1. Критопул не визнає неканонічні книги “джерелом церковного вчення, чого ніколи не робили православні отці і собори. Це прийнято лише у протестантів”.

2. Критопул не вважає правильним називати неканонічні книги “Священним Писанням”, що завжди робили отці і православні собори. Тому позиція Критопула тут до певної міри тотожна протестантській.

Насправді ж, у Сповіданні Митрофана Критопула немає радикальних, різких протиріч з позицією Православної Церкви. І, можливо, за інших обставин, воно не виникло б такого великого резонансу. Але в міжконфесійному діалозі, в якому брав участь Критопул, подібні питання віросповідного характеру слід було формулювати більш чітко і визначено, аніж це було зроблено. Так як йшлося не про власну точку зору, а про позицію всієї Східної Православної Церкви. А це зобов’язувало до більш виваженого розкриття даного питання.

Сповідання Кирила Лукариса ще більш невизначене і неоднозначне у висновках:

“Священним Писанням називаємо усі канонічні книги, які визнаємо за правило нашої віри і спасіння. Передусім бережемо їх тому, що вони містять в собі богонатхненне вчення, яке необхідне як для настанови, так і для просвіти і вдосконалення кожного, хто приходить до віри. Число канонічних писань віруємо і визнаємо те саме, яке визначив Лаодикійський собор і до цього часу сповідує Кафолична Православна Христова Церква, просвічена Святим Духом. Тоді як книги, які називаємо апокрифами, не отримали такого авторитету і схвалення від Святого Духа, яке мають без будь-якого заперечення книги канонічні, в числі яких П’ятикнижжя, агіографи і пророки, які постановив читати Лаодикійський собор. Старого Завіту двадцять дві книги (про новозавітні книги пропустимо). Ці книги достовірно вважаємо канонічними, і визнаємо і сповідуємо називати їх Священним Писанням”.

У Сповіданні Кирила Лукариса немає повного переліку старозавітніх книг. А так як термін “апокрифи” в святоотцівській писемності мав інше значення, то у Лукариса він міг сприйматись двозначно. Ситуацію в якійсь мірі виправляло лише вказане число канонічних книг – 22 і більш конкретніше Сповідання Критопула.

Єрусалимський і Костянтинопольський собори (1672р.) неправильним у цьому Сповіданні визначали найменування неканонічних книг апокрифами, що не належать до складу Священного Писання.

Порівнюючи термінологію цього Сповідання з православними постановами про канон, не можна не зауважити в них значних ухилень від останніх:

1. Назва неканонічних книг апокрифами.

Термін “апокрифи” свв. отці застосовували до книг єретичних і шкідливих, від читання яких застерігались християни. Тоді як це ніколи не стосувалось неканонічних книг. Вирогідно Лукарис, називаючи їх апокрифами, і навмисно не пояснюючи цей термін, вказував цим на досить невисокий авторитет цих книг.

2. Неканонічні книги (або, за Лукарисом, - апокрифи) не повинні входити до складу Священного Писання.

Отці Церкви читали і часто цитували ці книги як “Священне Писання”. Неканонічні книги завжди були у церковному вжитку і містились в біблійних списках. Тому православні собори справедливо побачили в Сповіданні Лукариса протестантський характер і засудили його.

Рекомендована література:

• Лебедев А . История греко-восточной церкви под властью турок. –М., 1904.

• Брянцев А. (еп.Арсений). Патриарх Кирилл Лукарис и его заслуги для православной церкви. –СПБ., 1870.

• Овсянников Е. Константинопольский патриарх Кирилл Лукарис. –Новочеркасск, 1970.