Політико-релігійні угрупування рабовласництва та середньовічної італії План

1. Політичні гуртки й товариства в еліністичних державах.

2. Формування нової системи політичних відносин.

3. Політичний та економічний розвиток Італії.

1. В останні століття до нашої ери Греція стає класичною країною гуртків, товариств, братерств, дрібних замкнутих союзів, угрупувань приватних осіб, які занурюються в своє внутрішнє життя, які стороняться війни, політики, адміністрації, галасливих загальних зборів. Коли починають виникати ці гуртки і товариства? Можливо, ми маємо право сказати, що прообразом подібного дружнього братерства, яке стояло поза політикою, була група друзів – учнів Сократа, що збиралася під час Пелопоннесської війни. У політичному процесі проти Сократа його звинувачували у розбещенні юнацтва і закидали йому зневагу до богів, яких шанує все місто; цими обвинуваченнями хотіли сказати, що філософ відволікає молодь від служіння державі.

Супротивники Сократа, які могли послатися на зраду Афінам якраз найобдарованишіх учнів Сократа – Алкивіада, Крітія, Ксенофонта, по-своєму мали рацію: вони відчули тріщину в політичній будівлі, злякалися аполітичності. Виникнення подібної співдружності було доказом того, що від служіння державі починають вислизати найбільш активні члени-суспільства. Інших філософів після Сократа вже не переслідували, тому що на той час місто-держава, грецький поліс, зовсім розпався, втративши свій авторитет: школи Платона, Арістотеля, Зенона, Епікура будувалися за принцепом співдружності або братерства, без жодних перешкод.

Так само як вчені, викладачі, ритори, представники інших професій – ремісники, художники, музиканти, моряки, виноградарі і т.д. почали об’єднуватися у співтовариства або братерства. Загальна риса, властива їм всім, – прагнення піти від політики, від цивільних тривог і зіткнень, від партійних інтриг, від суперництва, віддатися турботам про взаємну допомогу і розумовому спілкуванню виключно у своєм дружньому професійному середовищі. Люди об’єднувалися для спільних святкових розваг в дні святкувань. Об’єднувалися також в похоронні товариства для того, щоб забезпечити собі покійну могилу і тим самим приготувати собі краще місце в майбутньому, загробному житті. Товариства такого роду були особливо популярні серед бідноти, серед працівників, серед рабів.

Усім гурткам, товариствам в тій чи іншій мірі властивий був релігійний елемент, і це цілком зрозуміло: адже, якщо вони відмовилися від підпорядкування і довіри до богів державних, співчленам гуртка необхідно було знайти собі захист в особі вищого покровителя, обрати для себе особливо близького генія-охоронця. Таких вони знаходили в божествах другорядних і в героях, на думку греків, – «надлюдині, що знайшла безсмертя». Найбільшу популярність в такому житті Греції здобув Діоніс, Гермес, Геракл, Орфей, Асклепій. Спочатку ці герої були покровителями окремих професій: Діоніс – виноградарей, Асклепій – лікарів, Орфей – співаків і музикантів, але з часом вони здобули ширшу популярність; в той же час первинному міфу почали надавати піднесене, моралізуюче тлумачення. Так, Діоніс, якого розтерзали менади і воскресив Зевс, стає символічним зразком страждальника, що відроджується для нового блаженного життя; Орфей, який сходив до пекло і причарував самого царя підземного світу стає генієм натхнення, що перемагає смерть, що виривається з мороку до світла безсмертної душі; Гермес стає охоронцем людського стада, рятівником овець, які заблукали. Пройде якийсь час – і статуя Гермеса, який несе на плечах ягняти, безумовно стане проооразом Христа, доброго пастиря.

Під час закритих зборів, де сходилися члени гуртка, підносилися молитви до божественного патрона; особливі дні присвячувалися пам’яті народження і смерті своїх дорогоцінних, улюблених покровителів. У повній таємничості, у нічній тиші розігрувалися драматичні дії – містерії, де зображалася доля вмираючого генія-покровителя, який воскресає; віруючі, учасники таїнства, вважали себе залученими до його цілющої сили, підготовленими до неділі, до майбутнього вічного життя.

