Четвертий період історії старозавітнього канону в Християнській Церкві

(XVI – XXст.)

Даний період в історії старозавітнього канону стоїть у тісному зв’язку з розвитком протестантського руху у Західній Європі після Тридентського собору. Позиція Православної Церкви в питанні канону ґрунтувалась на тих само засадах, що й в попередні періоди. Офіційне вчення Католицької Церкви також було цілком тотожнім з попередніми соборними і папськими постановами. Разом з тим, як і в попередні періоди, на Заході одностайності в питанні старозавітнього канону не було. І далі існувала доволі сильна опозиція офіційним постановам в особах вчених католицьких богословів. Протестантські спільноти обмежувались виключно юдейським каноном, і неканонічні книги взагалі виключили зі своїх видань Біблії.

Саме прагнення протестантських общин до зносин зі Східною Православною Церквою народили потребу в точних соборних формулюваннях з питань канону.

“Сповідання віри”

Митрофана Критопула і Кирила Лукариса

та їх протестантський характер.

Вчення про старозавітній канон в Православній Церкві у цей період було викладене в соборних постановах Костянтинопольського (1672р.) і Єрусалимського (цього ж 1672р.) соборів. Ці соборні визначення були викликані двома так званими “сповіданнями православної віри”, які були оприлюднені на Заході окремими представниками Православної Церкви.

Митрофан Критопул, апокрисіарій Костянтинопольської Церкви, а в подальшому патріарх Олександрійський. Митрофан був посланий Кирилом Лукарисом до Англії і Німеччини по церковним справам. У Німеччині, 1625 року, він опублікував своє сповідання віри, в якому у протестантському дусі відкинув авторитет неканонічних книг.

Кирило Лукарис, патріарх Костянтинопольський. У 1629 році, оприлюднив на Заході, адресоване Франції, своє сповідання віри, в якому також вивів зі складу Біблії неканонічні книги, назвавши їх апокрифами.

Обидва вище згадані сповідання віри були засуджені на православних соборах.

Митрофан Критопул в своєму Сповіданні називає у Старому Завіті “22 книги святого і Божественного Писання”, і перераховує лише книги юдейського канону. Перелік звичайний.

“Усі ці книги є достовірними і канонічними. Інші ж книги: Товита, Юдиф, Премудрості Соломона, Премудрості Сираха, Варуха, Маккавейські не вважаємо відкинутими, тому що в їх змісті дуже багато морального і повчального. Але канонічними і достовірними Христова Церква їх ніколи не визнавала. Так свідчать, серед багатьох інших, св. Григорій Богослов, св. Амфілохій і, пізніше за всіх, св. Іоан Дамаскін. Тому наші догмати ми підтверджуємо лише цими 22-ма (а з новозавітніми – 33-ма) канонічними і достовірними книгами, які називаємо богонатхненним і Святим Писанням”.

В Новому Завіті Критопул нараховує 11 книг:

1) Євангеліє від Матфея 2) Євангеліє від Марка 3) Євангеліє від Луки 4) Євангеліє від Іоана 5) Діяння святих апостолів 6) 14 послань ап. Павла (в одній книзі)

7) два послання ап. Петра (в одній книзі) 8) три послання ап. Іоана (в одній книзі) 9) послання ап. Якова 10) послання ап. Юди 11) Апокаліпсис

Таким чином, з 22-ма старозавітніми книгами Критопул нараховує “33 книги, за числом років земного життя Ісуса Христа”.

Існують різні погляди на віросповідний характер цього сповідання. Західні католицькі богослови називають його однозначно протестантським.⁵⁴

Тоді як архім. Макарій називає його “виразником православного віровчення” про старозавітній канон, і наводить його разом з вченням про канон св. Іоана Дамаскіна.⁵⁵

У порівнянні з усіма попередніми отцівськими і соборними визначеннями про канон, у Митрофана Критопула можна знайти такі відмінності: