Історія філософії

У І ст. до н. е. виникає еклектицизм (від грец. eklektikos — той, що вибирає). Його основоположник — Марк Туллій Ціцерон (106-43 pp. до н. е.) поставив перед собою грандіозне завдання — створити на новій соціально-історичній основі суто римську філософію, своєрідність якої полягала б в універсальності та відповідала індивідуальним потребам римського громадянина. Ця філосо­фія повинна була синтетично об'єднати в собі все краще, що було створено до неї іншими народами. Еклектицизм у викладі Ціцерона зосереджує увагу на суспільній проблематиці, зокрема, на етиці, прагнучи об'єднати ті частини різних філософських систем, які дають корисні знання.

У широкому значенні еклектицизм — поєднання в одному вченні різнома­нітних, органічно несумісних елементів, безпринципове запозичення і змішу­вання суперечливих ідей, оцінок, теорій, використання і підтасовування вир­ваних із контексту фактів, формулювань, цитат тощо.

У III-V ст. н. е., наприкінці існування Римської імперії, виникає неопла­тонізм.

Найзначніший представник неоплатонізму Плотін (бл. 205-270 pp. н. е.) вважає, що основою всього, що існує, є надчуттєвий, надприродний, надрозумний божественний принцип. Від нього залежать усі форми буття. Це принцип абсо­лютного буття, він непізнаваний. Єдине істинне буття досягається лише шляхом проникнення в центр чистого споглядання та чистого мислення. Плотін створює градацію існувань від зовнішнього (дійсного, істинного) до найнижчого (недійс­ного). На вершині цієї градації стоїть божественний принцип, далі — божест­венна душа, а внизу — природа.

Багато уваги Плотін приділяє душі, яка є певним переходом від божест­венного до матеріального. Душа — це щось чуже матеріальному, тілесному і зовнішнє стосовно них. Вона не пов'язана з тілом органічно, а є частиною загальної душі. Тілесне — це прив'язок душі, воно варте лише переборення.

В етиці Плотін поєднує принцип добра з єдино дійсно суттєвим — з божест­венним розумом або душею, а протилежність добра — зло — ототожнює з недійсним буттям, тобто з чуттєвим світом.

_______________________________________________________

Неоплатоніки тлумачать платонівську ідею «блага» як «Єдине», як абсо­лютну «повноту» буття. Воно «переповнює» саме себе і ніби «переливається через край». Це переливання — еманація (від лат. emanatio — витікання). Тоді виникає «менш повне» буття — Розум («Нус»), який породжує нову еманацію — Душу («світову Душу»). Вона — буття найменшого ступеня «повноти», що виявляється в її самочинному «роздрібленні» на окремі інди­відуальні душі, які «охоплюються» небуттям (матерією, «тілом»). Вона — нижча форма буття, сама по собі не активна, сприймає лише можливі форми та смисли.

Головне завдання — глибоко продумати, відчути своє місце в струк­турній ієрархії буття. Добро (благо) йде згори, від Єдиного, зло — знизу,

68

Розділ 3 • Антична філософія

від матерії. Людина може уникнути зла тою мірою, в якій вона зможе під­нятися до нематеріального: Душа — Розум — Єдине. Цьому сходженню відповідає: почуття — думка — екстаз (останній містить багатство інтелек­туального та почуття свого).

Єдине — Благо відповідальне за гармонію і красу (навіть хаос гармо­нійний). Життя людей фактично не може суперечити загальній гармонії. Ідеї неоплатонізму були активно використані у формуванні християнської філософії (православно-східний варіант).

________________________________________________________________

Ідеї Плотіна продовжують дві інші неоплатонічні школи: Сірійська, найбільш видатним представником якої був Ямвліх (бл. 245 — бл. 330 pp.), і Афінська. Останню презентує Прокл (412-485 pp.), творчість якого в певному значенні є завершенням і систематизацією неоплатонічної філософії. Пов­ністю приймаючи філософію Плотіна, він робить оригінальні спостереження та висновки.

Філософія епохи еллінізму, незважаючи на свій подекуди епігонський характер, продовжила традиції класичної античної філософії і відіграла роль інтегрального фактора культури еллінізму, зокрема Риму. Вона знаменувала пошук нового, а такі її напрями, як стоїцизм і неоплатонізм, мали значне місце у формуванні нової духовної парадигми — християнського світогляду. Разом із тим в епоху еллінізму та римський період розвитку філософії за­мість пізнання об'єктивного світу відбувається пошук рецептів заспокоєння людини перед лицем нової, небезпечної для неї та її цінностей дійсності. Головними розділами такої філософії стають етика та мораль.

69