Поява гуртків, дрібних сектантських груп посилюється особливо тоді, коли політично ослаблена Греція стає здобиччю спочатку Македонії, а потім – Риму. Всі ці умови створювали сприятливий грунт для вторгнення нової релігії, яка в свою чергу, здатна була об’єднати роздробленість своєю спільною тенденцією. Як було шанувальникам Діоніса, Гермеса, Орфея, Геракла протистояти спокусі повірити, що саме їх улюблений, дорогоцінний, єдиний геній-охоронець є також рятівник всього світу! Велика кількість дрібних осередків, з яких потім склалася уселенська церква, вже задовго до початку нашої ери існувала в політично знекровленому грецькому світі. Прийняття хистианства було кінцем їх роздробленості.

Форма гуртків і товариств, що існували в Греції, була сприйнята християнськими общинами Єгипту, Сірії, Малої Азії.

У рабовласницькому суспільстві II–I ст. до н. е. межа розділення між пануючими класами і трудящими проходить незвичайно різко: з погляду панів, у вільновідпущеника, як би високо не підіймалося його матеріальне благополуччя, залишалася пляма його рабського походження. Презирство «благородних» до «черні», опозиція нижчих верств населення, всіх усунених від участі в політиці, носить винятковий, непримиренний характер. Безмежна ненависть бідноти, пригноблюваних і рабів до тих, хто їх пригноблював, до всіх тих, хто збагатився військовою здобиччю: зведені ними красиві храми, тріумфальні брами, статуї богів – предмет огиди для трудящих. Звідси крайність в моральних думках, поширених в середовищі бідноти; аскети –пророки, виразники відчуттів пригноблюваних мас, – проклинають всі види багатства, матеріального благополуччя, естетичної краси, зводять бідність до ідеалу, оголошують її святим станом, чеснотою і заслугою перед богом.

В результаті тривалих війн в центрі торжествуючої римської держави – Італії скопилися маси рабів. Розпочався період найбільших повстань рабів проти панів. Такий був для Риму період з 146 до 30 р. до н. е., коли римляни, які володіли доти тільки Італією та Icпанією, створили велику державу – imperium populi Romani, захопивши Африку і Нумідію, Галлію, Грецію, Македонію, Малу Азію, Сірію, Єгипет, Кирену.

Крім бурхливих зіткнень, безперервно трималася глуха невідступна ворожнеча народних мас до існуючого ладу. Пасивний протест знаходив вираз у безлічі сект, в практиці аскетичних і полуаскетических суспільств. Надалі одна загальна межа характеризуватиме світогляд угрупувань, що борються між собою: кожна з них стане битися під прапором своєї релігії. Голова держави проголосить себе посередником між вищим богом і людьми – рятівником. Але в очах протестуючих мас він – «лжеспаситель». (псевдорятівник)

Серед іноземних релігій, які розповсюдилися в Римі і на заході імперії, виділяються єгипетські культи. Тацит описує нам захоплення вищого римського суспільства культом Ісиди. Але, окрім цього блискучого зовнішнього успіху єгипетського богослужіння, треба відмітити вплив єгипетської магії, єгипетської некромантії, які явилася одним з джерел пізнішого поклоніння мощам святих, релігії катакомб, що захопила широкі верстви населення.

У середині I ст., за часів Клавдія і Нерона, великого впливу набуває іудейська релігія, яка вільно або мимоволі заклала фундамент виникнення в близькому майбутньому такої потужної організації як церква. Церква з моменту свого виникнення мала не тільки величезне релігійне, але, перш за все, політичне значення.

Перші контури церкви ми можемо відзначити в епоху панування в Передній Азії персидської монархії Ахеменідів, що виступала з домаганням на всесвітнє владицтво. Політика Ахеменідів в релігійному питанні відрізнялася відносною м’якістю і помірністю. Проте персидські царі знайшли потрібнимукласти угоду з найбільш заможними, інтелігентними і впливовими прошарками трудового і продуктивного населення.

Віротерпимість персів пояснюється, можливо, частково тим, що сірійсько-іудейська аристократія служила украй необхідним знаряддям у фінансовому управлінні імперії. Зв’язок персидської держави з іудейською громадськістю не залишався тільки зовнішнім і діловим: дві культури – іранська і семіто-левантинська – сближались одна з одною; у пізньому іудействі є помітним сильний вплив іранського дуалізму: іудейський Ягве прийняв риси бога світла Ахурамазди; сприйнято було уявлення про суд божий, про рай і пекло, про воскресіння мертвих, про переселення душ в небесний світлий світ. Коментатори старовинних законів засвоїли грецьку мову як офіційно обов’язкову і літературно гнучку, але виробили свої особливі філософські, історіографічні, юридичні прийоми і системи; такими письменниками були Манефон, який відтворив старовинні єгипетські літописи, Беросс, відновник історії Вавілона. Їх сучасниками є редактори грандіозної законодавчої та історичної збірки, яка потім, в руках християнських богословів, отримала «авторитетне» ім’я Старого завіту. Ця «священна» книга, яка постійно поповнюється новими прогнозами, відкрила пригноблюваному, страждаючому народу перспективу помсти, розправи над «сатанинською державою» – «жахливим звіром», сповіщала близьке явище чудового, сяючого вождя-рятівника.

