Сократ (приблизно 469–399 до н. Е.)

Давньогрецький філософ, один з родоначальників діалектики як методу знаходження істини шляхом постановки питань – так званого сократичного методу. Був звинувачений в «поклонінні новим божествам» і «розбещенні молоді», засуджений до смерті. Висловлював своє вчення усно. Мета філософії – самопізнання як шлях до того, щоб осягнути справжні блага; чеснота є знання або мудрість. Для подальших епох Сократ став втіленням ідеалу мудреця.

Сократ мав просте походження. Народився він приблизно у 469 році до н. е. Батько його – каменетес Софроніськ, а мати Фенарета – повивальна баба.

Відомості про Сократа надзвичайно суперечливі. Сам він ніколи нічого не писав, а лише розмовляв, був дуже популярною людиною і мав величезний вплив на людей. В усякому разі, Сократ був частим гостем на вулицях, ринках і дружніх зібраннях, невеликого зросту, з кирпатим носом, товстими губами і високим лобом, лисий, нагадував собою комічну театральну маску. Був він завжди босий, ходив в старому хітоні. Цей одяг був звичайним для Сократа, тому, коли його слухач Арістотель побачив його одного разу в сандалях, був дуже здивований. З’ясувалося, що Сократ «вирядився» на бенкет до поета Агафона з нагоди його перемоги в афінському театрі.

Його загадкова манера розмовляти інтимно, дружньо і, разом з тим, іронічно збентежувала співбесідника, який раптом усвідомлював себе нікчемним, дурним, розгубленим. Питання Сократа про те, що таке краса, справедливість, дружба, мудрість, хоробрість, змушували замислюватися людей не тільки про філософські поняття, але й про життєві цінності. Сократ роз’яснював призначення людини в суспільстві, його обов’язки, його взаємостосунки із законами, необхідність шанування богів, утворення, стриманість від грубих пристрастей, – тобто практичну орієнтацію в житті для людини, що керується совістю, справедливістю і громадянським обов’язком.

Мудрець, якщо вірити відомостям, які дійшли від його учнів, постає у в надзвичайно суперечливому вигляді. У переконаннях Сократа уживаються критика влади більшості (демократії) і шанування законів, беззаперечне виконання громадянського обов’язку. Іронія і сумнів у нього – поряд з глибокою вірою в добру основу людини. Прагнення до ідеального буття зовсім не заважає йому в земній дружбі і веселих бесідах. Віра у внутрішній голос, «даймон», совість, що відвертає від негідних вчинків, уживається з вірою в потойбічне життя. Свідомість своєї нікчемності йде нерозривно із твердим переконанням у власному призначенні до високої мети, адже Дельфійській оракул назвав Сократа наймудрішим з греків.

Найголовніші джерела про Сократа – спогади Ксенофонта і діалоги Платона. Книги його вірних друзів відкривають нам Сократа, який став живою легендою.

Ксенофонт створив свій ідеал Сократа – мораліста, наполегливого, але дещо докучливого балакуна, який збентежував всіх своєю бездоганною логікою. Платонівський Сократ – живий, завзятий, любитель застільних бесід, фігура одночасно трагічна і забавна, рідкісне поєднання аскетичного мудреця і людини, яка любила глузувати.

В молоді роки Сократ працював разом зі своїм батьком, і його навіть вважали непоганим творцем. У віці двадцяти п’яти років він відправився набиратися софістичної премудрості до Продіка Косського, софіста, який надавав велике значення моральним принципам, займався філософією мови, вивчаючи різноманіття смислових значень слова. Можливо, захоплення красномовством привело молодого Сократа до знайомства з Аспасією, дружиною Перикла, яка славилася красою і любов’ю до філософії. Через багато років Сократ згадував, як вчився риториці у Аспасії, а через те, що багато забував міг отримати від неї ляпаса. Він навіть пригадав і переказав промову, яку склала Аспасія для Перикла на похованні загиблих воїнів-афінян. Захоплення риторикою поєднувалося із заняттями музикою, якій Сократа навчали Дамон, наставник Перикла, і Кіннон. А музика, в свою чергу, вела до математики і астрономії. Сократ брав уроки у Феодора з Кирени, вченого геометра, астронома і музиканта. Метод бесіди, заснований на питаннях і відповідях, так звана діалектика, познайомив Сократа з дивовижною жінкою, Діотімою, жрицею і пророком, яка, за переказами, навіть відхилила нашестя чуми до Афін на десять років. Ця освічена жінка вразила Сократа гнучкістю розуму і тонкою логікою.

Існує переказ про те, що в ранній молодості, мало не в двадцятирічному віці, Сократ зустрівся з філософом Парменідом, засновником елейської школи, автором поеми «Про природу».

Говорять, що Сократ слухав Архелая, учня відомого Анаксагора.

Захоплення філософією і проблемами сенсу життя зовсім не заважало Сократу неухильно виконувати свій обов’язок перед батьківщиною. У Пелопоннеську війну він брав участь в облозі Потідеї (432– 429 років до н. е.), в битвах при Делії (424 рік до н. е.) та Амфіполі (422 рік до н. е.), де поводився гідно і мужньо.

Платон пише, що Сократ настільки занурився в роздуми і споглядання ідей, що одного разу простояв нерухомо на одному місці весь день і всю ніч до світанку на превеликий подив людям. У битві при Потідеї він ніби-то врятував життя Алкивіаду. Коли військо вирушило, він з великим самовладанням пробивався разом з відомим своєю хоробрістю воєначальником Лахетом, так що навіть здалека було видно, що ця людина може за себе постояти.

Але одного разу відбувся випадок, який змінив весь перебіг життя філософа.

Херефонт, один з найближчих друзів Сократа, відправився до священного міста Дельфи, до оракула Аполлона і запитав бога, чи є у світі хто-небудь мудріший за Сократа. Відповідь тлумачать по-різному. Або оракула відповів, що нікого немає мудріше за Сократа, чи сказав: «Софокл мудрий, Еврипід мудріший, Сократ – наймудріший з усіх людей».

Таке визнання виняткової мудрості людини, яка говорила про себе: «Я знаю те, що я нічого не знаю», глибоко на нього подіяло. Сократ став одержимий ідеєю вчити своїх співгромадян справжньому знанню, оскільки вважав, що є «одне тільки благо – знання, і одне тільки зло – неуцтво».

