Тіт лукрецій кар

Натхненником Лукреція, як він сам неодноразово заявляє, був відомий грецький філософ-матеріаліст Епікур, що жив на рубежі IV і ІІІ століть до н. е.

Основним положенням етики Епікура було твердження, що початок і кінець щасливого життя, перше природжене благо є задоволення, яке полягало у відсутності страждань. Метою щасливого життя, за Епікуром, є здоров’я тіла, і безтурботність душі, а це досягається усуненням тілесних страждань і душевних тривог. Жодного грубого прагнення до задоволень у вченні Епікура немає. Поема «Про природу речей» – єдиний поетичний твір, що повністю дійшов до нас. В ньому подається вчення Епікура переконаним і пристрасним його послідовником. Проте Лукрецій не відтворив в своїй поемі всього вчення Епікура. Він виклав головним чином Епікурову фізику; що ж до вчення про критерії (каноніки) та етику, то він лише їх зачіпає. У докладному викладі фізики Епікура полягає величезна заслуга Лукреція, тому що саме ця сторона Епікурового вчення представляє абсолютно винятковий інтерес для історії наукової думки і матеріалізму.

Поема Лукреція складається з шести книг. У двох книгах викладається атомістична теорія всесвіту, що відкидає втручання богів в мирські справи. Книга третя присвячена вченню Епікура про душу, причому наводяться докази, що душа матеріальна, смертна і що страх перед смертю безглуздий. У четвертій книзі ми знаходимо виклад питань про людину, а також про плотські сприйняття, в яких Лукрецій бачить основу наших знань. У п’ятій книзі Лукрецій займається проблемами космогонії, пояснюючи походження землі, неба, моря, небесних тіл і живих істот. В кінці цієї книги подано блискучий нарис поступового розвитку людства і людської культури, розбирається питання про походження мови.

Основний зміст шостої книги – знищення марновірних страхів шляхом природного пояснення явищ природи, які вражають людину. Тут мовиться про грім, блискавку, хмари, дощ, землетруси, виверження Етни, розливи Нила, про різні незвичайні властивості джерел та інших явищ природи. Завершується ця остання книга міркуванням про хвороби і описом поголовного мору в Афінах під час Пелопонесської війни в 430 році до н. е.

Так, в книзі I він висловлює закон, згодом науково сформульований Ломоносовим, про незруйновність, вічність матерії. Ніщо не виникає з нічого і ніщо не повертається в ні що. Краплі дощової води перетворяться в листя дерев, в хлібні зерна, в траву, які в, свою чергу, живлять різні породи тварин і саму людину – за допомогою безперервного кругообігу підтримується і поновлюється світове життя.

Глибока пристрасна упевненість Лукреція в правоті своєї філософії, виняткове поетичне дарування і майстерність, з якою він висловлює свої думки, прагнучи їх зробити не тільки переконливими, але й зрозумілими для кожної людини, роблять його поему «Про природу речей» одним з найбільших творів світової літератури. Це усвідомлювали вже самі римляни:

Сенека луцій аней (приб. 4 до н. Е. – 65р.)

Римський філософ, поет і державний діяч; один з найбільших представників стоїцизму, вихователь Нерона, згодом засуджений Нероном до смерті. Філософські твори: «Про милосердя», «Про благодіяння», «Дослідження про природу», «Про душевний спокій», «Про дозвілля», «Про щасливе життя», «Про провидіння», «Етичні листи до Луцилія».

Сенека походив з провінційного середнього стану римського суспільства, яке тільки з побудовою імперії дістало доступ до політичної діяльності. Батько Сенеки був родом з іспанського міста Кордуби (Кордова), де, приблизно, в 4 році до н. е. народився і сам Сенека. Талановитий риторик-любитель, що записав для потомства безліч зразків-декламацій кращих ораторів свого часу, Сенека-батько був римлянином старого гартування, упевненим в перевазі практичної діяльності над філософією, і мріяв про політичну кар’єру для синів. Заради дітей він переселився до Риму, тут і пройшли молоді роки Сенеки-філософа.

