Закономірності і форми політичного життя

Політологія

Взаємовідношення держав, народів на міжнародній арені

Політологія – це наука, що має міжнародний діапазон.

Політологія

I підхід

II підхід

Наука про державу

Наука про владу

Суб’єкт політики:держава

Суб’єкти політики:

Держава, соціальні спільності (класи, етноси), групи, партії, суспільні рухи, індивіди

Політологія – одна наука про політику

Політологія – одна з наук про політику поряд з політичною: філософією, соціологією, психологією.

Політична філософія вивчає ціннісні аспекти владних відношень

Історія політичних вчень вивчає становлення політичної науки, основних понять і теорій

Політична психологія вивчає суб’єктивні мотивації політичної поведінки

Політична соціологія вивчає вплив громадянського суспіьства на розподіл влади

Політологія – комплексна наука про політику в усіх її проявах.

Інтегрує і синтезує висновки інших наук про політику

Політична географія вивчає вплив кліматичних, географічних і природних факторів на полиітичне життя

Теорія держави і права вивчає закономірності виникнення, розвиток і функціонування держави і права

Політична антропологія вивчає вплив родових якостей особи, головних потреб людини (їжа, одяг, духовний розвиток, безпека) на політичну поведінку

Політична історія вивчає зміни політичних інститутів і норм в процесі еволюції

3. З метою отримання достовірних знань політологія використовує різні методи:

1. діалектичний метод

припускає розгляд політичних подій і явищ в їх взаємозв’язку і в процесі розвитку

2. системний метод

це облік цілісності світу, співвідношення цілого і частин, обчислення частин цілого для їх детального розгляду, встановлення зв’язків між елементами

3. порівняльний метод

замість методу зіставлення, який застосовувався до недавнього часу, розгляд різних поглядів, ідей, систем з метою їх зіставлення і пошуку схожості

4. біхевіористський метод

спосіб дослідження суспільних, політичних явищ на основі аналізу поведінки осіб, партій, суспільних рухів; основне тут – розгляд емоційно-вольового, психічного стану, мотивів поведінки

5. діяльнісний метод

вивчення політичних процесів через конкретну діяльність людей, виявлення причинно-наслідкових зв’язків, що стосуються даної проблеми, дослідження ухвалення і реалізації рішень, що найтісніше пов’язано з політичною практикою

6. дослідницький метод

це цілий набір різних прийомів і засобів, що дозволяють найточніше і найповніше виявити громадську думку з актуальних проблем суспільно-політичного життя: емпіричні, соціологічні дослідження можливих ситуацій, анкетування, соціально-політичний експеримент, дані статистики і т.д.

Методи емпіричного пізнання – це засоби і способи отримання нових знань про конкретні політичні явища. До них відносяться:

• опис – спостереження і фіксація в термінах, прийнятих в політичній науці, найбільш значущих рис, проявів політичного життя;

• різноманітні форми анкетування (бесіди, інтерв’ю, опити), які використовуються для виявлення стану громадської думки, створення уявлень про позиції і орієнтації учасників політичного процесу;

• статистичні методи за допомогою яких проводиться накопичення і систематизоване узагальнення різноманітних емпіричних даних, відомостей, що відображають різні сторони і стани об’єкту. Використання математичного апарату створює можливість машинної обробки великих масивів даних для їх узагальнення, порівняння, виявлення і зіставлення тенденцій зміни, а також для їх наочного відображення у вигляді таблиць, схем, графіків;

• математичні методи зібрання й узагальнення політичної інформації. Вони відкривають можливість моделювання політичних процесів – складання схематичних образів об’єктів, що вивчаються, відображають їх сутнісні якості;

• методи семіотики – науки про знакові системи, які вельми продуктивні у вивченні політики, оскільки політика у багатьох своїх проявах (процедури, традиції, ритуали, стиль політичних документів) є саме знаковою, символічною системою, складається з предметів і дій, що мають умовний сенс;

• методи герменевтики, метою яких служить не стільки фіксація об’єктивної сторони існування політичних явищ, скільки розуміння, виявлення того сенсу, який вони в собі несуть для діючих в політиці суб’єктів.

Разом з методами дослідження в теорії науки розрізняються також пануючі в той або інший період розвитку науки способи пояснення явищ, що вивчаються. Для їх позначення американський філософ і історик науки Томас Кун (рік народження 1922) запропонував використовувати поняття «парадигма» (від. грец. paradeigma – приклад, зразок). З його точки зору, наукова парадигма визнана всіма система знання, що набула характеру переконань, яка протягом певного часу служить науковому співтовариству логічною моделлю постановки пізнавальних проблем та їх рішень (48. с. 11). Іншими словами, наукова парадигма є спосіб вибору об’єкту дослідження і пояснення певної сукупності чинників, що відносяться до нього, у формі достатньо обґрунтованих принципів і законів, створюючих несуперечливу теорію. Зміна однієї пануючої парадигми іншою у відповідній області знання розглядається дослідниками як наукова революція.

