Імена Божі і древність монотеїзму.

Негативна критика стверджує, що єврейський народ за прикладом сусідніх народів вже з патріархальної епохи поклонявся і звершував жертвоприношення декільком різним богам, котрі були загальновизнаними у всьому єврейському народі. В підтвердження цьому наводиться ціла низка теорій, побудованих на тому, що Бог в Біблії не називається якимось одним єдиним визначеним іменем.

Саваоф – сили, воїнства (Гд̃ь Саваоф – Гд̃ь Воїнств, Гд̃ь Сил).

І дійсно: єврейська мова називає Бога різними іменами: Ель або Елогім, Ягве, Адонаї, Шаддай, Канна, Еліон, подібно до того, як на мовах християнських народів Він називається Всемогутнім, Вічним, Всюдисущім, Господом і т.д. Але сама по собі множинність імен не протирічить єдинству Бога. Так, навіть мусульмани, суворі монотеїсти мають 99 різних імен для позначення єдиного Бога.

Однак, раціоналісти стверджують, що назви ці не прості синоніми, а окремі божественні особистості. Бог Ель – є верховний Бог євреїв, Ягве – є обоготворене сонце, при чому Ель є начебто самий древній Бог, а Ягве, став боготворитись лише після виходу з Єгипту. Бог Ель, будучи національним Богом Ізраїля до часу виходу з Єгипту був загальним божеством для всіх семітських народів. Божество Ель зустрічається у фінікійців, в Карфагені, ідея Бога в ассирійців висловлювалась словом Ілу, це було вище божество вавилонян, на що вказує і сама назва великого міста – Баб-Ель або Баб-Ілу (врата Ела).

З усіх цих даних робиться висновок, що верховний Бог євреїв був той само Бог, що і верховний Бог семітських народів.

Насправді ж, ізраїльтяни називали Бога словом Ель разом з халдеями і хананеями, тому що говорили мовами спорідненими, такими, що належать до однієї мовної групи. Подібно до того, як народи романської мовної групи: французи, італійці, іспанці називають Бога одним і тим само словом Dieu, Dеo, Dеos, хоча це слово є ніщо інше як Djaus – що значить “блискучий” (санскрит), і одночасно те ж саме що і Зевс, так як ця назва є загальною назвою для виразу ідеї Бога в одній групі індоєвропейських мов.

Ми навіть маємо вагомі підстави стверджувати, що Ілу першопочатково у халдеїв означав єдиного Бога. Так в клинописних ас- сиро-халдейських пам’ятниках усіх богів називають Ілу або Ілані.

Ілу Небо – споглядач за всіма іншими Ілу.

Ілу Меродах – найвеличніший з Ілу.

Ілу Семес (Сонце) –великий суддя Ілу.

Ілу Сін (місяць) – керівник Ілу.

Як би Ілу не означало спочатку єдиного Бога, то ця назва не стала б загальною для всіх богів.

Ця назва навіть в халдейській, як і в єврейській мовах не має жіночої форми, принаймні, вона не відома. Богині у халдеїв називаються “белітами”, що означає панна, госпожа, і є продуктом більш пізнішого часу. Слово Бела в симітських мовах застосовувалось і до богів, і до людей, тоді як Ель, Ілу тільки до Божества.

Таким чином загальна назва Бога – Ель не доводить, що ізраїльтяни уявляли божество так само, як інші семітські народи. Бог у євреїв часто називається Богом-ревнителем. Чому він так називається? Священний текст цілком ясно пояснює це (Вих. 20:2-5; Вих.. 34:14; повтор. 4:23,24; 5:9; 6:14,15). Чи можливо ясніше виразити єдинство Бога? Ель-Канна – ревнитель.

Тим більше, що коли Ель в Священному Писанні не супроводжується якимось певним атрибутом (Ель-Шаддай, Ель-Канна), то щоб його не плутали з елімами язичників, цьому імені зазвичай передує визначений член “Га” – Га-Ель, щоб показати, що йдеться тут про єдиного істинного Бога.

Негативна критика знаходить також свої аргументи і в іншому біблійному виразі, а саме Елогімий членьому імені зазвичай передує іменем оджується якимсь певним атрибутом ()ожества.

ї групи. подібно я у фінікійців, . ця назва стоїть в множині і являє собою те ж саме слово, що й арамейське Алого, або добре відоме арабське слово Аллах. За твердженням відомих гебраїстів, таких як Гезеніус і Фюрст – Елогім є лише особливою формою Ель.