Філософією Сенека захопився з юності. Його наставники належали до школи римського стоїка Секстія – того, який «писав як грек, мислив як римлян» і який говорив: «Юпітер може не більше, ніж добра людина». Але батькові вдалося направити завзятість палкого хлопця в інше русло і, збудивши його честолюбство, обернути його до державного життя. При імператорі Калігулі (37–41) Сенека – вже відомий письменник і оратор, одержав першу державну посаду, став членом сенату. Там одна з його промов викликала таку заздрість Калігули, що той розпорядився убити Сенеку; врятувало його тільки втручання якоїсь з імператорських наложниць, яка сказала, що слабкий здоров’ям оратор і так скоро помре. Це був перший грім над головою Сенеки: мабуть, він дуже виділявся із середовища сенату. А в 41 році, вже при імператорі Клавдії, вибухнула і перша гроза: за ініціативою імператриці Мессаліни Сенека був звинувачений у стосунках з сестрою Калігули Юлією Лівіллой. Сенатори вимагали смерті для свого дуже талановитого колеги, і самому Клавдію довелося клопотати про заміну страти засланням.

Місцем заслання була призначена пустинна Корсика. Спочатку Сенека занепав духом. Його « Розрада до Полібія», містить так багато компліментів імператору, що здається клопотанням про помилування. Проте пізніше він підбадьорився і знов вдався до наукових занять, захоплений спостереженням небесних світил (про це він пише в «Розраді до Гельвії», своєї матері, що горювала про долю сина). Видалення із столиці, споглядання світу-космосу змінювали перспективу, зрушували масштаби в земному світі. Уявлення про коло земель як єдине житло людського роду в умоглядному вигляді було взято ним із стоїчних книг; тепер воно наповнилося конкретним змістом пережитого досвіду. «Хай ми проїдемо з кінця в кінець будь-якої землі – ніде в світі ми не знайдемо чужої нам країни: звідусіль однаково можна підняти очі до неба», – пише він в «Розраді до Гельвії».

Як на початку життєвого шляху, так і тепер перед Сенекою вставало питання про порівняльну цінність «державного життя», від якого його насильно відірвали, і життя – споглядання, тобто обов’язок перед державою і обов’язок перед самим собою. Відповідь письменник дав в написаному на Корсиці трактаті «Про стислість життя», і відповідь ця – на користь філософії, яка одна веде до дійсного блага. Виконання обов’язку перед державою нічого не приносить, окрім тривог і хвилювань, воно віднімає можливість обернути погляд на себе. Час корсиканської самотності – період найбільшого віддалення Сенеки від традиційно римських переконань. Він до такого ступеня відчув себе філософом і громадянином світу, що збирався у разі помилування переселитися до Афін і займатися однією лише філософією. Проте намір так і залишився наміром.

Помилування прийшло в 48 році, коли Мессаліна була убита, а дружиною Клавдія стала Агрипина, сестра Лівілли і мати майбутнього імператора Нерона, якому в ту пору було 11 років і якого вона енергійно і цілеспрямовано вела до влади. Агрипина добилася повернення Сенеки із заслання, виклопотала для нього високу державну посаду і запропонувала стати наставником її сина: «Адже вважали, що Сенека на згадку про благодіяння буде вдячним Агрипині і, ображений несправедливістю, ворожий до Клавдії» (Тацит, «Аннали»). Останній розрахунок не виправдався: ніхто з істориків не говорить про участь Сенеки в інтригах Агрипини, в результаті яких в 54 році Клавдій був отруєний і до влади прийшов шістнадцятилітній Нерон. Але, приймаючи місце наставника, Сенека, безумовно, йшов на компроміс із собою, оскільки не міг не розуміти планів Агрипини і вдач імператорського двору. Положення його стало подвійним, життя розійшлося з накресленою їм самим і, неначе вже остаточно вибраною програмою.

Виявившись найближчим радником молодого імператора, Сенека із самого початку використовував свій вплив на те, щоб приборкати владну жорстокість Агрипини. Його союзником був префект преторія (начальник гвардії) Афраній Бурр: «Вони допомагали один одному, щоб легше було утримати, перебуваючого в небезпечному віці, імператора, дозволивши йому, якщо він нехтуватиме чесністю, деяку насолоду», – пише Тацит. Ціною таких компромісів Бурру і Сенеці вдалося добитися багато чого. Зростає влада сенату, про що так мріяла республіканська опозиція, яка достатньо відкрито подавала там голос. Проводяться фінансові заходи, що мають на меті відокремити державну скарбницю від особистого майна імператора. Прагнення перетворити провінції із завойованих областей на органічні складові частини єдиної імперії знаходить вираз в судових процесах над намісниками, винними в корисливих зловживаннях. Була зроблена спроба боротьби з політичними негараздами – перш за все, з доносительством. Проте саме цей захід викликав багато нарікань проти Сенеки: було багато людей, хто боявся долі звинувачених донощиків.

