад усе.

4. Значний вплив на політичну теорію і практику мало вчення легізма, створеного прихильниками управління на основі законів – фа. Квінтесенція легизма достатньо чітко виражена в легістській главі трактату «Гуань-цзи» в якій сказано: «Дає закони – государ, дотримується законів – чиновник, бере закони за зразок – народ. Коли всі – і государ, і чиновник, вищий і нижчий, такий, що займає високе положення і низьке – слухняно керуються законами, це називається навести великий лад» [Гуань-цзи. Гл. 45].

Шань Янь (390 – 338 до н. е.), найбільш послідовно виклав основні теоретичні постулати вчення, поставив під сумнів практичну ефективність і саму можливість конфуціанського управління народом на основі людинолюбства і гуманності. «В давнину люди були прості, тому чесні, – відзначає Шан Ян, – сьогодні люди хитрі, тому нечесні. Якщо ж керуватись давниною, то у справах управління потрібно виходити, перш за все, з чесноти; якщо ж керуватись сучасністю, необхідно, перш за все, мати закон про покарання» [Шань цзюнь шу. Гл. 7, 33]. Тому замість традиційних «правил ритуалу», як основу стабілізації соціуму Шань Янь пропонує тотальне впровадження жорсткої системи законодавчих регламентів і адміністративних розпоряджень фа. Тільки рівний і обов’язковий для всіх закон, що виявляється в нагородах і покараннях, здатний забезпечити порядок, запобігти і нейтралізувати зародки всіх конфліктів, забезпечити, кінець кінцем, абсолютну владу правителя. «У державі, де порочними управляють, немов добродійними, неминуча смута, – пише він, – і її неодмінно буде розчленовано. У державі, де добродійними управляють, немов порочними, запанує порядок і вона неодмінно стане сильною».