У 16 р. н. е. Іуда Гавлонитський (або Галилеянин) підняв повстання в ім’я «божої правди» в очікуванні безпосередньої появи вождя: в уявленні борців за «дійсну віру» усі признаки сатанинської, ворожої богу сили були перенесені на Рим. Regnum caesaris виявився regnum diaboli.

У зв’язку з вищевикладеним необхідно пригадати історичні моменти в Ізраїлі та Іудеї.

З 167 р. до н. е. Іудеєй керували первосвященики з дому Хасмонєєв разом з радою жерців Єрусалимського храму Яхве(синедріон). Вони спиралися на численних служителів храму – левітів і вчителів закону – знавців і тлумачів священної літератури.

У I ст. до н. е. в Іудеї йшла запекла міжусобна боротьба, де іудейські правителі звернулися до Помпею з проханням про допомогу. Тоді ж римські війська вторглися до Палестини, захопили Єрусалим і перетворили Іудею на залежну країну. Римляни обмежилися призначенням в Іудеї правителями своїх ставлеників, зберегли існування синедріону і верховних жерців храму Яхве. Жерцям дозволили розпоряджатися з питань релігійного життя і внутрішнього управління. Першим ставлеником Риму став уродженець сусідньої області– цар Ірод, який керував країною під контролем римського легата Сірії і особливого уповноваженого (прокуратора Іудеї) під час правління Августа.

Таким чином, народ Іудеї відчував на собі подвійний гніт – як римських намісників, так і власних жерців, які жили в постійній міжусобній боротьбі за владу. Жерці і вчителі закону не ототожнювали себе з рештою населення країни і називали населення амхаарцями (народ землі). У свою чергу іудейський плебс ненавидів законовчителів, яких називал фарисеями. Таким чином, поступово в Іудеї склалися три релігійно-політичні угрупування: 1) найвище жречество, з якого комплектувався синедріон і обиралися, з відома римлян, верховні жерці Єрусалимського храму – первосвященники, яких назвали саддукеями, 2) низьке жречество – вчителі і тлумачі закону, які вимагали виконання всіх релігійних правил, обрядів і церемоній – фарисеї, 3) сектанты, які жили в особливих поселеннях і в пустинних місцях, які займали опозиційну по відношенню до знаті і фарисеїв позицію – ессеї.

Про життя і звичаї ессеїв писав Йосип Флавій: «... вони визнають безсмертя душі і вважають прагнення до справедливості вищою метою... це найкращі люди, які цілком віддаються землеробській праці... майно у них спільне, і багач користується ним не більше, ніж бідний, що не має нічого... Вони не мають ані дружин, ані рабів... Живучи самі по собі, вони роблять послугу один одному, для завідуваннями доходами вони за допомогою голосування обирають найбільш гідних осіб... останні повинні піклуватися про доставку хліба та інших запасів... ».

В кінці 40-х рр. н. е. археологи виявили залишки поселення ессенів недалеко від північного берега Мертвого моря. Знайдені знахідки повністю підтвердили розповідь Йосипа Флавія про побут ессенів, крім того, в печерах було виявлено безліч стародавніх рукописів, які згодом були названі «кумранськими рукописами» (через назву висихаючої річки Ваді-Кумран). У цих книгах, окрім біблейських творів, містяться різні повчання і тлумачення (коментарі) книги стародавніх пророків, а також алегоричні твори, які закликали віруючих до боротьби з ворогами. До таких творів належить трактат «Про війну синів світла з синами тьми». Був знайдений також і статут общини ессеїв.

Окрім ессеїв, серед іудеїв Палестини та інших провінцій східного Середземномор’я існували й інші секти – назареї і терапевти. Вони, подібно ессеям, зберігали віру в бога Яхве, але не визнавали офіційних обрядів, встановлених єрусалимськими жерцями.

Серед іудейських сектантів, особливо тих, які жили за межами Палестини, широкою популярністю користувалися ідеї філософа Філона Александрійського (20р. до н. е. – 54 р. н. е.). У своїх творах Філон прагнув до еклектичного об’єднання ідей грецької філософії (стоїцизму, ідеалізму Платона і піфагорійця) з іудейськими релігійними догмами, а також до алегоричного тлумачення деяких грецьких міфів і книг Біблії.