Але Сенека не був би Сенекою, якби не спробував теоретично осмислити свою політичну діяльність, знайти їй виправдання з погляду етичних норм стоїцизму. Услід за стоїками він вважав, що монархія при справедливому царі, носії розуму, може бути заставою благоденствування держави. «Лише мудрець вміє бути царем». Про це він писав в трактаті «Про милосердя», звернене до Нерона, створюючи образ ідеального государя, мудреця у влади. Він – носій розумного милосердя, яке дозволяє государю знайти належну міру між м’якістю і строгістю, необхідною для приборкання порочного натовпу; цим виправляються недоліки, а в державі запанувала одностайна і загальна любов до правителя.

Такий був ідеал, але не така була дійсність. Сенеці доводилося боротися з впливом Агрипини, а для цього йти на поступки вадам Нерона. Нерон відповідав Сенеці незліченними подарунками, Сенека їх приймав, і його багатства росли так швидко, що все голосніше ставали розмови про невідповідність проповідей Сенеки та його вчинків. У боротьбі з Агрипиною Сенека переміг, але ця перемога була гірша за поразку: у 59 році Нерон наказав убити Агрипину, і Сенека був змушений не тільки санкціонувати вбивство матері, але й виступити з виправданням його перед сенатом. «У результаті гомін йшов вже не проти Нерона, чия жахливість перевершувала будь-які пені, а проти Сенеки, що пішов на злочині» (Тацит). У своє виправдання Сенека пише новий трактат – «Про блаженне життя». Це – найрішучіша спроба Сенеки примирити стоїчну доктрину і дійсність. Тільки мудрець в силах здійснити ідеальну норму поведінки, пише Сенека, але ж не він сам, ані стародавні стоїки не можуть бути названі мудрецями. Вони, як і всі люди, занурені в життя з його турботами і вимогами, пов’язані з людьми, обплутані зобов’язаннями перед державою. Як же при всьому цьому зберегти етичну чистоту? – Потрібно зберігати завжди і у всьому свідомість етичної норми. Ця свідомість – вона ж совість – і відрізняє людину етичну (філософа) від натовпу. Поняття совісті як усвідомленої розумом і в той же час пережитої відчуттям етичної норми було введено в стоїцизм Сенекою.

Тим часом Нерон, звільнившись від Агрипини, все більше виходив і з-під впливу Сенеки. У 62 році помер (або був отруєний) Бурр. Сенека клопотав про відставку і хотів повернути Нерону всі багатства, що отримав від нього – Нерон відмовився прийняти їх назад. Але Сенека вже зважився на новий, останній поворот свого життя: від державних справ до «дозвілля». Чи була це для нього поразка? Ні, відповідає Сенека в наступному своєму трактаті – «Про спокій душі». Діяння залишається для нього дійсним тереном чесноти, і, перш за все, діянням на благо держави. «Ось, що вважаю, повинна робити чеснота і той, хто є її прихильний. Якщо фортуна візьме верх і присіче можливість діяти, йому потрібно негайно бігти... – якщо не може, хай він з вибором відшукає щось таке, чим ще може бути корисний державі. Не може нести військову службу? Йому потрібно добитися суспільних посад. Доводиться залишитися приватною особою – нехай стане оратором Примусили до мовчання – нехай безмовною допомагає своєю присутністю громадянам. Небезпечно навіть вийти на форум –потрібно в домах, на видовищах, на бенкетах бути добрим товаришем, вірним другом, співтрапезником. Позбувшись обов’язків громадянина, потрібно виконувати обов’язки людини» («Про спокій душі»).