Однак раціоналісти вказують на цей вираз, як на доказ першопочаткового політеїзму євреїв. Вказуючи на Елогім, як на множину від Елоах, роблять висновок, що Елогім вказує на цілий ряд елоахів – а звідси і очевидний доказ первинного політеїзму євреїв.

Слід зауважити, що в древній єврейській мові слово Елогім вживалося виключно у множині. І лише набагато пізніше – бл. 7 ст. до Р.Х. Ісайя, Аввакум, а потім і письменники, котрі знаходились під арамейським впливом, такі як Даниїл, Неемія, автор книг Параліпоменон вживали це слово в однині – Елоах. Таким чином, Елогім першопочатково було одним з тих слів, котрі не мають своєї форми в однині, як це зустрічається і в усіх інших мовах. Так в усіх священних книгах написаних до вище вказаного часу, однина – Елоах зустрічається лише один раз – в Передсмертній пісні Мойсея – Втор. 32:15,17.

Множина цього слова незвична для нас, однак подібні форми існують і в сучасних мовах – достатньо вказати лише на форму в множині – ви при зверненні до однієї особи. Для древнього ізраїльтянина це здалося б ще більш дивним, аніж для нас вживання імені єдиного Бога у множині (Вих. 15:2; Втор. 4:39; 3 Цар. 18:21). Навіть Ваал, Астарта, Дагон, кожне окремо називається також Елогім.

Отримавши поразку зі словом Елогім, біблійні критики беруться за слово Ягве, Ієгова, котре за їх думкою більш пізнішого походження і в той час носить на собі сліди древнього ідолопоклонства – і дають визначення слову Ієгова – Бог світла і вогню.

Тепер доведено, говрить один з критиків, що в період виходу з Єгипту, в пустелі, і навіть в період суддів, світло і вогонь були для ізраїльтян не символом божества а самим божеством. Ягве – Бог світла і вогню. Як і Молох, Ягве зображався під виглядом молодого тельця з міді, заліза, золота. Насправді ж тут нічого не доведено. Критик Сурі обґрунтовує це положення, посилаючись на грецького оракула Аполлона Карського, котрого Гезеніус і Яблонський називають юдействуючим гностиком. Цей Аполлон говорить, що Бог Іао є найвеличнішим з Богів. Так у Фінікії Іао рахувався джерелом життя, Іао – це сонце.

Однак само собою є зрозумілим, що шукати визначення поняття Ієгови часів Мойсея у фінікійців, а тим більше у греків Малої Азії початку християнської ери є безглуздям. Якщо ми запитаємо самих ізраїльтян, то вони дадуть нам відповідь, що Ієгова не сонце, а Творець сонця, і що Він відмінний від усього, як Творець від свого творіння.

І взагалі євреям було заборонено під страхом побиття камінням поклонятися сонцю і місяцю і всьому воїнству небесному (Втор. 17:1-7; 4:15-24; Пс. 148).

Священне Писання говорить про поганський культ сонця ізраїльтян, що впали в ідолопоклонство, але предметом їх поклоніння є ідол Семес, а не Ієгова (Єзек. 8:5-18; 4 Цар. 23:11).

Бачимо, що в Біблії рішуче немає нічого, що давало б нам підставу ототожнювати Ієгову з культом сонця. Правда, в Біблії говориться, що Господь є “вогонь поїдаючий” і Йому приносились різні жертви, в котрих вогонь дійсно відігравав велике значеня. Але робити з цього висновки про поклоніння євреїв Ієгові як богу світла і вогню було б настільки розумно, як і робити висновок про поклоніння християн вогню тільки через те, що в християнських храмах запалюються свічки і лампади.

Отже Ель, Елогім, Ієгова – є лише різні імена єдиного Бога. Щоб довести, що кожне з цих слів означає окреме Божество, потрібно було б довести, що кожне з них володіє властивими лише йому атрибутами з особливими функціями і особливим культом.

Так в семітів-язичників кожен бог мав особливий храм, особливих жреців, в кожному місті був свій особливо шанований бог. І самі євреї, коли впадали в ідолопоклонство мали для своїх ідолів особливі храми, і жреців, котрих автор книги Царств, щоб не осквернювати священні назви Когенім – тобто священників істинного Бога, називає арамейським словом Кемарім.