Вже у віці сорока років Сократ відчув в собі покликання вчителя істини. Але за межі Афін він не виїжджав, якщо не враховувати поїздки з Архелаєм на острів Самос або до священної Дельфи і на Істмійський перешийок.

Слава Сократа перевершила популярність софістів, які навчали мистецтву суперечки заради самої суперечки, незважаючи на істину.

Сократ постійно знаходився серед цікавих шанувальників, друзів та учнів. Але він навчав безкорисливо, сам був приклад скромності в житті. У бесіді він чим глибше заховував своє знання предмету і зовні здавався рівним якому-небудь недосвідченому співбесіднику, у згоді з яким пускався на пошуки істини. Сократ не сперечався, як софісти, – він був діалектиком, майстром з’ясовувати суть предмету за допомогою питань і відповідей в невимушеній бесіді. Зіткнення думок, відкидання помилкових шляхів, поступове наближення до правильного знання Сократ жартома називав повивальним мистецтвом, духовним народженням ідеї, згадуючи, напевно, ремесло своєї матері.

До Сократа йшли ті, хто щиро намагався докопатися до істини, але йшли і ті, кого захопила його слава. Серед них були і старі, і молоді. Сократ мав теплі відносини з філософами-піфагорійцями, своїми ровесниками Симмієм і Кебетом. Надійним другом був Критон, не філософ, а звичайна, добра і благородна людина. У нього були друзі в різних кінцях Греції, у Фессалії, Фівах, Мегарі. Евклід з Мегари під час війни пробирався до Афін ночами під страхом смерті, щоб послухати Сократа. Федон, який потрапив у полон і став рабом, був викуплений за сприяння Сократа і став його учнем. Інші, як Херефонт, Алоллодор, Антісфен, Арістотель або Гермоген, були захопленими прихильниками Сократа, готовими заради нього кинути всі блага життя.

Ксенофонт письменник, філософ, історик, познайомився з Сократом оригінальним шляхом. Сократ одного разу зустрів Ксенофонта і перегородив йому дорогу палицею, запитавши його, де продається їжа. На відповідь Ксенофонта він запитав інше: а де люди стають добродійними? На мовчання Ксенофонта Сократ владно наказав: «Йди зі мною і вчися». Ось чому, коли Ксенофонту треба було їхати до Малої Азії воєначальником до персидського царевича Кіра Молодшого, він радився саме з Сократом, який і направив його в Дельфи до оракула Аполлона.

З Сократом шукали дружбу зарозумілі аристократи на зразок Алкивіада, Крітія або Каллікла, а македонський цар Архелай запросив Сократа до свого двору, на що дістав відмову. Сократ відхилив і запрошення Скопаса та Еврілоха, володарів Фессалії і Лариси.

Сократ був товариською людиною. Він проводив дні в гімназії, в палестрі, на пагорбі або за столом. Усюди він розмовляв, повчав, давав поради, вислуховував. Коли у місті з’являлася яка-небудь знаменитість, Сократ поспішав, щоб зустрітися і посперечатися. Так, в 432 році до н. е. до Афін повторно приїхав Протагор, непохитний із софістів, книги якого згодом спалять у Афінах, а сам, звинувачений у вільнодумності, буде змушений бігти до Сицилії, і загине під час бурі. Платон розповість в одному із своїх діалогів («Протагор»), як в домі багача Каллія, де зупинився Протагор, зібралися відомі афіняни і софісти. Сократ хоробро та іронічно сперечався з Протагором, оточений ворожими софістами і допитливою молоддю: там були Алкивіад, Крітій, сини Перикла, Агафон. Ще рік залишався до Пелопоннеської війни, на самому початку якої загинуть від чуми Перикл та обидва його сина.

Сократ, за переказами, жив аскетично і скромно, що в епідемію чуми 429 року до н. е., коли померли або пішли з міста тисячі людей, він не піддався заразі.

З жінками Сократу не щастило, хоча він і був одружений двічі. Ім’я Ксантіппи стало загальним для позначення сварливої, чимось незадоволеної дружини. У Сократа і Ксантіппи було три сина – старший Лампрок і двоє молодших – Софронікс і Менексен. Одного разу, Ксантіппа спершу вилаяла Сократа, після чого облила водою. «Так я і говорив, – промовив він, – у Ксантіппи спершу грім, а потім дощ». Алкивіад твердив йому, що лайка Ксантіппи нестерпна. Сократ відповів: «А я до неї звик, як до вічного скрипу колеса. Адже переносиш ти гусячий гелгіт?» – «Але від гусаків я отримаю яйця і пташенят до столу», – сказав Алкивіад. «А Ксантіппа народжує мені дітей», – відповів Сократ.

Про Мирт, другу героїню сімейного роману Сократа, збереглося небагато відомостей. Свої пізнання на сімейному терені Сократ узагальнив в крилатій мудрості: «Одружуєшся ти або не одружуєшся, – все одно розкаєшся».

Ослаблена невдачами Пелопоннеської війни (411 рік до н. е.), демократія загубила свої позиції. Зловживання владою вождями окремих партій, демагогами, викликало велике незадоволення в народі.

Мирні заняття філософією не могли продовжуватися далеко від політичного життя. Сократ виявився замішаним в трагічній історії, що відбулася з афінськими стратегами в 406 році до н. е., після битви при Аргинузських островах.

Афінський флот на чолі з десятьма стратегами отримав блискучу перемогу над пелопоннесцями. Проте афіняни не встигли через бурю поховати своїх загиблих воїнів. Боячись кари, на батьківщину повернулися тільки шість стратегів, інші втекли. Ті, хто повернувся були спочатку нагороджені за перемогу, а потім їх звинуватили в порушенні релігійних вітчизняних звичаїв. Влада поспішала розправитися із стратегами, бажаючи залякати громадян, що зажадали вирішити їх долю в один день і голосувати відразу єдиним списком, а не обговорювати справу кожного окремо. Сократ якраз в 406 році до н. е. був обраний членом афінської Ради. Членом якого міг стати кожен громадянин, що досяг тридцяти років. Сократ увійшов до Ради від свого рідного дому Алопеки. У самий день суду він з’явився епистатом, тобто головою всієї Ради на даний день.