Характерною межею політичної науки є те, що в ній співіснують різні концептуальні підходи до опису та інтерпретації явищ політичної дійсності. В основі таких підходів лежать спроби пояснити політику або через дію надприродного початку, або через вплив природних, суспільних або власне політичних чинників. Відповідні концептуальні підходи в літературі умовно називаються теологічними, натуралістичними, соціальними і раціонально-критичними парадигмами політологічного знання.

Теологічна парадигма панувала на ранніх етапах існування суспільства, коли люди були ще не в змозі помічати об’єктивні внутрішні і зовнішні чинники політичних явищ. У цих умовах вони неминуче давали надприроднє тлумачення політики, бачили джерело влади від Бога, пояснювали політичні зміни його волею. І хоча таке пояснення політики важко назвати концептуально-теоритичним, все ж таки воно виходило з ідеї причинної обумовленості політичних явищ. А це є не що інше, як ознака парадигматичного мислення.

Натуралістична парадигма дає пояснення природи політики, виходячи з домінуючого знання екологічних, географічних, біологічних і психологічних чинників. Найбільш істотними підходами в натуралістичному способі пояснення явищ політики вважаються геополітика, біополітика і широке коло психологічних концепцій. Не дивлячись на те, що дані підходи до розуміння політики відносяться до одного класу теоретичних концепцій – натуралістичній парадигмі, вони всі полемізують і конкурують один з одним. Крім того, всім їм упевнено протистоять інші концептуальні оцінки природи політики.

Соціальна парадигма є групою концептуальних підходів, в руслі яких дається пояснення політики через дію соціальних, але зовнішніх по відношенню до неї чинників. При таких теоретичних підходах природа і походження явищ політики пояснюються як результат ролі тієї або іншої сфери суспільного життя або прояву соціокультурних властивостей суб’єктів соціальної дії. Різні соціальні концепції як причини, що породжують політику, називають економічні відносини, право, культурні, релігійні, етико-нормативні та інші чинники. Багато дослідників розглядають політику виключно як продукт розумової діяльності людей і тому різні політичні явища ставлять в залежність від властивостей людини, придбаних нею в процесі соціальної еволюції.

Раціонально-критичні парадигми природу політичної взаємодії людей пов’язують не із зовнішнім по відношенню до політики чинником, а з її внутрішніми причинами і властивостями. Дані концептуальні підходи виходять з того положення, що політика є повністю або відносно самостійне суспільне явище, яке виникає і розвивається за своїми власними, внутрішніми законами і правилами. Спроби відшукати внутрішні джерела природи політики виявлялися вельми плідними. В даний час, залежно від обраного аспекту, компоненту політики, існують найрізноманітніші концептуальні підходи, що пояснюють суть даної сторони людської життєдіяльності.

Виділення основних парадигм політології дає можливість побачити зв’язок політичної науки з більш загальними науковими теоріями, прослідкувати еволюцію уявлень про політичну сферу суспільного життя. Знаючи особливості основних політичних парадигм, можна і більш повно з’ясувати специфіку різних пізнавальних методів політології, і більш глибоко проникнути у внутрішню логіку формування політичної науки.

Необхідно особливо підкреслити, що між функціями політики і функціями політології є відмінність.

Порівняємо ці функції:

Функції забезпечення цілістності та стабільнос. суспільства

Гуманітарна функція

Регулятивна функція

Функція раціоналізації

Функція політичної соціалізації

Функція мобілізації та ефективності спільної діяльності

Теоретико-пізнавальна функція

Політологія покликана пізнавати політичну реальність і надавати фундаментальні знання про природу і джерела владних відношень, способах їх раціональної організації

Інструменталістська функція

Політологія покликана для того, щоб вказувати на еффективні способи перетворення політичної та іншої сфер суспільства на основі узгодження та обліку інтересів суб’єктів політики

Функція політичної соціалізації

Політологія покликана формувати демократичну політичну культуру громадян, здатність інтеграції індивідів в політичне співтовариство на основі загальноприйнятих норм і стандартів політичної поведінки

Діагностична функція

Політологія покликана визначати відповід­ність програм, полі­тичних курсів, як тенденціям соціаль­ного процесу, так і реальним можли­востям і стану розвит­ку конкретного суспільства