Щоб досягти своєї цілі, раціоналістам потрібно вказати, де були храми Елогім, а де Ієгови, чим відрізнялись ці культи один від одного, і які міста Палестини вшановували Елогім, а які поклонялись Ієгові. Але нагативна критика завжди обережно обходила це питання.

Адже у всіх міфологіях боги відрізняються саме цими особливостями. Чому не має нічого подібного в Біблії? Тому що існують міфології ассирійські, хананейські, фінікійські, грецькі і ін. але не існувало і не існує міфології євреїв.

Достатньо одного клинописного пам’ятника для того, щоб дізнатись, якими властивостями відрізнялись халдейські боги. Так, на скульптурних волах Харсабада читаєм “Семес (Сонце) дає мені вдачу в моїх намірах; Він приносить багатство і добробут. Бел-Ел – тримає основу мого міста… Істара водить людей на битву, Салман керує шлюбами, Беліта допомогає роженицям, Ассур подовжує роки царювання…” і тд. Скільки різних богів з абсолютно різними властивостями ми знаходимо в декількох рядках древнього клинопису і в той же час не маємо нічого подібного у Біблії.

Віднайдені також плити, на котрих перераховується які божества боготворились в кожному місті Ассирії і Вавілонії. І нічого подібного не знайдемо у Священному Писанні.

В єврейській мові навіть немає особливого слова для позначення “богині”, так що євреї навіть Астарту називали також Елогім.

Гебраїст Фюрст зауважує, що Елогім і Ієгова вживаються без різниці одне замість іншого як в прозі, так і в поезії.

Так лише у Второзаконні Ієгова називається більше 200 разів Елогімом Ізраїля (Втор. 7:9; Іс. Нав. 22:22). Подібних цитат безліч (Пс. 15, 16:1,2).

Голандський вчений Тілє намагався довести, що монотеїзм є більш пізнішого походження і є лише нововведенням пророків. Він стверджує, що лише з 8-го ст. великі пророки в своїй діяльності почали відстоювати виключно поклоніння Ієгові. Ми вкажемо тут лише на те, що всі цитати які ми приводили доводячи віру євреїв в єдиного Бога, це цитати не з пророчих книг, а з історичних і більшість з них древніше епохи царів і пророків.

І самі пророки ніколи не видають своє богослів’я за щось цілком нове, а навпаки постійно заявляють, що те, що вони проповідують – це віра в Бога їх батьків, в Бога Якова, як називає Його Ісая в 2-му розділі (Іс. ІІ, 3)

В останні століття старозавітної епохи і до наших днів ім’я Боже Ягве набуло у євреїв особливого специфічного вшанування. Беручи до уваги третю заповідь Декалогу “Не призивай імені Господа Бога твого марно” юдеї, читаючи Священне Писання, замість Ягве вимовяли Адонаї – Господь.

В силу цього, а також занепаду самої мови, тетраграма з чотирьох приголосних втратила своє первинне звучання. У часи Христа це ім’я тихо вимовляв, благословляючи, лише первосвященик (Числ. VI, 23-26).

І якщо вимова імені Божого як Ягве є більш чи менш ймовірним припущенням вчених-біблеїстів, то вимова імені Божого як Єгова носить взагалі штучний характер. Воно походить лише з раннього середньовіччя, з часів діяльності над єдиним текстом писання масоретів, які до приголосних тетраграми підставили голосні з імен Божих – Елогім і Адонаї.

Питання про імена Божі, про те, як називати Бога – займає в Писанні особливо важливе місце. Це питання про те, що саме Бог відкриває про Себе людині, і як, якими словами людина це може висловити.

Серед усіх цих імен особливе місце займає ім’я “Ягве” або Ієгова. І хоча вживається воно вже з перших сторінок Писання, особливе об’явлення Боже, коли Господь відкриває Себе саме під цим іменем, міститься в описанні явління Бога Мойсеєві на горі Хорив. Запитання Мойсея про ім’я Боже не є єдиним прикладом в Біблії. Так, подібне запитання звучить із уст патріарха Якова (Бут. 32гл.), із уст Маноаха – батька Самсона (Суд. 13гл.).

Ім’я завжди вважалось символом особистості. Воно виявляло сутність людини, її якості, особливості її характеру, а тому між іменем і його носієм завжди існував тісний зв’язок .

Вважалось, що знання імені давало владу над тим хто ім’я носить, і передусім давало владу тому хто це ім’я надавав. У Біблії дуже багато таких прикладів.