Сенека демонстративно відсторонюється від суспільного життя: «відміняє все, що встановлене за часів колишньої могутності: забороняє зібрання присутніх, уникає будь-якого супроводу, рідко показується на вулиці, неначе його тримають удома нездоров’я або заняття філософією» (Тацит). Людина має право на дозвілля, коли не відслужила свій термін, – доводить він в книзі «Про дозвілля». На перший погляд, Сенека повертається до ідей своєї корсиканської самоти – до трактату «Про стислість життя». Але там він робив акцент на обов’язок людини перед самою собою – тепер на перше місце висувається обов’язок перед людьми: проте, не перед римською цивільною общиною, а перед уселенським «співтовариством богів і людей». «Дві держави, що охоплюють наші души: одна – справді загальна, така, що вміщає богів і людей... та інша, до якої ми приписані народженням... Цій великій державі ми можемо служити і на дозвіллі, – втім, не знаю, чи не краще на дозвіллі» («Про дозвілля»). Це служіння є філософія, вона ж – споглядання величі всього існуючого; щоб навчати цьому служінню співгромадян «великої держави», Сенека пише свої останні філософські праці – «Дослідження про природу», «Про благодіяння» і книгу підсумків – «Листи до Луцилія».

Але ніякий відхід від справ вже не міг врятувати філософа. Нерон відчував, що сама особа Сенеки, яка завжди втілювала для нього норму і заборону з усим, що зіставляється з новою (а вірніше – істинним) зовнішністю колишнього вихованця, є перешкодою на його шляху. І, коли в 65 році була розкрита змова Пісона – змова, що не мала позитивної програми і об’єднувала учасників тільки страхом і особистою ненавистю до імператора, – Нерон, не дивлячись на доведену непричетність Сенеки, не міг не скористатися цим випадком і наказав своєму наставнику померти. Філософ разом з дружиною, яку намагався спершу утримати від самогубства, порізав собі вени. «У Сенеки, старе тіло якого було виснажене мізерною їжею, кров йшла повільним струмом, і він порізав жили ще й на гомілках і під колінами. Знесилівши від жорстокого болю, він, щоб його страждання не зломили духу дружини і щоб самому, побачивши її страждання не втратити терплячості, переконав її перейти в іншу кімнату. І в останні миті він призвав писарів і з незмінним красномовством говорив їм багато що, видане для всіх в його власних словах, тому я вважаю зайвим спотворювати переказом» (Тацит). Ми не знаємо цих останніх слів Сенеки. Але остаточні висновки його філософствувань показали, що, не зумівши на практиці застосувати філософію як етичну норму і служіння співтовариству людей як державі, в теорії Сенека знайшов вихід з цієї суперечності і зняв його. «Етичні листи до Луцилія» – останній твір Сенеки. Луцилій вийшов з бідності, отримав всадничний стан, довго служив на Сицилії, писав вірші і пристрасно прагнув стати справжнім філософом. Сенека зробився його духовним наставником. Наставництво з часів Гесіода представлялося всій античності невід’ємним обов’язком того, хто знає. Улюбленою формою такого повчання з часів Сократа став філософський діалог, який питаннями направляє думку співбесідника в потрібне русло і приводить його до остаточної відповіді. Якщо філософ не розмовляв наодинці, а виступав перед великою публікою, то він в монолозі імітував діалог, сам перебивав себе питаннями, переходив з теми на тему, з різних сторін підводячи до одного і того ж. Такий жанр називався «діатрібою»; з його орієнтацією на життєві приклади, на сентенції, що легко запам’ятовуються, замість складної логіки, з його інтонацією він був універсальною формою популярного моралістичного філософствування. З усної мови діатріба легко переходила в письмову: у невеликі трактати (у Сенеки вони так і називаються «Діалоги», хоч в них і немає співбесідників) і, тим більше, в листи: лист, який був і в життєвій практиці заміною безпосередньої бесіди, в літературі опинявся природною її іпостассю. Звертаючись до друга, Сенека в той же час цілком усвідомлено створював твір літературного жанру, добре знайомого античності.

Сенека сам розбирає питання про те, яким слід бути повчанню філософа. На його думку, воно повинне бути доступним, таким, що легко запам’ятовується, але головне – таким, що «вражає душу». Емоційна дія – ось головний засіб філософа-наставника: «Дошкуляй їм (слухачів), тисни, тисни, відкинувши усілякі умогляди, і тонкість, та інші забави даремного „розумствування”. Говори проти пожадливості, говори проти розкоші, а коли буде здаватися, що користь є, що душі слухачів зачеплені, насідай ще сильніше»

Епіктет. Епіктет (приблизно 50 – приблизно 135 рр. н. е.) – унікальне явище у західній філософії. Він народився рабом і тривалий час був їм у дорослому житті. У нього не було навіть людського імені. Епіктет – це не ім’я, а прізвисько раба: «епіктетос» означає «придбаний».