Сократ різко чинив опір поспішному незаконному суду без жодного розгляду. Ксенофонт, сучасник подій, в своїй «Грецькій історії» і пізній історик Діодор детально розповідають про цю обтяжливу справу. Щоб обійти завзятість Сократа, вирішили відкласти ухвалу суду наступного дня, коли Раду очолили вже інші епистат. Стратеги були визнані винними і страчені. Сам же Сократ ледве уникнув переслідувань правлячої партії.

Вчинок Сократа не залишився без уваги. Платон в одному зі своїх перших творів – «Апології Сократа» – розповів про цю історію, вклавши її в уста самого Сократа.

У 404 році до н. е. Критій, який колись був слухачем Сократа, а згодом перейшов до софістів, сам блискучий софіст і дотепний поет, очолив державний переворот. Афінська олігархія, що зробила переворот, одержала назву влади Тридцяти тиранів. Ці Тридцять – верхівка змовників – правили Афінами не більше року, розправляючись з непокірними – вигнаннями і стратами.

Сократ знову опинився у складі афінської Ради і, на вимогу Тридцяти, повинен був привезти з острова Саламіна відомого Леонта, щоб його стратили. Леонт був дуже багатою людиною, тому олігархи прагнули заволодіти його майном. Проте Сократ чинив опір цьому наказу, але він був безсилим, оскільки четверо інших привезли Леонта на загибель. Через це Сократ ледве уникнув страти.

На щастя, влада Тридцяти була недовговічною і розпалася в 403 році до н. е. Сократ, шукач правди, вже дратував сильних людей, і вони думали над тим, як позбавитися докучливого філософа. Вже після падіння олігархів, приблизно, в 402 році до н. е., як розповідає Платон («Менон»), Сократу довелося зустрітися ще з однією «сильною особою» – фесалійцем Меноном з роду впливових Альовадів, який згодом вплутався в політичну боротьбу персидського царевича Кіра Молодшого і загинув в Персії страшною смертю.

У 399 році до н. е. на Сократа було зроблено донос, який склали невідомий поет Мелет, багач Аніт і оратор Лікон. Формально, першим хто звинувачував Сократа був Мелет, але, по суті, головна роль належала впливовому Аніту, який бачив в Сократі софіста, небезпечного критика старовинних ідеалів державного, релігійного і сімейного життя. У звинуваченні значилося наступне: «Це звинувачення написав і засвідчив Мелет, син Мелета, проти Сократа, сина Софроніска. Сократ звинувачується в тому, що він не визнає богів, яких визнає місто, і вводить інших, нових богів. Звинувачується він і в розбещенні молоді. Необхідне покарання – смерть».

Як розповідає Платон, Сократ мирно розмовляв з геометром Феодором Керенським і юним Теететом, майбутнім відомим ученим і філософом, людиною благородною і мужньою. В кінці бесіди йде мова про «повивальне мистецтво» Сократа, яке він і його мати одержали від Бога. Вона – для жінок, що народжують дітей, Сократ – для хлопців, що народжують прекрасні думки. Сократ ніби несподівано згадує, що йому треба йти до суду, куди його викликають у звинуваченні.

Проте навіть виклик до суду не перешкодив Сократу, судячи з діалогу Платона «Софіст», наступного дня зустрітися зі своїми співбесідниками і за допомогою свого «повивального мистецтва» з’ясувати, що собою представляє справжній софіст. Загальний висновок був таким: софістичний спір – це порожнє базікання, яке сприяє марнуванню часу і грошей. Мистецтво софіста є не що інше, як суперечка заради наживи.

Справа Сократа отримала негативного вирішення. Судовий розгляд відбувався в одному з 10 відділянь суду присяжних, що включали 5 тисяч громадян і тисячу запасних, які щорічно обиралися жеребкуванням від кожної з 10 філ Аттіки У відділянні, де розбирали справу Сократа, було 500 чоловік. До цієї кількості приєднували при голосуванні ще одного присяжного, щоб число членів суду стало непарним.

Сократ повинен був з’явитися до суду і виступити на свій захист. Йому пропонував допомогу і навіть приготував для нього промову відомий судовий оратор Лісій, проте мудрець відмовився від підготовленої промови. Сократ, який звик розмовляти з людьми різного достатку і освіти, вирішив сам переконати у своїй невинності суд, де міг засідати будь-який афінський громадянин, який досяг двадцятирічного віку, де обов’язки присяжних виконували гончарі, зброярі, кравці, кухарі, лікарі, теслярі, дрібні торговці і купці, вчителі, музиканти, писарі, наставники в гімназіях та інші, з якими на площах постійно спілкувався Сократ.

Після того, як обвинувачі виголосили свої промови, слово надали Сократу. Проте час промови на свій захист був обмежений, для чого на відповідному місці встановили клепсидру (водяний годинник). Платон з болем писав, що Сократу треба було так багато сказати і виправдатися перед звинуваченнями двадцятирічної давнини, нинішніми обвинуваченнями. Жодного конкретного, обґрунтованого звинувачення не існувало. Сократу доводилося, як він сам говорив, битися з тінями і чутками. Йому вдається під час захисту поставити свої звичайні іронічні питання Мелету, який на них невдало відповідав або мовчав. Сократ, який так звик переконувати людей в тому, що сенс життя полягає не в накопиченні грошей, а в чесноті, тримався гідно і не шукав поблажливості, він не сподівався розчулити присяжних своєю бідністю, старістю, трьома дітьми, які залишаться сиротами. Він був упевнений в своїй правоті, заявляючи, що не припинить і надалі виховувати громадян. Свідками виступили його найкращі друзі. Серед яких були: старий Крітон і його син Крітобул, Есхин і його батько, Антифон і Никострат, Алоллодор зі своїм братом і сини Арістона, Адімант і Платон. Сократ не просить суд поступитися істиною і порушити присягу. Він шукає тільки однієї справедливості.