Так Адам, саме в знак свого панування над усім тварним світом, надає імена усім тваринам, котрих приводив до нього Господь (Бут. 2:19).

Ці ж причини криються і в переміні імен Аврааму, Саррі, Ісааку, Якову, – саме в знак їх вибраності, встановлення Господом особливих відносин з ними, а також і особливих прав на них.

Аврааму Господь змінює ім’я саме в знак встановлення особливого союзу, завіту з ним (Бут. 17:1-5), Сарра (Бут. 17:15).

Подібного прикладу з переміною імені Ісаака немає, однак ми бачимо, що цим іменем нарікає Ісаака Сам Бог ще до його народження (Бут. 17:19).

Ім’я, котрим Господь назвав наступного патріарха - Якова, стало символічним іменем усього вибраного народу –Ізраїль, богоборець (Бут.32). На переміну імені патріарха саме як ознаменування особливих відносин з ним, з огляду на укладений завіт вказує і пророк Ісая (Іс. 43:1).

Вище вказаний звичай переміни імені не є суто біблійним, він був широко розповсюдженим серед древніх східних народів (Бут. 41:45 – перейменування Йосипа; Дан. 1:7 – Даниїла і його товаришів).

Флавій – назва фамілії, роду римських імператорів.

Євсевій Памфіл – свмч. пресв. Памфіл.

В християнстві наречення Церквою імені новому члену Церкви перед хрещенням також символізує початок особливих відносин християнина з Богом.

Особливе значення ім’я мало в древності в язичницьких культах, котрі в основі своїй мали магічний характер. В магічних культах відносини людини з божеством визначались намаганням людини за допомогою певних формул і ритуалів підкорити собі це божество. Ім’я божества розглядалось саме як засіб впливу на божество.

Євреї, а перед цим і патріархи єврейського народу не жили якимось ізольованим, замкнутим, відокремленим життям від сусідніх народів і племен. Біблія показує нам, що патріархи перебували в постійних зносинах з своїми сусідами, а отже і світогляд народів древнього сходу звичайно був їм добре знайомий. Саме ця обставина певною мірою пояснює причину тих відмов, котрі ми зустрічаємо в Писанні назвати своє ім’я (Боротьба Якова з Богом; Прохання батьків Самсона). Відповідь Бога Мойсеєві також у великій мірі містить цю відмову (Вих. 3:13,14).

“Аз есмь Сущий – Я Той, що є” – дослівно єврейський текст можна перекласти так: “Я є Той, Котрий Я є”.

Передусім у відповіді Бога виступає відмова відкрити Своє ім’я. Це приблизно те ж саме, що на питання: “Як вас звати?” відповісти “Як звуть, так і звуть”. Однак таку відповідь не можна тлумачити, як побоювання Бога, що Його Ім’я стане засобом магічного культу, так як магічний світогляд абсолютно чужий біблійному богослів’ю. Відповідь Бога пояснюється інакше: а саме – неможливістю осягнути ім’я Боже, осягнути необмежену Божественну сутність обмеженим людським розумом.

Однак, тут не лише відмова. Форма, в котрій тут стоїть архаїчне дієслово “бути” – “Я є”, “Аз єсмь” (перша особа однини) означає з одного боку власне саме буття як таке, а з іншого, що особливо важливо в контексті священного тексту – означає присутність тут, поруч з кимось, у відношенні до когось.

Тому, якщо при перекладі дотримуватись точності не граматичної форми, а точності змісту, смислового навантаження, то цю відповідь Бога можна було б викласти так: “Я є Той, Котрий Я є присутній”.

Тому бачимо, що ім’я Боже, сповіщене Мойсею є унікальним не лише в історії богоодкровенної релігії, але й в історії усього релігійного досвіду людства. Унікальне воно як за своїм змістом так і за своєю формою, викладене у формі особового дієслова “Аз єсмь”, що вже грам. т.зв. не мислимо для імені.

Таким чином в писанні з’явилася т.зв. “священна тетраграмма”, котру латинськими літерами передають як IHWH, про точне прочитання котрої можна лише здогадуватись, з тієї причини, що першопочаткова огласовка з занепадом єврейської мови за часів Вавилонського полону забулась.

В декотрих сучасних західних перекладах Біблії “священна тетраграмма” так і подається в лат. транскрипції.