Згідно вченню Філона, першоосновою світу й оточуючої людину дійсності є «сущий» (бог Яхве) – недоступний людському пізнанню і такий, що володіє мудрістю і всемогутністю. Він – творець навколишнього плотського світу, який існує і розвивається за його волею. Бог наповнює світ і підтримує з ним зв’язок, посилаючи в нього своїх безтілесних вісників (янголів). У тілі зосереджене все гірше, що тягне людину до грубого, матеріального світу, а в душі – все краще, що допомагає людині наблизитися до «сущого» шляхом доведення своєї віри до екстазу!

Як вже мовилося вище, у середині I ст. н. е. Римська імперія переживала глибоку політичну кризу, яка вилилася в цілу низку повстань у провінціях і громадянську війну в 68 – 69 рр.

Особливо гостро криза залишила свій відбиток на становищі в Іудеї та інших східних провінціях. Тут спалахнуло повстання проти римского правління, яке в 66 р. охопило майже всю країну. Повстанці вигнали і знищили римські загони в Єрусалимі та інших місцевостях Палестини. Вони звернулися по допомогу до іудеїв діаспори, серед яких були поширені пророчі твори про близький кінець світу і про прихід месії, який знищить панування злих правителів і встановить тисячолітнє царство Бога в Єрусалимі. Найбільш яскравим твором подібного змісту є «Апокаліпсис Іоанна».

Після жорстокої боротьби римським легіонам все ж таки вдалося зломити опір іудейських повстанців. Як вже повідомлялося, Єрусалим був узятий штурмом і спалений, повстання було пригнічено. Поступово згасли осередки опору в інших провінціях Римської імперії. Слідством цього було те, що багато тисяч іудейських полонених, у тому числі й сектантів, було продано в рабство. Тисячі інших бігли з Іудеї, рятуючись від переслідувань (73 р.). Більшість утікачів осіли в багатих торгових будинках Малої Азії, а також в Греції, Македонії, Італії і навіть в самому Римі. Поразка повстання викликала серед широких мас населення глибоке розчарування, вони побачили марність надій на появу месії. Озброєна боротьба скінчилася і люди прагнули знайти розраду у вірі. Таким чином були створені сприятливі умови для проповідей релігійних вчень.

В цей час в західних провінціях Малої Азії, а також в сусідній з ними Македонії і в Александрії Єгипетської почали виникати серед міського плебсу групи людей, які вірили, що обіцяний Яхве месія – божий помазаник, а з-грецької Христос – приходив на землю, але він з’явився не у вигляді звитяжного вождя, про що мріяли сектанти, а як скромний проповідник, приніс людям духовне звільнення. Він закликав до миру, милосердя і всепрощення.

Поступово християнські общини стали розповсюджуватися і в західних провінціях Римської імперії – Галії, Іспанії, Африці. Там також нерідкіми були випадки розправи над членами цих сект. А після придушення двох могутніх іудейських повстань члени імператорської адміністрації почали відноситися до напівсекретним общинам і зібранням, особливо підозріло.

За середньовічною церковною християнською традицією вважається, що переслідування християн почалося з часу правління імператора Нерона, коли християни були звинувачені в підпалі Риму в 64 р. і піддалися масовим стратам і репресіям. Наступне масове гоніння проти християн було організовано за часів правління імператора Доміциана. Окрім цього, проти християн часто застосовувався самосуд через приватні доноси.

У період кризи, в середині III ст., про яке ми поговоримо пізніше, коли загострилося соціально-політичне становище в середині Римської імперії і на її межах, імператор Деций (249 – 251 рр.) в 250 р. зажадав від мешканців імперії присяги, яка повинна була виражатися в участі у ритуалі поклоніння культу імператора. Всім, хто приніс жертвопринесення до статуй імператора, видавалися особливі свідоцтва, ті, хто відмовився запалити фіміам і принести жертву перед Статуєю імператора, вважалися ворогами імперії і каралися. Багатьох з членів християнських спільнот ув’язнили, інших – покарали. Постраждав під час цих репресій і Оріген. Але із загибеллю імператора Деция всі переслідування були припинені.