Присяжні після обговорення справи ухвалили вирок: винен. За свідченням Платона, за те, щоб виправдати Сократа проголосували 221чоловік, а проти – 280 голосів. Йому не вистачило всього лише 30 голосів, оскільки для виправдання треба було мати мінімум 251 голосів з 501 голосу присяжних. Мелет у своєму письмовому звинуваченні зажадав для Сократа смерті. Згідно з афінськими законами, обвинувачений мав право сам запропонувати собі покарання. І Сократ з іронією пропонує для себе, як для старого, який витратив багато сил на виховання афінських громадян, довічний обід, який призначався атлетам, що перемогли на Олімпійських іграх. Він готовий заплатити штраф в 1 міну, адже все майно його оцінюється в 5 мін. Його друзі Крітон, Крітобул, Алоллодор і Платон, які були присутні на засіданні, запропонували призначити штраф в 30 мін, щоб присяжніх були задоволені. Вони брали на себе відповідальність за виплату. Оскільки вони були людьми надійні, всі повинні були розуміти, що гроші будуть вчасно внесені.

Суд не задовольнявся штрафом і присяжні, ображені іронією Сократа, вимагали смертний вирок вже на 80 голосів більше. Після виголошення смертного вироку бідолаха Алоллодор сказав Сократу: «Мені особливо важко, Сократ, що тебе засудили до смертної кари несправедливо». На що Сократ відповів. «А тобі приємніше було б бачити, що мене засудили справедливо?»

Сократ був спокійний. Він сказав, що природа із самого народження прирекла його, як і всіх людей, на смерть. А смерть є благо, тому що вона дає можливість стати нічим і нічого не відчувати, або, якщо вірити в потойбічне життя, зустрітися із славними мудрецями і героями минулого. Сократ, який поважав рішення афінян, доручив їм своїх синів, щоб їх направляли на шлях істини, так само, як він сам направляв своїх співвітчизників. «Вже час йти звідси, – закінчив він, – мені – щоб померти, вам – щоб жити, а що з цього краще, нікому не відомо, окрім Бога».

Тим, хто його засудив, Сократ передбачив прихід нових викривачів, а їх викриття несправедливості перевершить все те, що робив Сократ.

За переказами, обвинувачі Сократа спробували на собі його прогноз. Розповідають, що афіняни вигнали їх з міста, позбавили їх «вогню і води», так що їм нічого не залишалося, як повіситися. Нащадкам дуже хотілося, щоб відплата коли-небудь наздогнала вбивць Сократа. Так з’явилася легенда про те, як Аніт, головний підбурювач і переслідувач, був побитий камінням і помер у страшних муках.

За рішенням суду Сократа посадили у в’язницю. Вирок не могли привести у виконання ще цілий місяць. Так і жив Сократ у в’язниці в очікуванні неминучої смерті. До нього приходили друзі. Старий Крітон переконував його рятуватися втечею і знайти притулок далеко від Афін, наприклад, у Фессалії, де на нього вже чекали. Відомі філософи-піфагорійці з Фів, Симмій і Кебет готові були надати своєму другу допомогу і заплатити гроші. Щодня Сократа відвідували його учні. Але поширювалися чутки про те, що страта відбудеться наступного дня, і Крітон квапив Сократа з рішенням, оскільки все було вже підготовлене для втечі. Сократ, проте, залишився непохитним. Він хотів зустріти смерть гідно і не опиратися злу, яке завдає йому рідне місто. Не можна платити злом за зло, переступивши законодавство і звичаї давнини.

Наступного ранку друзі зібралися на останню зустріч із Сократом. Одинадцять архонтів, що наглядали за в’язнем, наказали зробити страту цього ж дня. Біля в’язниці голосила його дружина Ксантіппа, тримаючи на руках молодшого сина. Сократ просив Крітія відвести нещасну додому, а сам спокійно розмовляв з друзями про безсмертя душі, про її долю в потойбічному світі, про те, яким прекрасним і сяючою бачиться йому дійсна земля і дійсне небо. Сократ був переконаний в тому, що, випивши отруту, яка принесе йому смерть, він потрапить до щасливого краю блаженних. Він помився, попрощався з дітьми і родичами, яким наказав повертатися додому.

Прийшов раб разом з людиною, яка тримала в руках чашу із смертельною отрутою. Сократ не поспішаючи, узяв в руки чашу і випив її до останньої краплини. Навколо нього плакали друзі, голосив Алоллодор, надриваючи всім душу. Сократ, в свою чергу, їх присоромив за це. Вмирати належить в благоговійному мовчанні. Він ліг і раптом промовив свої останні слова: «Крітон, ми винні Асклепію півня. Так віддайте ж, не забудьте». – «Неодмінно, –відповів Крітон. – чи не хочеш ще що-небудь сказати?» Але відповіді вже не було. Крітон закрив йому рот і очі. Вмираючи, він ніби видужав, і душа його повернулася до вічного життя, звільнившись від земних знегод. Ось чому в останніх своїх словах Сократ пригадав про жертву, яку приносили богу лікування Асклепію

ПЛАТОН

(428 /427–348 /347 рр. до н. е.)

Давньогрецький філософ, родоначальник платонізму. Учень Сократа, який в Афінах заснував філософську школу.

У 388 р. до н. е. Платон заснував в Афінах – Академію. Вона знаходилася в саду, тому одержала назву згідно свого місцезнаходження, присвяченому напівбогу Академу. Академія проіснувала більше 900 років була закрита за наказом імператора Юстиніана (483-565 рр.) в 529 р. Це відбулося за часів занепаду Римської імперії майже одночасно з розповсюдженням перших християнських монастирів. Саме монастирські общини були головною опорою культурних інститутів середньовічної Європи аж до заснування в 1100 р. перших університетів (Болонья, Париж). Таким чином, з платонівської Академії бере свій початок безперервна традиція, частиною якої є сучасні університети.

Справжнє ім’я Платона Арістокл. Платоном його називали за його силу і широкі груди. Платон – «широкий». В молоді роки він займався боротьбою і був чемпіоном Істмійських ігор – змагань, схожих на Олімпійські ігри.

Платон походив з царського роду. Його мати була з роду знаменитого Солона. Людству неймовірно пощастило: якщо від інших античних мислителів – Фалеса, Анаксимандра, Геракліта, Емпедокла, Демокрита та інших – до наших днів не дійшло жодного повного твору, а лише незначні фрагменти, –практично вся спадщина Платона вціліла. Монблан шедеврів, написаних у формі діалогів! Майже у всіх головною дійовою особою виступає найбільший мудрець – Сократ, який сам ніколи і нічого не записував, а всі свої ідеї висловлював усно.