Тоді як в слов’янському, російському, українському перекладах усюди, де в єврейському тексті стоїть тетраграмма (а таких випадків у Старому Завіті бл. 6700) стоїть зовсім інше за змістом слово – Господь. Пояснюється це тим, що під час перекладу LXX в ІІІ ст. до Р.Х. існувала вже категорична заборона промовляння імені Божого, замість котрого промовляли Адонаї – Владика, Господь, це слово знайшло місце і в грецькому перекладі Κύριος. А слов’янський текст перекладає цю заміну як Господь

Елогім – Ягве

Бог – Господь

Θεος – Κύρіος

Deus – Dominus

God – Lord

На образі Спасителя, на німбі, ми бачимо три літери ’ο ’ώ ν – Сущий.

Походження П’ятикнижжя.

Мойсей – основоположник священної писемності.

Усі старозавітні і новозавітні священні письменники визнають Мойсея (XIII ст.) автором не лише окремих розділів, а всього П’ятикнижжя. У самому тексті містяться непоодинокі Божі накази пророку записувати в особливу «книгу» сучасні йому події, закони і постанови:

• війна з амаликитянами ( Вих. 17:14 );

• описання подорожі по пустелі з перечнем станів ( Чис. 33:22 );

• запис Синайського законодавства ( Вих. 34:27 )

• книга завіту ( Вих. 24:4,7 ).

Згідно цих свідоцтв усі свящ. письменники від Ісуса Навина до Малахії, а також новозавітні автори називали П’ятикнижжя Книгою Мойсея або Законом Мойсея ( Іс. Нав. 8:31,35; 24:26; Мал. 4:4; Ін. 5:45-47; Мк. 10:4,5; Лк. 24:44; Діян. 15:21; 2Кор. 3:14,15 та ін. ).

Окрім історичних і законодавчих розділів у П’ятикнижжі також є відділи поетичного і пророчого характеру:

Поетичні - свящ. пісня після переходу євреїв через Червоне море ( Вих. 15 );

- прощальна пісня Мойсея ( Вих. 32 );

Пророчі - благословення Якова своїм синам ( Бут. 48-49 );

- пророчі промови Мойсея Лев. 26; Втор. 28-31 );

- пророцтва Валаама ( Чис. 22-24 );

- благословення і клятви Мойсея єврейським колінам ( Втор. 33 ).

Таким чином Мойсей поклав початок не тільки свящ. писемності, але й усім її видам. Боговидець визначив її внутрішній характер, дух і напрямок. Закон Мойсея став також законом і нормою, зразком для наслідування усім наступним свящ. письменникам і їх писанням.

« І написав Мойсей закон цей і віддав його священикам, синам Левіїним, що носять ковчег завіту Господнього, і всім старійшинам синів Ізраїлевих » (Втор. 31:9 ). Священики турбувались про розповсюдження закону, його вплив на життя народу, про забезпечення царів списками закону: « Коли він сяде на престіл царства свого, повинен списати для себе список законуцого з книги, що знаходиться у священиків левитів» ( Втор. 17:18 ).

Для обмеження свавільного ставлення до Писання законодавець наказує священикам: « Візьміть цю книгу закону і покладіть її праворуч Ковчега завіту Господа Бога вашого і вона там буде свідоцтвом проти тебе » ( Втор. 31:26 ). Отже оригінал Мойсеєвої книги повинен був зберігатись у Святая Святих праворуч Ковчега, тоді як священики мали турбуватись про розповсюдження списків Закону і про навчання його народу, читаючи свящ. звитки під час всенародних зібрань у великі свята ( Втор. 31:10 ). Збереження Закону у святині не був якимось винятком. Подібним чином у храмах зберігались священні тексти у єгиптян, фінікійців, греків, римлян. Через повагу до храмів, їх недоступність для непосвячених таке збереження священних творів вважалось найкращим. Згідно свідчення ахид. Стефана « Мойсей був навчений усієї премудрості єгипетської » ( Дії 7:22 ) і, безперечно, знав про загально розповсюджений в древності звичай. Однак знаходження Закону Мойсея у Святая Святих визначалось не лише цим звичаєм, але й надприроднім, богонатхненним характером Писання.

Об’єм Мойсеєвої книги як в юдейському, так і в християнському переданні ототожнюється з усім П’ятикнижжям Мойсея.

