Систематичний курс філософії

єдність світу, яка розумілась як спільність його форм. Це руйнувало погляд на світ як на необмежену різноманітність. Розмаїття дійсності визначалося в термінах механічних комбінацій декількох фундаментальних форм, що від­повідали за певні якості. Звідси знати дійсність означало знати правила поєд­нання форм. Останнє визначало такі специфічні риси нової ідеології, як інстру­менталізм і механіцизм, що відіграли важливу роль у процесі оформлення природознавства як науки.

Квантітативізм. Виникає на основі комбінаторності. Він є універсальним методом кількісних співставлень та оцінки форм, які утворюють кожний пред­мет: «пізнати — означає виміряти». Суттєвим є те, що якості, які раніше не могли бути співставленні на єдиній основі (Арістотель через «якісний» стиль мис­лення не міг створити теорію вартості, хоча впритул підійшов до цього), тепер виявилися співмірними. Це утверджувало картину унітарного, кількісного, а не ієрархічного, якісного космосу.

Причинно-наслідковий автоматизм. Ця світоглядна позиція (Спіноза, Галілей, Ньютон, Бойль та ін.) позбавляла дійсність символічно-телеологічних рис і відкривала шлях для об'єктивно-закономірного її опису. Крім того, монотеїс­тичний характер вірування, що утвердився на той час, сприяв зміцненню поняття про однаково та закономірно детерміновану дійсність.

Аполітизм. В умовах Нового часу утверджується зовсім відмінний від антич­ного стиль пізнання, відповідно до якого пізнавальна діяльність функціону­вала не як абстрактно-синтетична спекуляція, а як конкретно-аналітична ре­конструкція плану, порядку та конституції речей як уміння розкладати їх на фундаментальні складові. Примат аналітичної діяльності над синтетичною в мисленні представників цього періоду сприяв формуванню системи фізич­ної (природної) причинності, що остаточно склалася і зміцнилася з появою механіки Ньютона.

Геометризм. Ця риса мислення формується як наслідок утвердження геліо­центризму. Розробка ідей коперникантства привела Г. Галілея до відкриття нескінченої множини нерухомих зірок, яких людина ніколи не бачила і не- пе­редбачала. А критика Дж. Бруно телеологічного атропоцентризму зумовила створення вчення про нескінченний Всесвіт. Таким чином, геометризація світу на основі евклідової теорії (Коперник обґрунтував свої побудови на вченні про однорідний та евклідовий простір, всі точки і напрями руху в якому рівно­цінні) стимулювала утвердження картини безмежно однорідного космічного універсуму, який керується єдиними законами.

Важливе значення в утворенні науки в Новий час відіграв синтез емпі­ричної та теоретичної діяльності, абстрактного знання і конкретного вміння, (здійснений вже в епоху Ренесансу). Це відбулося завдяки поєднанню абст­рактно-теоретичної (споглядально-натирфілософської) традиції з ремісничо-технічною. Оформлення природознавства як науки стало можливим лише в умовах капіталістичного товарного виробництва, яке породило ціннісну переорієнтацію пізнання на отримання практично корисного знання.

384

• Розділ 6 • Епістемологія

Процес оформлення наукового природознавства з точки зору реалізації соціокультурної детермінації в найбільш стислій формі може бути реконст-руктований так:

* Специфічні обставини середньовіччя дозволили транслювати мислительні досягнення античності в культуру Ренесансу, тоді як унікальні обставини останнього дали змогу суттєво перетворити ці досягнення — від устано­вок на пошук гносеологічних засобів засвідчення результатів природничо-наукового пошуку до формування власне «техногенного» природознавства.

* Завдяки послідовному витісненню на інтелектуальну периферію теологічних і метафізичних комплексів (деїзм) і постійно зростаючому прагненню прак­тично ефектизувати наукову діяльність (прогрес буржуазних відносин) посту­пово утворюється новий, раніше невідомий інтелектуальний феномен — теоретичне природознавство, що спирається на досвід.

Основу ядра сучасного природознавства складає утвердження гіпотетико-дедуктивного методу пізнання. Він утворює логічний висновок утверджень із прий­нятих гіпотез і подальшої їх емпіричної апробації. Під останньою розуміється процедура, що забезпечує можливість встановлення істинності теоретичних положень у процесі їх порівняння з положенням справ, які безпосередньо спостерігаються. Пріоритет введення в науку гіпотетико-дедуктивної так­тики дослідження належить Г. Галілею, який збагатив інструментарій науки методом мислительного експерименту.

У контексті типологічного ракурсу виявляється, що в процесі еволюції науки в масиві знання можна відособити класику, некласику та неонекласику як три стадії розвитку. Співставлення з класичним типологічне некласичне буде означати як щось нове, яке, пориваючи з класикою, віддаляється від неї за багатьма базовими ознаками. Аналогічно неонекласичне (сучасне) висту­пає умовною характеристикою групи явищ, сам факт утвердження яких у духовності пов'язаний із новітньою реакцією на неокласику — і як у зна­ченні її певного посилення, так і в значенні її подолання.

Класика. У понятті «класична наука» міститься смисл специфічного стану наукового інтелекту, що реалізувався як головний умонастрій на масштаб­ному історико-культурному ареалі від Галілея до Пуанкаре (з XVII по XX ст.). Система пізнавальних орієнтацій, правил і навичок, застосованих класикою, відрізняється єдністю й однорідністю. Евристичне начало типових, багатора­зово і детально обміркованих особливостей теоретизування (спосіб постановки проблем, заходи дослідження, характер обґрунтування отриманих висновків, ма­нера подання та викладу результатів, форми фіксації і захист тверджень) на класичній фазі наукового інтелекту складали такі концептуальні принципи. Фундаменталізм — допущення граничних унітарних основоположень, які утворюють для пізнавального різноманіття монолітний центробазис. Фіналізм — спрямованість на однорідну, самозамкнуту, незаперечну, абсолютно істинну систему знання. Імперсональність — суб'єктивна відособленість знання як на­слідок занурення останнього в галузі безособистісного об'єктивного сущого. Абсолютизм — суб'єкт як асоціальний, середньотиповий пізнавач, як відокрем-

385