Твори Платона – високохудожні діалоги; найважливіші з них: «Апологія Сократа», «Федон», «Бенкет», «Федр» (вчення про ідеї), «Держава», «Теєтет» (теорія пізнання), «Парменід» і «Софіст» (діалектика категорій), «Тімей» (натурфілософія).

Платон народився в 428 (427) році до н. е., під час міжусобної Пелопоннеської війни, яка мала згубний вплив і для демократичних Афін, і для аристократичної Спарти, що змагалися в гегемонії над еллінськими державами – полісами.

Платон належав до одного із знатних афінських родів. Його предки по батьківській лінії походили від останнього афінського царя Кодра.

Нам майже нічого не відомо про батька Платона на ім’я Арістон, але родичі Періктіони, матері Платона, залишили помітний слід в політичному і суспільному житті Афін. Достатньо назвати ім’я Солона.

Проте, ані Платон, ані його рідні брати Главків і Адамант та його зведений брат Антифонт державними справами не займалися. Всі вони любили книги, вірші, спілкувалися з філософами. Але ніхто з братів не здобув такої ж поетичної слави, як їх предок Солон або такої популярності драматурга і поета, яким був їх двоюрідний дядько Крітій, чи ораторської майстерності їх родича Андокида. Платон став великим філософом, греки його назвали «божественним».

Платон здобув всебічну освіту. Він брав уроки у кращих вчителів. Грамоту йому викладав відомий Діонісій, музику – Дракон, гімнастику – борець Арістон з Аргоса. Вважають, що цей видатний борець дав своєму учню Арістоклу, названому так на честь діда, ім’я «Платон» або за його широкі груди і могутню статуру, або через широкий лоб. Так зник Арістокл, син Арістона, а в історію увійшов Платон.

Хлопець займався живописом, писав трагедії, витончені епіграми, піднесені дифірамби на честь Діоніса, з ім’ям якого пов’язували походження трагедії, багато співав, але не мав сильного голосу. Особливо він любив комічних письменників Аристофана і Софрона, які наштовхнули його на те, щоб самому писати комедії. Подібні заняття нітрохи не заважали Платону, як то кажуть, змагатися як борцю в Істмійських грецьких іграх і навіть отримувати там нагороду.

В юні роки він слухав уроки великих софістів про те, що люди народжуються нерівними, що мораль – це як винахід слабкого, для того, щоб потурати сильнішому, і що з усіх форм правління розумною є аристократія.

У 408 році до н. е. Платон зустрів в Афінах, своєму рідному місті, Сократа, мудреця і філософа. Згідно з легендою, перед зустріччю з Платоном Сократ бачив уві сні у себе на колінах молодого лебедя, який, змахнувши крилами, злетів з чудовим криком. Сон Сократа був сповненим символами. Це передчуття учнівства Платона і майбутньої їх дружби.

Сократ дав Платону те, чого йому так не вистачало: тверду віру в існування істини і вищих цінностей життя, які пізнаються через залучення до блага і краси важким шляхом внутрішнього самовдосконалення.

Ця дружба припинила своє існування через вісім років, коли в Афінах встановлювалося тиранія, очолюване двоюрідним братом Платона Крітієм, після чого Сократа стратили.

Платон зненавидів афінську демократію, цей режим, що вбив його вчителя. Він присвятив створенню нової держави велику частину свого життя, аж до самого кінця: він помер, не закінчивши своїх «Законів».

Платон почав висловлювати докази свого вчителя спочатку в серії коротких діалогів, які мали назву «сократичні», тому що вони найбільш близькі до «історичних» Сократа. Платон відроджує, реабілітує його в «Апології Сократа», яку він насмілюється вкласти в уста свого вчителя, виступаючого перед судом. Нарешті, в останньому, найглибшому і прекраснішому з діалогів, в «Горгії» – Платон змальовує Сократа як досконалий образ Справедливої людини, протиставляючи його софістам. Проте ця Справедлива людина була поставлена демократією в такі умови, в яких вона повинна померти.

Після смерті вчителя Платон перебрався до Евкліда, в якого на перших порах збиралися учні Сократа. Вони хотіли ще раз пережити разом спільне горе, перш ніж роз’їхатися по різних містах.

Справжньому філософу, за старовинною традицією, належало набратися мудрості у тих, хто зберігав її з найдавніших часів. Це значило, що треба було відправитися подорожувати по світу.

Одні стверджують, що Платон відвідав Вавилон, де вивчав астрономію, і Ассирію, де залучився до великої мудрості магів. Деякі стверджують, що він навіть дістався до Фінікії та Іудеї, збираючи відомості про закони і релігію їх народів. Більшість сходиться на тому, що Платон не міг минути Єгипту, який вразив, свого часу, Солона і Геродота. Думається, що в цьому припущенні немає нічого незвичайного, тим більше що Єгипет був зовсім поряд і греки бували там часто, засновувавши колонії в Північній Африці. Платон, звичайно, добре знав Геродотову історію. Подорожував він нібито не один, а разом з юним Евдоксом, своїм учнем, майбутнім географом і астрономом.

Є відомості про те, що Платон відвідав Флорину, місто, засноване греками в Північній Африці ще в VII столітті до н. е. Родом звідти був Арістіпп і відомий математик на ім’я Феодор. Розповідають, що Платон відвідав там Феодора, брав у нього уроки математики, як колись це робив і Сократ. Феодор був близький до піфагорійців, і у Платона теж поступово налагодилися дружні відносини з цими філософами, аскетами і знавцями сенсу чисел як символів людського і космічного буття. Піфагорейці навчили Платона чіткості думок, стрункості у побудові теорії, послідовному і всебічному розгляду предмета.

Платон жив в південній частині Італії, яка згодом називалася Великою Грецією і яка була заселена греками як і Сицилія. Після смерті Сократа Платон подорожував цілих десять років, до 389 (387) років до н. е.

Мандруючи і спостерігаючи життя, закони різних народів, він дійшов висновку, що всіма існуючими державами керують неправильно. Все більше і більше Платон підтверджував думку про те, що позбавити людський рід від злості можуть тільки дійсні і правильно мислячі філософи, які повинні отримати державні посади, чи володарі держав, які за якимсь божественним визначенням стануть справжніми філософами.