Автор П’ятикнижжя виявляє добре знайомство з Єгиптом та Аравією, про що свідчать відомості, які він викладає про цей край ( Бут. 13:10; 47:20-26; Втор. 11:10; Чис. 13:22 та ін. ). З цими вказівками поєднуються й інші, що стосуються історії, медицини, військової справи, мистецтва. Тоді як, за свідченням Геродота, єгиптяни ретельно приховували свої знання від іноземців і непосвячених. Виходить, що письменник П’ятикнижжя знаходився у привілейованому положенні у Єгипті, яким і був Мойсей, вихований при дворі фараона, який добре знав не лише Єгипет, але й Аравійський півострів. Тому будь-який інший письменник пізніших часів не подав би з такою ретельністю і в деталях ті відомості, що є в П’ятикнижжі, окрім самого Мойсея.

На відміну від інших свящ. книг, мова П’ятикнижжя особливо багата словами єгипетського походження, що свідчить про те культурне середовище, в якому знаходився її автор. У П’ятикнижжі зустрічаються характерні архаїзми, які зустрічаються лише в книгах Мойсея. У пізніших свящ. книгах вони вже не вживаються.

Місяці року у П’ятикнижжі не мають власних назв, які в наступних періодах історії були запозичені євреями спочатку у фінікійців, а потім і вавілонян. Вони позначаяться Мойсеєм у послідовному порядку: 1-й, 2-й і т.д. Такий порядок зберігається ще лише в Іс. Нав. і Суд. Інші книги, більш пізнього походження вже використовують власні назви місяців.

У Второзаконні йдеться про землю ханаанську ще не завойовану ( 6: 1,10,18; 7:1-5,16-26; 20:16,17 ). Мойсей дає наказ Ізраїлю знищити хананеїв, землю котрих вони в скорому часі посядуть ( Втор. 11:10; 12:9,10; 25:19 ). Тому остання книга П’ятикнижжя також була написана до завоювання Палестини, за останніх днів життя Мойсея. Про це свідчить також неодноразове повторення виразу: « коли ви увійдете в землю ханаанську » - Ізраїль у цей час ще не володів обітованим краєм. Про ізраїльтян говориться як про таких, що жили ще таборовим життям. Табір, як осередок життя ізраїльтян постійно згадується в різних законах.

Відмінність у мові та стилі різних книг П’ятикнижжя пояснюється тим, що Мойсей ніколи не був літератором у прямому розумінні цього слова. Мойсей – вождь народу, його визволитель, організатор і законодавець. Різні тексти П’ятикнижжя писались в період часу, що залишався після суду, після народного бунту, після жертвоприношення, або відбиття нападу ворога. Тому несподівані переходи від одного оповідання до іншого э природніми для обставин життя Мойсея і лише засвідчують його авторство.

Усе законодавство Мойсея викладено у хронологічному, а не систематичному порядку. Закони, замість того, щоб являти собою струнку систему, розсіяні по різним книгам П’ятикнижжя. Мойсей записував їх у порядку життєвої в них потреби, супроводжуючи закони описанням подій, що трапились перед цим і які стали приводом до законотворчості. Інколи він повторює або пояснює ті закони, які були занедбані, порушені, або зміст їх був неправильно сприйнятий. В декотрих випадках, в залежності від місця і обставин часу Мойсей скорочує їх. Пророк нехтував формою заради суті, єдністю методу заради єдності ідеї. Тоді як будь-який інший письменник привів би ці матеріали у систематичний порядок, уникав би форми уривчастих оповідань, законів, які повторювались або доповнювали одне одного. Мойсей, таборове життя якого було сповнене несподіваних обставин і військових тревог, такої можливості не мав. Ця особливість викладу у П’ятикнижжі законодавства також свідчіть про його написання за часів Мойсея.

Мойсей був відомий як письменник і законодавець язичницькій давнині. Багато іноземних джерел згадує про нього і його діяння. Один з них – Манефон, єгипетський літописець, що жив у III-му ст. до Р. Х. і якого цитує Й. Флавій. Манефон свідчіть про Мойсея, як про автора законодавства і організатора євр. народу.

Негативна критика, заперечуючи авторство Мойсея, звертає увагу на те, що письменник П’ятикнижжя завжди говорить про Мойсея в третій особі. З цього робиться висновок, що цей письменник не Мойсей. Однак так само, в третій особі однини, говорили про себе багато інших письменників-істориків. Так писали Ксенофонт, Цезар, Фукидид, Й. Флавій і ін. В Старому Завіті в третій особі однини про себе писали Ездра, письменник книги Екклезіаст, Сирах, а в Новому – євангелісти Матфей та Іоан.