Відомо, що Епіктет народився у Фрігії (внутрішня частина півострова Мала Азія) в торговому місті Гєїрополісі (Святограді), що розташовувалося тоді в 75 км на захід від теперішньої столиці Туреччини – Анкари. Його мати була рабинею. Потім Епіктет опинився в Римі в числі рабів колишнього раба, вільновідпущеника Епафродита – одного з охоронців Нерона, який під час нападу сказу зламав йому палицею ногу; за панським наказом Епіктет здобув хорошу філософську освіту, що дало йому можливість, одержавши свободу, стати викладачем філософії. Тоді в Римі, як ми знаємо, був модний стоїцизм – і багато освічених мешканців міста відвідували лекції стоїка Мусонія Руфа, якого поки що не вигнав із столиці імперії Нерон. У числі слухачів був і Епафродит, супроводжуваний своїм рабом Епіктетом. Лекції навряд чи пішли на користь господарю раба, який так і залишився жорстокою твариною, але для самого раба вони були доленосними. Епіктет став невільником-філософом, а Мусоній Руф – його несподіваним вчителем. І ось невільник-раб почав розміркувати. Це дратувало тупого господаря, і той якось в нападі люті зламав йому ногу. Християнський теолог Ориген в своєму творі «Проти Цельса» (VII, 53) розповідає, коли господар (Деспот) почав викручувати ногу своєму рабу, то він, безстрашно посміхаючись, сказав: «Ви зламаєте», а коли той і справді зламав йому ногу, холоднокровно додав: «Хіба я не говорив, що зломаєте». Так Епіктет став кульгавим. Втім, Свіда стверджував, що Епіктет був кульгавим від ревматизму.

Невідомо, коли і як Епіктет став вільним, вільновідпущеником. Можливо, що його все-таки відпустив на волю сам його господар, пан. Кому потрібен кульгавий раб? Але можливо, що Епіктет знайшов свободу пізніше, коли через довгий час після вимушеної смерті тридцятирічного Нерона в 68 р. імператор Доміціан (81–96 рр. правління) страчував Епафродита як колишнього наближеного Нерона. Так чи інакше, Епіктет був вигнаний з Риму тим же Доміціаном приблизно у 94 р., коли цей підозрілий імператор вигнав всіх риториків і філософів з Італії. Так Епіктет опинився по той бік Іонічного (Іонійського) моря, на Балканах, в приморському новому місті Нікополісі. Це місто було засновано Октавіаном Августом недалеко від мису Акція, де він отримав морську перемогу над Марком Антонієм і Клеопатрою в 31 р. до н. е. (на згадку про перемогу, що знаменувала кінець півстолітньої громадянської війни в Римській державі).

У Нікополісі Епіктет відкрив свою філософсько-виховну школу. У нього було немало учнів і шанувальників, зокрема знатних і багатих. Проте Епіктет вів жебрацьке життя. Все його майно складалося з солом’яної підстилки, дерев’яної лави, рогожі і глиняної лампи, яка після смерті філософа-стоїка була продана на аукціоні як реліквія за три тисячі драхм (що складало більше 13 кг срібла). На могилі Епіктета була написана горда епітафія самого філософа:

«Я, Епіктет, за походженням раб, немічний тілом

Я бідний як Ірос, і я при цьому друг безсмертним».

Як і бідний, але гордий Сократ півстоліття до нього, Епіктет сам нічого не писав. Не виключено, що він був безграмотним. Але річ не в цьому. Для Епіктета – філософа-мораліста – практика була важливіша за теорію, усне слово, навіювання та особистий приклад важливіше за письмове слово.

Рабство наклало важкий відбиток на боязкого і кволого Епіктета. Він не був спартанцем. І подібно до того, як нашим головним питанням є питання, як стати вільним при тоталітаризмі, так і для Епіктета головним питанням було питання про те, як стати внутрішньо вільним при зовнішньому рабстві, проти якого Епіктет нічого ніколи не говорить. Як і Сенека, Епіктет замінює соціальне рабство етичним. Тільки Сенека це робив з позицій рабовласника, а Епіктет – з позиції раба.