Через декілька років, в 257 р., новий імператор Валеріан, який гостро потребував коштів і прагнув конфіскаціями поповнити імператорську скарбницю, знов встановив обов’язковість участі всього населення імперії в імператорському культі. Він опублікував із цього приводу спеціальний едикт, в якому християнські общини прямо називалися організаціями, ворожими римській державі. Цього разу гоніння проходили в ширших масштабах і проводилися жорстокіше. Багато християнських общин було розгромлено, їх майно конфісковане, а членів кліра (пресвітерів, дияконів, єпископів) кидали у в’язниці, катували і страчували. Страчений був і голова карфагенської общини Кипріан.

Але в 260 р. імператор Валеріан потрапив у полон до персів. Залишившийся при владі його син Галлієн змушений був вести постійну боротьбу з різними претендентами на імператорський престол. За відсутністю часу зайнятися іншими проблемами, Галлієн практично припинив переслідування християн. Це призвело до того, що, починаючи з 260 р . і до самого початку IV ст., християнські общини були надані самі собі, що благотворно позначилося на їх масовому зростанні і розвитку.

Примітно, що гоніння нітрохи не послабили християнські общини, а, навпаки, підсилили їх згуртованість, приводячи іноді навіть до релігійного фанатизму. Окрім цього, багато свідків звірячих страт мучеників, вражені сміливістю, з якою вони приймали смерть, вступали до лав християнських общин. Пам’ять загиблих почиталася рештою членів общини, які почали збиратися на молитовні збори біля поховань мучеників, шанувати їх надгробки, зображати їх разом з іншими шанобливими християнськими особами. Так, з другої половини III ст. став оформлюватися культ мучеників, який пізніше перетворився на культ святих.

Наприкінці III ст. християнство набуло широкого поширення в Римській імперії. Якщо в попередні часи основна маса віруючих християн, як помічає критик християнства Цельс, складалася з «малолітніх, некультурних рабів», а також з «шевців, валяльників та інших грубіянів», то до кінця III ст. до християнства стали масово переходити воїни, спроможні городяни і навіть деякі з представників аристократія, серед якої, слід зазначити, була більшість жінок (матрон).

Прийнято вважати – подібна популярність християнської релігії полягала в тому, що у протилежність іншим стародавнім культам, християнство не знало племінних і станових обмежень. Як мовилося в одному посланні апостола Павла: «Для Бога немає елліна та іудея, ні вільного, ні раба, але все і у всьому Христос». Окрім цього, християнство у своєму первинному вигляді до крайності спростило релігійні обряди і форми культу, відмовившись від кривавих жертвопринесень, заявляючи, що Христос добровільно прирік себе на страждання і смерть, і тим самим раз і назавжди позбавив своїх послідовників від необхідності кривавих жертв. Окрім цього, християнство обіцяло віруючим безсмертя – вічне життя душі і в той же час вищу справедливість – таке ж вічне покарання для людей злих і несправедливих. Привертали принижених і пригноблюваних слова Христа: «Останні та будуть першими!» Христос і сам звав їх до себе: «Дійдіть мене всі страждущі й обтяжені!» Подібних тверджень неможливо було почути з вуст проповідників жодного з конкуруючих з християнством східних культів, а тим більше з вуст жерців культу імператорів. Все це привело до того, що протягом II ст. християнство з релігії рабів і пригноблюваних поступово перетворилося на сильну церковну організацію, з якою Імперія через 150 років змушена була укласти угоду. Християнство стало світовою релігією, що логічно доповнювало Римську імперію.

Християнських письменників II і III ст. н. е. вельми займала тема протиставлення церкви, як «царства божого» (regnum dei), державі, як царства кесаря (regnum caesaris). Найбільш крайні з них стверджували, що церква існує від століття, помірніші обмежувалися визнанням паралелізму, одночасності виникнення двох всесвітніх загальнолюдських організацій.

Після короткого нагадування історії виникнення Християнства знову повернемося до головної ідеї нашого питання, а саме до товариств і сект рабовласництва.

Для всіх сект характерним був відхід від міського життя, аскетизм, відмова від сімейного побуту і особистого господарства, об’єднання в тісні товариства, звеличення бідності як стану, бажаного богом. Вірування, обряди і побут сектантів користувалися в іудейському світі широкою популярністю. Йосип Флавій і Філон, люди заможні і високоосвічені, відносяться до відлюдницьких общин ессенів і терапевтів з найбільшим співчуттям і пошаною. Дуже важливою є вказівка Йосипа на те, що до суворих подвижників примикають широкі кола співчуваючих, які, зберігаючи сім’ю і особисте господарство, виконують молитви і обряди аскетів і ведуть життя помірне, далеке від розкоші і мирської суєти.

