Історія старозавітного канону в Західній Церкві. І-ііі ст. Становище давньо-італійського перекладу Біблії та свідчення Вікторина Піктавійського.

Західна церква не мала таких тісних зносин з вченим юдейським світом, як це було на Сході. Тому й традиція юдейського канону не мала суттєвого впливу на канон Західної Церкви. Захід читав Писання в давньо-італійському латинському перекладі, який був зроблений з грецьких списків LXX. А переклад LXX містив у собі без розмежування канонічні і неканонічні книги. Тому Західна Церква прийняла через давньо-італійський переклад біблійну традицію LXX, і, не маючи уявлення про юдейський канон, ставилась з однаковим авторитетом до канонічних і неканонічних книг, як до “Божественного Писання”. Давньо-італійський переклад містив у собі всі неканонічні книги.

Неканонічні книги рясно цитують:

Климент Римський (Сираха, Прем., Юдиф),

Іриней Ліонський (Варуха, Прем.),

Тертуліан (Прем., Варуха, Сираха, Макк.),

Кипріан Карфагенський (усі неканонічні книги, крім Юдиф).

Такі еклоги, як у Мелітона і Оригена, у західних церковних письменників не зустрічаються. Винятком є лише: Тлумачення Вікторина Піктавійського на Апокаліпсис, в якому Вікторин говорить про старозавітній канон з 24-х книг, прийнятий у Талмуді. Католицькі вчені намагаються довести, що цей твір є недостовірним і сильно пошкодженим.³⁷ Вкажемо лише на те, що один з наступників Вікторина, Іларій Піктавійський ( IVст.) також нараховує в Старому Завіті “24 книги за числом літер грецького алфавіту”. Цей факт доводить достовірність переліку старозавітніх книг у Вікторина, і вказує на існування традиції юдейського канону в Піктавійській Церкві.

Третій період Історії старозавітного канону в Християнській Церкві.

(VI – XVIст.)

Традиції старозавітнього канону східної і західної Церквою залишились незмінними також і в цей, великий за часом, але бідний за розвитком богословської думки, період. Канонічні книги сприймали як богонатхненні цілком узгоджено отці і собори як східної, так і західної Церкви. В той час, як східні отці не вважали богонатхненними і рівними канонічним книги неканонічні. Західні собори та більшість католицьких богословів і ієрархів визнавали неканонічні книги богонатхненними і рівними з книгами канонічними.

Однак, як в попередній, так і в цей період такий погляд в католицькій Церкві поділяли не всі богослови, ієрархи і навіть папи. Багато з них погоджувались зі східною традицією канону, і навіть доводили помилковість позиції римської Церкви в питанні біблійного канону.

Якщо попередній період історії канону був особливо багатий на соборні визначення стосовно кількості та порядку священних книг, то в цей період таких соборних постанов не було. Відомі лише затвердження визначень з даного питання попередніх соборів.

Трульський собор 691 року, який називається П’ято-Шостим (так як V і VI Вселенські собори займались виключно догматичними питаннями) і в Православній Церкві має авторитет Вселенського собору. У своєму 2-му правилі собор затвердив усі 85 апостольських правил, всі правила Лаодикійського і Карфагенського соборів, в яких визначались “число і назви” старозавітніх книг. Трульський собор немов робить підсумок канонічної правотворчості Церкви епохи Вселенських соборів.

Однак, серед згаданих собором попередніх правил в питанні канону є деяка неузгодженість, на яку собор уваги не звернув. Карфагенський собор на противагу апостольським правилам і собору Лаодикійському ставить неканонічні книги в один ряд з канонічними. Тому в подальшому перед каноністами стояло питання: якому обрахунку старозавітніх книг віддати перевагу – 85-го апостольського правила, 33-го правила Карфагенського собору, чи 60-го правила Лаодикійського?