Головна теза Епіктета полягає в твердженні, що існуючий порядок речей змінити не можна, він не залежить від нас. Можна лише змінити своє відношення до цього існуючого порядку речей. Його «Керівництво» починається словами: «З усіх речей одні нам підвладні, а інші ні. Нам підвладні наші думки, прагнення нашого серця, наші бажання і наша огида, одним словом, всі наші дії. Нам непідвладні тіла, маєток (власність), репутація (слава), чини, одним словом, все те, що не є нашими діями». Своїми публічними читаннями він прославився по всій імперії. Сам він не залишив нотаток, але його «Керівництво» і, головне, бесіди здобули широку популярність в обробці його учня, історика Арріана.

Епіктет – дуже своєрідний свідок і критик рабовласницької системи. Зі свого рабського минулого він виніс презирство до розкоші, мішури і чванства щодо життя багатих панів, виніс і свідомість моральної переваги раба над залежним від його послуг паном. Але у нього немає ніякого озлоблення проти панів, нічого схожого на бажання мстити за образи, які він сам випробував на собі і на своїх товаришах, що розділили його долю. Таким чином, він не збирався підривати основи існуючого соціального порядку, не був агресивним ворогом рабовласницького ладу. У нього не було ані світогляду, ані темпераменту спартанця. Своїм гострим аналізом він лише розкривав побутову безглуздість, повсякденні невідповідності рабовласницької системи, її вплив, що розбещує як панів, так і рабів.

Епіктет не був схильним закликати суспільство до яких-небудь реформ існуючого ладу. Він ставив своїм завданням моральне виховання кожної людини. Внаслідок цього бесіди Епіктета набули форми інтимних розмов на сократівський „зразок” із зверненням до співбесідника.

У викладі Арріана, „Керівництво” Епіктета починається з визначення двох різних сфер: «наших» і «не наших» справ або, інакше, «залежних» і «незалежних» від людини справ і відносин. До першої з них належать: думка, спонукання або воля до дії, бажання або відчуття, пристрасті, зміна поглядів. До другої Епіктет відносить тіло, здоров’я, хворобу, смерть, майнове положення, громадську думку про людину, надану людині влада, посади.

Корінна відмінність між справами «нашими» н «не нашими» полягає в тому, що в області перших людина владна розпоряджатися як хоче – справи ці «вільні» від різних перешкод; у сфері других вона безсила, це справи, залежні від стороннього примушення.

У своїх вчинках, в своїй поведінці людина повинна ясно розрізняти справи, залежні і не залежні від неї. Епіктет запевняє в тому, що страждання, які випробовуються людьми, походять не від реальних відчуттів, а від думок, що помилково направляються, з приводу фактів, що здійснюються. Хвилюють людей не самі справи, а думки з приводу цих справ. Так, Сократу здавалося, що не смерть страшна, а страшне саме уявлення про смерть» (гл. 5).

Якщо ж сила думок, уяв людини є такою, то треба постійно пам’ятати, що людина володіє здатністю управляти ними, регулювати їх. Те ж саме відносно бажань, що виникають у людини. Украй безрозсудні люди, які клопочуть про те, щоб події і обставини розвивалися в бажаному для них напрямі: вони потім страждають, якщо одурилися в своїх надіях. «А ти не шукай того, щоб справи здійснювалися так, як ти бажаєш, а бажай, щоб справи здійснювалися так, як вони повинні здійснюватися, і ти будеш щасливий».

Завжди і незмінно повинні пам’ятати: «Майно, життя і здоров’я твоєї дружини, дітей, друзів і твоє власне не належать тобі, повинні бути повернені; ти схожий на подорожнього, що знаходиться в готелі. Ось чому не повинен горювати або гарячитися з нагоди втрати якого-небудь з цих благ. Але не повинен також і ремствувати на долю; етичний обов’язок кожного з нас – бути задоволеним своєю долею» (гл. 11)

У Епіктета є ще інше порівняння для того, щоб пояснити, якою повинна бути поведінка людини відносно всього того, що не залежить від її волі: кожен з нас подібний актору п’єси, автор якої вказав йому певну роль; довга вона або коротка, чи доводиться зображати бідняка або кульгавого, посадовеця або приватну людину, не йому про це міркувати, треба зуміти виконати призначену роль (гл. 17).