Іудейські секти являють собою лише крайню форму загальної для всього Середземномор’я течії, яку можна назвати новою фазою у розвитку релігійної свідомості і релігійної практики. Суть його полягає в ухиленні великих прошарків суспільства від багатої, публічної, барвистої обрядовості і переході до релігії тихої і відокремленої, що заповнює життя замкнутих спільнот, тісних товариських общин: такими є іудейські синагоги, грецькі ерани і фіаси, римські колегії.

Релігійна думка працює з особливою старанністю і натхненням саме в цих відособлених общинах, що переховуються від офіційності і суєти. Тут відкривається велике поле для релігійних шукань. При всій роздробленості, при всій різноманітності общин, у них можна відзначити спільні риси вірувань і обрядів. Характерним для всіх общин є шанування генія-заступника, далі – практика священних трапез, де, по їх віруванню, ніби присутній духовний патрон; община має свою усипальню: у спроможніших це – каплиця з підземеллям (схола), у бідних – ділянка в катакомбах. Товариський гурток веде своє особливе господарство, піклується про взаємну допомогу і страхування майна, про піклування бідних. Верховне моральне правило вимагає, щоб між товаришами по вірі не було розрізнення «мого» і «твого» .

Найбільш ревні общини, що служать зразком для інших, виявляють тяжіння до аскетизму, розуміючи крайню бідність як подвиг, як здійснення чистого, святого життя.

Нарешті, для цих гуртків характерні зневага до світської науки, що викладається у школах, засудження розсудливої філософії, схильність до містики. В ролі керівників вчення і посередників між общинами виступають мандруючі вчителі і проповідники, що називаються пророками і апостолами.

Цей релігійний розкол, який, з соціально-політичної точки зору, може бути позначений як відхід великих прошарків суспільства від політичного життя, – факт, що відбувся в країнах Сходу, еллінізму, в останні два століття до нашої ери; в межах римського впливу він починає визначатися пізніше – в I ст. н. е.

У товариствах інтелігенції того часу можна помітити інтерес і співчуття до руху аскетичного і містичного, відоме преклоніння перед подвижництвом таких «святих» людей, яких євангелісти потім зватимуть «жебраками зі слабким духом» або просто «жебраками».

Цей культ бідності, самозречення можна відзначити у трьох письменників середини I ст., що працювали незалежно один від одного: римлянина Сенеки, єгипетського іудея Філона і палестинського іудея Йосипа Флавія. Сенека та Йосип Флавій з благоговінням згадують про вчителів своїх –людей, які вели життя аскетів. Філон і Йосип Флавій залишили нам відомі характеристики чернечих спільнот, перший – єгипетських терапевтів, другий – палестинських ессенів; в очах обох письменників, що належали до заможних прошарків міського суспільства, людей високоосвічених, пустинники були зразком чистої, піднесеної думки.

Уявленням про Ісуса Христа й апостола Павла як про реальних осіб, що жили і діяли у середині II ст. н. е., ми зобов’язані виключно творам Нового заповіту – евангеліям, «Діянням апостольским» і посланням апостолів; античні письменники не мають поняття про подібних «історичних» діячів. Відомості про Ісуса, що знаходяться в Талмуді (про апостола Павла іудейська традиція взагалі нічого не знає), несамостійні, відображають полеміку іудейства з християнством, отже, сходять до тих даних, які містяться в Новому заповіті.

Система християнської теософії і міфології не піддавалася першому натиску здорового глузду і наукового мислення. «Раціоналісти» намагалися і дотепер намагаються викроїти із старовинної ризи клапті для зручного одягу, проте намальовані ними образи Ісуса Хріста і апостола Павла, непереконливі і неправдоподібні.

Нелегко зрозуміти думки, мріяння, надії, що хвилювали народні маси за часів відомої епохи, але все таки це можливо. Подивіться, наприклад, на стан умов в іудейському світі I ст. н. е.: безліч сект, товариських угрупувань, співтовариств, озброєних загонів; всі вони чекають на початок великого перевороту, всі сподіваються на рятівника – «царя в Ізраїлі», який з’явиться несподівано, вчинить на землі суд божий, справедливий. Ці поняття смутні, неясні, суперечливі, перебільшені, представляють собою відгомони старовинних пророцтв.