Платона можна вважати одним із перших давньогрецьких філософів, який в систематичній формі представив своє розуміння держави. Суспільно-політичним питанням Платон присвятив два найбільші свої твори – «Держава» і «Закони». Ці питання також розглядаються в діалогах «Політик» і «Крітон».

Але що ж це за політика, якою він має намір займатися? Справжня політика, як сказано в «Горгії», полягає в тому, щоб зробити громадян справедливими і досконалими шляхом виховання.

Ідеальна держава, на думку Платона, повинна бути становою. І крім вищого стану, що управляє з погляду Вищого Блага, він виділяє стан виробників, якому допустиме прагнення до так званого блага. Йдеться про матеріальні речі: їжа, одяг, житло і т. п. На відміну від нього, Загальне Благо одне на всіх. Наприклад, суспільна згода, про яку піклується держава, одна для всіх. Тому про нього, згідно з Платоном, повинні піклуватися люди, які не пов’язані з приватною власністю. Причому спільним у правителів повинно бути не тільки майно, але також дружини і діти. Адже якщо у кожного дружина буде своя, то і старатися він буде для неї у збиток для держави. Нижчий суспільний клас складають виробники – це землероби, ремісники, купці, потім йдуть воїни і правителі-філософи. Нижчий суспільний клас, за Платоном, володіє і нижчим етичним характером. Правителям властива розумна частина душі, воїнам – воля і благородна пристрасть, виробникам – чуттєвість і ваблення.

Ідеальна державна система, згідно Платону, володіє рисами етичної і політичної організації і направлена на вирішення важливих державних задач. До них він відносить такі завдання: захист держави від ворогів, здійснення систематичного постачання громадян, розвиток духовної культури суспільства.

Виконати ці завдання, значить запровадити в життя ідею блага як ідею, яка править світом. Ідеальна держава володіє чотирма чеснотами: мудрість властива правителям і філософам, хоробрість – воїнам, помірність – працівникам продуктивної праці. Четверта чеснота характерна для всієї держави і виражається в тому, щоб «кожен займався своєю справою».

Платонівська держава – це теоретична схема утопічної держави, в якій життя суспільства підпорядковане суворому державному контролю. На підставі викладеної концепції ідеальної держави багато дослідників розглядали теорію Платона як перший проект комуністичного суспільства. Платоном передбачалася жорстка ідеологічна диктатура влади. Будь-яке мистецтво піддавалося жорстокій цензурі, яка розглядала кожен твір з погляду того, чи спрямован він на розвиток моральної досконалості на користь держави.

Платон був також в Сіракузах, де правив тиран Діонісій I Старший, який захопив владу озброєною силою в 406 році до н. е. Важливу роль при дворі тирана грав Діон, син Гиппаріна, брат дружини Діонісія Арістомахи, сам одружений на дочці Діонісія. Діон був людиною розумною, плекав надії на політичні реформи в аристократичному дусі. У рік приїзду філософа йому виповнилося лише 18 років, але він вже усвідомлював себе учнем Платона. Саме у нього виникла ідея запросити великого мислителя для етичного вдосконалення тирана за допомогою філософії.

Італійські і сіракузські бенкети не припали до душі Платону. А звичка наїдатися двічі на день була для нього огидною. Філософ побачив, що люди, з юних років виховані в низькому дусі, ніколи не стануть розумними, навіть, якщо вони мають природні завдатками. Тяжке положення держави, громадяни якої купалися в розкоші, обжерливості, пияцтві, любовних утіхах і не докладали ніяких зусиль, було для Платона очевидним.

Досвідчений і загартований Діонісій, звиклий нікому не вірити і в кожному підозрювати ворога, з недовір’ям слухав міркування філософа про чесноти правителя і людини.

Цікавою є одна з бесід Діонісія і Платона. Діонісій ставив питання, а Платон відповідав на них тоном, що не викликає ніяких сумнівів в авторитетності філософа. На питання про те, хто найщасливіша людина, Платон назвав без коливання Сократа. Коли Діонісій став допитуватися, в чому полягає мета володаря, Платон сказав: «Робити зі своїх підданих хороших людей». Діонісій вважав себе на рідкість справедливим суддею і поцікавився думкою Платона про значення справедливого суду. Проте Платон не став лестити своєму співбесіднику і дотепно помітив, що судді, навіть справедливі, схожі на кравцях, справою яких є зашивати порване плаття. Діонісій хотів знати, чи потрібна хоробрість тирану, думаючи, що Платон, нарешті оцінить його особисті якості. Але Платон відповів, що тиран дуже боязлива людина, оскільки він тремтить перед своїм цирульником, боячись, щоб той не зарізав його бритвою.

Діонісій вже не приховував незадоволення, вислуховуючи повчання філософа і підозрював його в неприкритому засудженні своєї персони. Обурював Діонісія і той ентузіазм, з яким Платона слухали придворні. Молодь була просто зачарована, адже він відкрито висловлював такі думки, які ще ніхто ніколи не насмілювався вимовляти вголос.

Нарешті терпіння Діонісія вичерпалося, і він різко запитав Платона, навіщо той приїхав до Сицилії. На відповідь Платона, про те, що він шукає досконалу людину, Діонісій сказав: «Клянусь богом, ти її ще не знайшов, це абсолютно ясно».

Платон, який ризикував своїм життям, незадовго до того спостерігав за потоками лави під час виверження Етни, тепер наражався на велику небезпеку. Знаючи жорстокість і віроломство Діонісія, Діон вирішив негайно відправити Платона додому. На кораблі спартанського посла Платон відплив з Сіракуз, не підозрюючи, що посол одержав таємний наказ убити його, коли судно вийде у відкрите море, або продати його в рабство. Посол не зважився на вбивство шанобливого філософа, але, боячись не послухатися Діонісія, продав Платона в рабство на острові Егіна. Егінети в цей час воювали з Афінами, і на кожного афінського громадянина, що з’явився на острові, чекало рабство. На острові, де, за переками, народився Платон, його привели на невільничий ринок. Анникерід, мешканець Егіни, випадково зустрів Полліда і впізнав у невільнику відомого філософа Платона, він одразу ж його купив за 20 або 30 мін. Але купив він його для того, щоб негайно відпустити на свободу. І цим, як то кажуть, здобув собі славу. Адже ніхто б і не знав про Анникеріда, якби він не викупив Платона.