Є і третє порівняння, сенс якого полягає в тому, щоб призвати людину до найбільшої обережності і стриманості. «Ми живемо ніби за часів військових дій. Ти можеш залишитися непереможеним, якщо уникатимеш бій, в якому тобі не можна чекати перемоги» (гл. 18). Це значить – не зв’язувати себе ніякими турботами про справи «зовнішні», намагатися зберегти свою внутрішню незалежність. «Коли ти бачиш кого-небудь таким, хто досяг почестей, великої влади, або ще якого-небудь благополуччя, не вважай його щасливим, не захоплюйся в своїй уяві. Якщо у сфері, яка нам належить, поміщено істоту дійсного щастя, там немає місця ані заздрості, ані ревнощам; ти сам не захочеш стати ні воєначальником, ні претором, ні консулом, а побажаєш бути вільним, тоді як вільно народжена, високопоставлена і багата людина, яка віддається пристрастям, повинна бути визнана рабом» (гл. 19).

Загальний висновок звідси абсолютно зрозумілий: «Єдиний шлях до свободи полягає в тому, щоб зневажати все, що не знаходиться в нашій владі». «Керівництво» закінчується паралеллю, в якій міркуванню і поведінці рядової людини протиставили образ думки і правила життя «філософа», людини, що керується розумом і твердо володіє волею. Ось точка зору і ознака рядової людини: він чекає користі або шкоди для себе від зовнішніх обставин і відносин. А ось точка зору і ознака філософа: він чекає користі або шкоди тільки від самого себе. Ось що характеризує людину, яка досягає успіху у філософії: «Він нікого не лає і нікого не хвалить, він ні на кого не скаржиться і нікого не звинувачує; він не говорить про себе, про те, що він собою представляє або що він знає. Якщо він зустрічає ускладнення або перешкоди, то звинувачує тільки самого себе. Якщо хто-небудь хвалить його, він тільки сміється про себе над тим, хто хвалить; якщо його лають, він і не думає захищатися».

Не можна з більшою виразністю формулювати вчення про непротивлення злу, про пасивну чесноту упокорювання, мовчання, довготерпіння.

Найбільш помітна межа філософії Епіктета – її індивідуалістичний характер. У його повчаннях щодо праведного життя не згадується про загальне благо, про народ, про суспільство. Самовиховання, самовдосконалення в ім’я принципів розуму і правди визнається метою саме по собі, оскільки прагнути до нього – значить виконувати світове призначення людини.

Правда, в своїх повчаннях Епіктет не забуває згадати про любов до ближнього, про добрі, загальнокорисні справи, але це не головні заповіді, це тільки частковості у виробленні етичної досконалості особи. Проповідь моралі не вимагає жертовності, віддача свого надбання ближньому; для досягнення досконалості чистоти, цнотливості помислів, стриманості від неправильних вчинків, зречення від утіх низького характеру; найголовніше – дотримання спокою духу, збереження незаплямованої совісті.

Іншою характерною межею моральної філософії Епіктета є своєрідний оптимізм, який позначається в двох напрямах: по-перше, у визнанні розумності і гармонії світового порядку з віднесенням всього зла на рахунок безрозсудної поведінки зраджених поганими помислами людей і, по-друге, у визнанні вільної волі, здатної боротися з цим злом, що дарував людині бог.

Поряд з двома вказаними особливостями вчення Епіктета – індивідуалізмом у виробленні етичної досконалості і оптимістичним переконанням в можливості подолання зла зусиллям розумної волі – знаходиться третя відмінна риса його моральної філософії: відмова від прямої дієвої боротьби з пригноблюючим людство злом, відсутність активності, звернення до споглядального життя, схильність до апатії, безпристрасності, непротивлення злу – таке, що нагадує проповідь нірвани в індійському буддизмі.

Всі три вказані риси моральної філософії Епіктета стануть цілком зрозумілі, якщо ми уявимо собі, до яких кіл слухачів від звертався, чиї настрої прагнув уловити, кому давав свої повчання і поради.