У еллінізованих іудеїв (особливо александрійських) є свій метод, який полягає в ототожненні рятівника іудейського народу зі Світовим Розумом. Є поезія для індивідуального та хорового співу («Псалми Давида», «Псалми Соломона»), яка розрахована на заспокоєння нервової напруги. Але є також поезія протилежного характеру, пов’язана з політикою дня, з промовами до народу, що запалюють в ньому відчуття помсти, ненависті до нечестивого ворога (ми побачимо зразок в Апокаліпсисі)

У евангеліях вперше з’являється образ історичного Христа, втіленого в Ісусі, сині назаретського тесляра, розіпнутого при Понтії Пілаті: він сполучає в собі всі риси колишніх, відвіку очікуваних рятівників – походження від Давида, виконання прогнозів пророків, цілителя, велелюбного друга людей, заклинателя «злих духів». Тепер остаточно встановлюється дата його реальної появи на землі.

Правляча в Єрусалимі жрецька аристократія, саддукеї, як її називає Йосип Флавій, залишалася чужою загальній течії. Всі інші верстви населення – багаті й бідні, торговці й ремісники, землероби, освічені книжники і безграмотні простолюдини – більш менш свідомо прагнули до об’єднання в «державі божій», яке зібрало б у своєму лоні всіх розсіяних по світу одноплемінників.

Саддукеї – це пов’язана з храмом, зосереджена в Єрусалимі аристократія, представники якої посідають вищі священицькі посади, які переходять їм у спадок; це – багатющі люди, нічим не зайняті- ані розумовою, ані фізичною працею. Вони викликають повне засудження з боку Йосипа Флавія як група людей, позбавлених патріотичного відчуття, фривольних, лицемірних, які в душі сміються над святинею, якій вони служать.

Фарисеї утворюють наступну за економічним станом групу заможного міського населення: сюди входять, перш за все, численні священики, теологи і юристи (на євангельській мові їх потім називають книжниками. Далі, ми можемо припустити, що до складу цієї групи входять торговці і лихварі. Фарисеї, напевно, складали правлячий прошарок в містах Іудеї та іудейської діаспори.

Про фарисеїв Йосип Флавій розповідає наступне: «Серед іудеїв існувала група, яка чванилася своїм точним дотриманням розпоряджень закону і мала домагання на особливе благовоління всевишнього. У повному підпорядкуванні в неї були жінки. Називалася вона фарисеями... ».

Дуже цікава характеристика ідеології цих угрупувань, які Йосип Флавій розрізняє за їх філософськими принципами.

Саддукеї – безбожники, які заперечували безсмертя душі. Фарисеї – суворі монотеїсти, що визнають замогильне існування тільки як винагороду за добродійне життя. Віруючі зобов’язані точно і старанно виконувати закони, заповідані предками, записані в священних книгах обряди. Ессени – не менш старанні шанувальники єдиного бога і віруючі в безсмертя душі – відрізняються від фарисеїв своєю обрядовістю. Зберігаючи зв’язок з храмом лише за допомогою посилання подарунків, вони не здійснюють богомолій і не беруть участі в жертвопринесеннях.

Йосип Флавій надає великого значення відмінності поглядів представників трьох «партій» з питання про те, яке місце випадковості або неминучості в долі людей. Фарисеї стверджують, що «дещо, хоча далеко не все, здійснюється як зумовлене, інше ж – саме по собі може трапитися». Ессени вважають, що у всьому виявляється потужність визначення і ніщо в житті людей не може трапитися крім цього визначення. Саддукеї усувають вчення про визначення, визнають його повну неспроможність, заперечують його існування і не пов’язують з ним результати людської діяльності. Притому вони говорять, що «все знаходиться в наших власних руках, так що ми самі є відповідальними за наше благополуччя, рівно як самі на себе накликаємо нещастя своєю нерішучістю».

Про ессенів Йосип Флавій говорить з набагато більшою усебічністю, ніж про дві інші секти, але особливо вражає те, що він, людина багата, нащадок старовинного священицького роду, на переконання, мабуть, фарисей, виражає перед ессенами своє глибоке преклоніння.

Обожнювання особи цезарів мало найістотніше значення в боротьбі Римської імперії з християнством. Нагадаємо, що проповідники нової віри вважали свою «святу общину» як панування ідеального началу, зрадженому лише земним, матеріальним інтересом, а тому нечестивому «царству кесаря». Цим протиставленням християни ображали саму істоту верховної влади і особу принцепса, який вважався «непорочним, священним, подібним до бога». Рабовласницька аристократія, що стояла під їх захистом, зовсім не вважала імперію виключно світською, цивільною установою: государі самі були божественними (divi), держава – царством богів (regnum deorum). «Lex de maiestate», «закон про величність», розглядався як релігійний заповіт. Боротьба двох віросповідань: язичницького і християнського, ставала боротьбою двох церков: державної, офіційної і оппозиційної, нелегальної.