За іншими відомостями, Платона викупив у спартанця Полліда піфагорієць Архіт, давній друг Платона і Діона.

Були відомості про те, що друзі Платона хотіли повернути Анникеріду витрачені гроші, але той благородно відмовився. Тоді друзі віддали ці гроші Платону, і він несподівано став володарем великої суми. Повернувшись до Афін після довгих років мандрів, Платон купив на північно-західній околиці міста дім із садом, де оселився і заснував філософську школу.

Вся місцевість, де колись знаходилося святилище Афіни і де залишилися від нього дванадцять дерев богині, була під заступництвом стародавнього героя Академа, якому ця земля була дарована нібито легендарним царем Тесеєм.

Афіняни називали сади, гаї і старовинні гімназії цього живописного куточка Академією. Там і виникла у 385 році до н. е. філософська школа Платона, що проіснувала до самого кінця античності.

Що ж представляла собою платонівська Академія? Це був союз мудреців, що служили Аполлону і музам. Дім Платона називався «домом муз». Головою школи або схолархом був Платон. Але він ще за життя призначив своїм наступником племінника Спевсиппа, сина своєї сестри Потони.

Школа розміщувалася в старій будівлі. Перед входом кожного зустрічав напис: «Негеометр та не увійде». Вона вказувала на велику пошану Платона і його співвітчизників до математики взагалі і до геометрії зокрема. Недаремно в Академії головна увага приділялася математиці і астрономії.

Заняття були двох типів: загальні, для широкої аудиторії і спеціальні, для вузького кола, посвячених в таємниці філософії. Заняття мали свій розпорядок. Вранці всіх мешканців Академії піднімав дзвін особливого будильника, винайденого самим Платоном.

За прикладом піфагорійців, що жили общинами аскетичного типа, учні спали мало, розмірковували в тиші. Вони влаштовували спільні трапези, утримувалися від м’яса, що порушувало сильні плотські пристрасті, харчувалися овочами, фруктами і молоком; прагнули жити чистими помислами.

Спочатку Платон розмовляв, прогулюючись під деревами в садах Академії, а потім в своєму домі, де влаштував святилище муз і, так звану, екседру, зал для занять. З часом дім і сад Платона афіняни теж стали звично називати Академією, як і всю місцевість, де знаходилася філософська школа.

Разом з вчителями викладали їх помічники – вже досвідчені учні, що закінчують курс, вони займалися не тільки філософією, математикою і астрономією, але й літературою, вивчали законодавства різних держав, природні науки, наприклад, ботаніку. Деякі з учнів особливо захоплювалися вивченням природи та її законів, серед них був Арістотель, який двадцять років провів в платонівській Академії і лише в сорок років, зрілим ученим, вже після смерті Платона, дістав можливість відкрити свою власну школу – Лікей.

Улюбленішим учнем Платона був Пилип Опунтський, який власноручно переписав величезний твір Платона «Закони», який вчитель залишив перед смертю в чорновому вигляді на воскових дошках. Йому ж приписували в давнину «Післязаконня», щось на зразок висновку до «Законів».

Серед слухачів Платона були троє з десяти відомих ораторів – Гіперід, Лікург і Демосфен. Всі вони відрізнялися не тільки прекрасним знанням філософії, але прославилися як оратори і державні діячі.

Йшов час, Платону було вже шістдесят та і Діон перетворився на політичного діяча, коли на Сицилії в 367 році до н. е. відбулася важлива подія. Помер тиран Діонісій, і влада перейшла до Діонісія-молодшого. Діон і його друзі переконали Платона в тому, що Діонісій-молодший щиро прагне до філософії та освіти. Філософ благородно вирішивши просвітити тирана, прийняв пропозицію Діона.

У Сіракузах Платона зустріли з шаною і дружелюбністю. За ним Діонісій прислав розкішну царську колісницю, і сам же приніс жертву богам, дякуючи їм за великий успіх, що випав державі.

Зусилля Платона принесли свої плоди. На одному із старовинних святкувань Діонісій виразив незадоволеність довговічністю і непохитністю тиранії, вважаючи її прокляттям.

Вороги Діона були приголомшені тим, що за короткий строк Платон добився такого разючого успіху. Не без сумнівів говорили про те, що в минулі часи люди розбили могутній афінський флот, а зараз один афінський філософ все знищує.

Ходили чутки про те, що Діонісія, захопленого ідеями освіченої влади, Платон умовив розлучитися з особистою охороною, якою було без малого десять тисяч.

Запідозривши Діона у зраді, Діонісій вислав його до Італії. Діон перебрався з Італії до Греції, оселився в Афінах, здивувавши тих, хто оточує себе багатством і розкішшю. Він старанно займався в Академії, до якої його буквально прикувала любов до філософії і дружба з Платоном.

Так, єдиним результатом перебування Платона протягом чотирьох місяців в Сіракузах стало вигнання Діона з Сицилії.

З початком війни Діонісію було вже не до філософії, і він прихильно дозволив Платону виїхати.

Проте в 361 році до н. е., коли в Сицилії уклали мир, Діон утретє став просити старого Платона відправитися з Сіракузи. Великий філософ довго не хотів їхати до тирана, але, врешті-решт, здався.

Діонісій зустрів Платона з великою пошаною. Нечуваним знаком довіри були зустрічі тирана і філософа наодинці. Тиран намагався одаровувати Платона грошима, але той не спокусився на ці щедроти. Проте коштувало тільки Платону завести з Діонісієм розмова про Діона, як він побачив віроломство і лицемірство тирана. Діонісій порушив своє слово.

Втомлений, хворий Платон повернувся до рідної Академії. Пізніше він дізнався, що його улюбленого друга і учня Діона вбили афіняни – брати Калліпп і Філострат (за іншими відомостями – один Калліпп), в домі яких в Афінах жив колись Діон. Загибель Діона в Сіракузах (353 рік до н. е.), після його багаторічної боротьби дуже вразила Платона.

