Розділ 7 • Філософія символічного світу

рону, підкреслює релігійні почуття, ставить їх у тісний зв'язок із моральністю, називає релігію визнанням законів моралі за велінням Божества. Релігія, вважає Кант, — це закон, який живе в нас, це мораль, звернена до пізнання Бога. Якщо не поєднувати релігію з мораллю, то вони перетворюються на милість. Хо­діння в церкву, молитви — лише підготовка благих справ, а не вони самі: не можна стати бажаним для Вищої істоти, не стаючи кращою людиною.

_________________________________________________________Мирне співіснування філософії та релігії завжди було відносним. У зв'язку з розвитком нових суспільно-економічних відносин філософія почала звіль­нятися від ролі служниці релігії, все більше зближаючись з наукою. Спочатку ця проблема виникла в середині самої релігії в пізньому середньовіччі та в епоху Відродження. У Новий час, коли розвиток науки стає особливо інтенсивним, проблема конфлікту розуму та віри, відношення релігії та фі­лософії стає переважно проблемою філософії.

Така ситуація зумовлена виникненням досконалої філософської мето­дології, для якої був властивий універсалізм і субстанційність. Філософія стала прагнути пояснити всі явища та процеси дійсності з позиції виявлення її загальних принципів і законів, визначення «сутності» речей, процесів і явищ. Для неї характерний критичний підхід до всіх явищ дійс­ності, у тому числі до релігії. Філософія, на відміну від теології, не задоволь­няється прийняттям на віру, а все ставить під сумнів. Це не означає, що вона обов'язково прагне зруйнувати релігійні вірування, моральні устої життя людей. Філософи ставлять під сумнів усе для того, щоб перевірити, наскільки обґрунтовані деякі наукові положення, відкинути ті з них, які виявили свою неістинність, а ті, що витримали перевірку, поставити на міц­ніший фундамент знання.

Першим у філософії Нового часу методологічно цю проблему дослі­джував Р. Декарт. Він висунув питання філософського доказу існування Бога та існування безсмертя душі, стверджуючи, що воно можливе. Тим самим Р. Декарт поставив питання про зміну «філософського караулу». Така зміна для теології була небезпечною, тому що картезіанство — це абсолютний раціоналізм. І якими б не були добрими для теології наміри Де-карта, об'єктивно його претензія означала применшення в пізнанні ролі одкровення та збільшення ролі природного розуму.

Середньовічний томізм протиставляв людському розуму, який може помилятися, впевненість, що витікала зі світла божественної науки, яка є непогрішимою. Віра уявлень не лише не залежала від розуму, але й пере­важала його. У Р. Декарта розум здобуває впевненість у собі, проявляє незалежність від тверджень одкровення, тим самим «перевертаючи» від­ношення віри і розуму. Останній займає пріоритетне положення щодо віри. Логіка міркувань Декарта така: істина одкровення «вища за наше розу­міння». І йому для її успішного дослідження потрібно одержати допомогу згори і бути більше, ніж людиною, тоді як заняття філософією та наукою —

443