2. Розпад античного світу і формування нової системи політичних відносин, нового світосприйняття і способу життя представляють унікальний процес з погляду політолога. В умовах рабовласництва людина повністю залежала від природи і держави. Світоглядне уявлення обмежувалося рамками фаталізму. Разом з тим, людина знаходилася в центрі держави-поліса, жила його законами, діяла так, як їй дозволяло уявлення про загальну залежність. Такий стан людини штовхав її на боротьбу із загальною залежністю. Боротьба із загальною залежністю супроводжувалася глибинними перетворювальними процесами, особливо в політичній і духовній сферах. Рабовласницькі міста-поліси зі своїм демократичним управлінням поступаються місцем великим державним багатонаціональним об’єднанням, які очолювали королі, царі, імператори. Монархічна єдиновладність вимагала таку ідеологічну силу, яка об’єднала б етнічно неоднорідне королівство, царство або імперію в єдине ціле. Такій меті повністю відповідало витіснення многобожжя християнством.

Християнство по-новому поставило проблему політичної свободи особи. Ця проблема, що гостро стоїть в рабовласницькому суспільства, християнством постає в найширшому значенні, як проблема рівності всіх людей перед Богом і між собою. На межі двох епох (рабовласницької і феодальної) виникає нова політична концепція, сенс якої зводиться до формування нових принципів:

1) світоглядно космологічний фаталізм замінювався на християнське передбачення;

2) у політичному аспекті здійснюється переорієнтація поглядів з демоса-поліса як суб’єкта на особу як творчу силу в системі політичних відносин;

3) об’єднання християнського передбачення із земним суб’єктивізмом.

У 325 році н. е. християнство стало державною релігією Римської імперії. З V століття бере початок епоха Середньовіччя, яка триває до середини XVII століття.

3. Ще одним найважливішим чинником швидкого політичного та економічного розвитку Італії була велика кількість міст. На Апеннінському півострові уціліло безліч міст, заснованих ще за часів римської епохи. Набіги варварів, епідемії, війни і голод – підірвали роль міст в житті суспільства, але не знищили їх. В античну епоху італійські міста були переважно торговими центрами. Проте торгова система Середньовіччя взагалі відрізнялося від торгової системи античності. Річ у тому, що античність торгувала «по горизонталі» географічної карти, Середньовіччя ж – «по вертикалі». Отже, більшість торгово-транспортно-політичних систем треба було налагоджувати наново.

Розвиток міст привів до стрімкого загальноекономічного підйому Італії. Але економічне зростання зіграло негативну політичну роль. Оскільки єдиного політичного центру у італійців не було, кожне місто вело свою власну політику, тому між містами розвернулася справжня торгово-політична боротьба (нерідко навіть війна). Італійські міста працювали (торгували) з покупцями з інших країн, а єдиного внутрішнього ринку в Італії довгий час не існувало. Роз’єднаність економічна неминуче призводила до роз’єднаності політичної.

З формальної точки зору Італія була королівством. Після смерті останнього короля з династії Каролингів почалася міжусобиця. Переможцем виявився німецький король Оттон, який узяв собі титул «імператора Священної Римської імперії німецького народу».

Проте німецькі імператори практично не переймалися справами Італії. Імператор правив тільки у власних володіннях і мало чим відрізнявся від будь-якого зі своїх васалів. Отже, Італія в епоху Відродження нагадувала мозаїку. Шматочки цієї мозаїки (окремі міста), хоч і не давали єдиного малюнка, надзвичайно різноманітили загальну картину.

Економічно розвинені міста-держави Італії були між собою конкурентами і запекло змагалися на зовнішньому ринку. Їх інтереси стикалися як на східних, так і на західноєвропейських ринках. Ці міста вели нещадну війну один з одним на суші і на морі.

У 1298 році Генуя розбила венеціанський флот поблизу самої Венеції. Вони привезли до Генуї тисячі полонених, серед яких був і відомий мандрівник венеціанець Марко Поло.

Таким чином, в Італії середньовічні міста виникли раніше, ніж в інших країнах Західної Європи; багато міст збереглися ще з часів Римської імперії У IX –X століттях вони перетворилися на центри ремесла й торгівлі. Місто мало свої характерні риси, якими відрізнялося від села: 1) право мати ринок, 2) звільнення мешканців від різноманітних повинностей і сплати грошової повинності сеньйору, 3) окремий суд, а пізніше й окреме управління, 4) укріплене становище.