У цю пору вищі прошарки римського рабовласницького суспільства випробовували на собі тиск кризи рабовласницької системи, переживали значні труднощі, які виникали від зменшення чисельності рабів, шукали нових способів організації продуктивної роботи, на основі якої трималося все їх благополуччя. Епіктет з великою наполегливістю закликає представників рабовласницького класу задуматися над загальним станом речей, зрозуміти причину бід, що полягає в непомірних вимогах, в не стримуваних пристрастях людей, в несправедливих, насильницьких їх вчинках. Горда аристократія, стривожена соціальною кризою, дозволяє колишньому рабу, потерпілому від жорстокості пана, публічно висловлювати гіркі для неї істини, вислуховує від нього моральне засудження. Філософ-стоїк є в даному випадку різким критиком, строгим суддею. З погляду принциповості він грізний і нещадний. У бесіді про те, що потрібно робити для того, щоб бути бажаним богу, він звертається до рабовласника, який своїми наказами отруює рабиню існування: «Ти сам – рабська душа! Ти хіба не хочеш визнати брата свого, нащадка Зевса, того ж божественного сім’я, того ж небесного походження?».

Проте Епіктет не стає в опозицію до того класу, на який нападає своєю критикою. На практиці його стоїцизм виявляється глибоко консервативним. Хоча моральна філософія Епіктета вчить, що всі люди від природи рівні, але цей проповідник моралі ніколи не говорить не тільки про необхідність, але навіть про бажаність звільнення рабів. Взагалі він не пропонує жодної соціальної реформи. Будова суспільства повинна залишитися так само ієрархічною, хай залишається нерівність, панування одних над іншими. Зцілення потрібно чекати лише від реформи внутрішньої, етичної, від перевиховання особи, від самовдосконалення окремих членів суспільства. У такому вигляді стоїчна мораль була цілком прийнятною для пануючого класу і сам уряд не міг не вітати її розповсюдження. Заклик до самовдосконалення особи, проповідь аскетизму, звернення до благочестивої споглядальності цілком узгоджувалися з розпиленістю суспільства, яке вже відвикло від політики, де всі турботи взяв на себе монарх.

Стоїчна філософія засвоїла релігійний відтінок ще в середині II в. н. е. у Сципіона Молодшого, його друга Панетія і учня останнього. У бесідах Епіктета ми зустрічаємо стоїцизм, ускладнений доповненням до нього аскетичного вчення кінічної школи (Антісфена і Діогена) і з ще більшим присмаком теології, ніж в системі Посидонія, що, свого часу, популяризувала Цицероном. Епіктет дуже любить говорити про «провидіння», про благотворну дію вищої божественної сили у світовому масштабі і в індивідуальному житті людини. Його бесіда «Про провидіння» починається наступним патетичним порівнянням: «Від бога походять боги і люди; якщо ти приймаєш це положення, тобі є чим пишатися: подумай тільки, як би ти піднісся, якби цезар оголосив тебе своїм сином». Далі він говорить в стилі благочестивої проповіді: «Наша істота подвійна, вона складається з жалюгідного тіла і розуму з волею, які мають божественне походження».

Епіктет любив говорити про спорідненість людини з богом. У бесіді «Про наслідки, що виходять із спорідненості людини з богом», він говорить: «Якщо ти зрозумів таємницю всесвіту і велич вищого співтовариства, що сполучає людей з богом, оскільки від бога походить не тільки твій батько, твій дід, але також все, що живе і росте на землі, особливо обдаровані розумом істоти, і якщо ти знаєш, що тільки останні здібні до дійсного спілкування з богом, тому що вони тісно пов’язані з ним саме через розум, – чому б тобі тоді не визнати себе громадянином світу, чому б не рахувати себе сином бога?».

У бесіді під заголовком «Бог все бачить» Епіктет висловлює переконання, що „бог приставив до кожної людини генія-охоронця, який ніколи ні на хвилину не засинає, якого нічим не можна обдурити”.

У бесіді «Про провидіння» Епіктет складає справжній гімн величі і добрості бога: «З кожного приводу повинні ми славити бога, гаряче дякувати йому за те, що він дав нам здатність усвідомлювати сенс його створінь і таким чином ними користуватися... що мені, кульгавому старому залишається ще, як не славити бога? Якби я був соловейком, я б співав, як соловей. Якби я був лебедем, я б співав, як лебідь. Але я – розумна істота, тому я повинен славити бога. Така справа дарована мені: я її виконуватиму і не покину вказаного мені місця, поки є у мене на те сили. І вам всім я пропоную долучитися до того ж співу!».