Багато часу пройшло з тих пір, як Платон зрілим тридцятирічним чоловіком вибрав Академію своїм рідним домом. Вихований в строгості і благородній стриманості, він з юних років був, як розповідали, сором’язливий, не сміявся голосно, тримався пристойно. Це була не боязнь, а стриманість сильної і зосередженої в собі людини. Він прагнув не набувати звичок. «Звичка не дрібниця», – говорив Платон, тому він ніколи не пив без міри і не спав багато. Але читати і писати дозволяв собі, скільки душа бажала. Робота стала не звичкою, а життям. Інший раз люди докучали йому, заважаючи думати, і він їх сторонився. Платон не любив голосно виражати свої відчуття. Навіть коли він згадував вбивць Діона, обмежився всього декількома суворими словами. Гнів він вважав недоліком для філософа.

Але, коли треба було підняти свій голос проти скривджених за справедливість, за затвердження істини, Платон не лякався смерті. Постраждати за свою державу було для нього цілком природно і просто. «Солодше за все – говорити істину», – не раз чули від Платона його друзі. Він хотів залишити про себе добру пам’ять. І пам’ять ця – в його книгах. До останньої хвилини він читав і писав. В день смерті на його ложі знайшли книги улюблених юності комедіографів – афінянина Аристофана і сицілійця Софрона. Тяжко хворіючи, він писав і вдосконалював «Державу» і «Закони». Учні прийняли з його рук екземпляр «Держави» з його власними доробками і чорнові таблички «Законів».

Цю людину, яка стала легендою, багато хто любив, і багато хто йому був зобов’язаний. Навколо завжди були друзі, і обов’язок дружби дотримувався твердо.

Платон був мрійником з довірливою душею. Можливо, тому Тімон, що прокляв рід людський, що відокремлено жив за стінами Афін, з презирством і ненавистю кидав камені в перехожих, удостоював розмовою одного лише Платона.

Незадовго до смерті Платон побачив уві сні, ніби перетворився на лебедя, який літав з дерева на дерево і доставляв багато клопоту птахоловам. Сократік Симмій тлумачив це так: Платон залишиться невловимим для тих, хто захоче його тлумачити, – оскільки птахоловам подібні тлумачі, які прагнуть вислідити думки стародавніх авторів, невловимий він тому, що його твори допускають самі різні тлумачення: і фізичне, етичне, і теологічне, і безліч інших.

Помер Платон, за переказами, в день свого народження.

Заповіт Платона виявився дуже скромним. Виконати його останню волю належало племіннику філософа Спевсиппу і ще шести душеприказникам.

За довге життя Платон придбав два невеликі маєтки, один він залишив своєму найближчому родичу Адіманту, а інший – на розсуд друзів. Грошей були всього три міни, та ще дві срібні чаші – велика і мала, золотий перстень і золота сережка. Після смерті господаря залишилися чотири раби, а рабиню Артеміду він відпустив на волю. І ще була приписка – «Нікому не заборгував». Але Евклід так і залишився винен Платону три міни. Поховали Платона в Академії.

Платон говорив, що пристрасть до слави – це остання одежа, яку ми скидаємо з себе, коли вмираємо, але ця пристрасть виявляється в нашій останній волі, в похоронах і надгробках.

У Академії перс Мітрідат, майбутній цар, спорудив статую Платона з написом «Мітрідат персидський, син Водобата, присвячує музам цей образ Платона, роботу Силаніона». Пилип Македонській глибоко шанував філософа. Афіняни поставили пам’ятник Платону недалеко від Академії.

Про себе філософ нічого не писав і згадав себе лише двічі – в «Апології» і «Федоні». Але, коли його запитали одного разу, чи будуть про нього писати, він відповів: «Було б добре ім’я, а записки знайдуться».

Платон був першим найбільшим філософом, твори якого майже повністю дійшли до нашого часу. Проте проблема достовірності творів Платона склала так зване «платонівське питання». Список творів Платона, що збереглися в рукописі, включає 34 діалоги, «Апологію Сократа» і 13 листів. Деякі з цих 34 діалогів вважаються несправжніми.

Платон, – видатний представник ідеалізму. У цьому сенсі справедливі слова А. Н Уайтхеда: «Надійніша характеристика європейської філософії полягає в тому, що вона представляє собою низку приміток до Платона».

Космологія Платона полягає в наступному: космос має форму кулі, він був створений і Деміург (творець) додав світу певний порядок. Світ цей – жива істота, він володіє душею, яка знаходиться не в ньому самому, а оточує собою весь світ, що складається з елементів землі, води, вогню і повітря. У світовій душі панують числові відносини і гармонія. До того ж світова душа також володіє пізнанням. Світ утворюють кола: коло нерухомих зірок, коло планет. Отже, структура світу така: божественний розум (деміург), світова душа і світове тіло (космос). Живі істоти творить Бог. Бог, за Платоном, створює душі, які після смерті тіла, де вони живуть, переселяються в інші тіла.

Душа представлялася Платону нематеріальною, безсмертною і існуючою вічно. Подібно до Піфагора, Платон вважав, що душі, будучи створеними Богом лише одного разу, потім переселяються з тіла в тіло. А в проміжках між земним існуванням вони виявляються в світі ідей», підіймаючись туди в ролі візничого на колісниці з двома кіньми. Там, в душі споглядають ідеї в їх чистоті. Проте кінь, причетний злу, тягне колісницю вниз, і, ламаючи крила, душі падають вниз у плотський світ.

Проблема душі Платоном розглядається у зв’язку з вихованням чесноти (діалоги «Федон», «Бенкет», «Держава»). Душа складається з трьох початків – розсудливості, запалу, жадання.

Слово «діалектика» в тому значенні, в якому воно стало уживатися пізніше, з’явилося вперше саме у Платона. Платон же виходив з того, що мисляча людина в процесі розуміння істини веде розмову з самим собою, вирішуючи протиріччя, які виникають. Він показав, що без внутрішнього діалогу з самим собою людина не може наблизитися до істини. І лише вирішуючи протиріччя, що об’єктивно виникають в нашому мисленні, ми осягаємо істину повною мірою. На відміну від своїх попередників, Геракліта і піфагорійців, Платон відкрив діалектику в самому людському мисленні, усвідомивши її як спосіб розуміння суті речей.

Ідеалістична діалектика Платона виявилася вершиною античної діалектичної думки. Після Платона вона не підійнялася вище навіть у Арістотеля. І до тієї форми діалектики, яка розвивалася Платоном, серйозно повернеться на початку XIX століття тільки Гегель.